Серед темної ночі – Борис Грінченко

— А хто це? Стій!

Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем і вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем і вдарив униз. Чоловік застогнав і впав біля коня. Знову звелася рука, шворінь упав коневі на бік. Кінь рвонувся і полетів наперед, за їм два інші. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рівним шляхом. Аж вітер у вухах свистів.

Добре вигодовані коні гнали з усієї сили і бігли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня і пустив його ходою, щоб дати хвилину відпочинку. Роман та Патрокл під'їхали до нього.

— Чорт його знає, погана штука! — сказав Хвигу-ровський.

— Що? — спитав Ярош.

— Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?

— По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,— по голові!

І знову погнав коня.

Романові стало моторошно. Невже це чоловіка вбито? Тоді йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися від нього. Але як по голові і той упав…

Звернули з шляху і погнали уліворуч. Дорога збігала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пізнати, що це, і якось не міг. Замаячила купа дерев, далі хата велика… Пізнав-таки: Гапонів хутір.

Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справді, Роман не знав, а всі називали Гапоном. Таке собі: ні пан, ні мужик. Мав свій хуторець, трошки хазяйнував… Щось про його люди гомоніли, та Роман тепер не міг ізгадати. Чого ж вони туди їдуть?

Під'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота і впустив товаришів у двір. Підійшов до хати і почав стукати в вікно:

— Одчини!

Мабуть, хазяїн пізнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.

— Ти, Яроше?

— Атож.

— А хто ж з тобою?

— Патрокл Степанович та ще хлопець… новачок.

— А що?

— Троє добрих,— одказав Ярош.

— Звідки?

— З Диблів… од Сиваша Пилипа.

— Можно до завтрього?

— Нє, катай зараз. Твої хлопці дома?

— Дома. А хіба що?

— Нещасливо случилось: довелось одбиваться.

— Погано,— цмокнув Гапон.— Треба, коли так, по-спішатись. Зайдемо в хату?

—Нє,—відказав Ярош,—не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.

Тим часом Хвигуровський з Романом завели коні у хлів.

— А для какого дела? — питав Роман у Патрокла.

— А що ж ми самі їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство і одведе, і продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до світу верстов за шістдесят будуть.

Підождали трохи Яроша, поки він нишком розмовляв із Гапоном, і пішли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

— Чуєш, наші коні поїхали,— тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався і почув справді тупіт кінський унизу в яру.

— Молодці, що не баряться,— сказав Ярош.

Усі змовкли, бо всіх обняла думка про стукача. Найбільше ця думка турбувала Романа. Він сам на себе лихий був. Зважився на це діло, і зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловіка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибіру.

А втім… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж і ловлять. Може, ще так минеться.

Тільки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм біс! Відбере свою частку з батькових коней та зараз же й піде собі геть од них.

Шляхом проз їх проїхали якісь селяни, торохтячи возами,— мабуть, у город на базар.

— От якби ці клапоухі стультуси знали, звідки ми йдемо! — сказав Патрокл.— Ото б тоді було! Постраждали б ми за правду!

— Какую правду? — спитав Роман.

— А такую! Якби вони знали, звідки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, і це була б правда, і за цю правду вони б нам бебехи повідбивали. От і страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усі троє почали весело базікати. Роман зовсім забув про свої страхи, мов нічого й не сталося.

Уже зовсім розвиднилось, як вони ввіходили в город. Щоб їх не помічено вкупі, кожен пішов сам собі іншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, і вдвох із їм спали довго — аж до півдня.

Уставши, Роман пішов на точок,— не так щоб заробити, а більше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Він почувався якось чудно. Оце й нічого неначе, а тільки все мов щось муляє його, і таке негарне якесь, нелюбе… І сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадіжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб він на гріх почувався, а тільки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…

Минув день, і вже про їх справу пішла поголоска, і на базарі розказувано, що коноводи вбили чоловіка. Роман сказав про це Ярошеві.

— Пустяк! — одказав той.— Сьогодні з тих країв був знакомий чоловік. Стукач живий. Тільки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..

Романові полегшало: хоч чоловік живий. А все страшно. І він спитав Яроша:

— А що, сильно шукають?

— Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночі не піймали, то вже чортового батька знайдуть,— пропало навіки! Тепер уже коні тричі продано. Скоро й дєнєжки получим.

Після цієї розмови Романів страх десь подівся і вже ніщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,— чого ж іще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованців. Продано коней рублів за вісімдесят, бо коні були добрі, але частка з їх припадала Гапонові, а Ярош одібрав тільки п'ятдесят п'ять рублів. Ці гроші треба було поділити на все товариство, та Ярош дав самому Романові двадцять карбованців, щоб заохотити його до цього діла.

— А що, брат,— за одну ніч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман і сам уже бачив, що це і добрий, і легенький заробіток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собі пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Він спершу так думав, що як візьме гроші, то буде з чого жити,— тоді покине Яроша і знову служби шукатиме. Коли так думав, то так і зробити треба, хоча тепер уже він чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втім, треба ж!..

Пішов знову туди-сюди… походив, поникав… Ніде нічого нема й тепер… Це дратувало Романа: всі його мрії про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блідли й зникали… Ні з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, і скоро брався, то незабаром було все добре…

А гроші недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стільки, скільки було тієї ночі, як ішов по коні до батькового двору. Заробітку не було, та Роман уже й не шукав його. Він просто пішов до Яроша і тієї ж ночі, вкупі з ним, знову подався на здобитки…

Не минуло й місяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодійського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловік, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош — зручний, смілий і хитрий коновод. Він умів завсігди викручуваться з усяких, навіть найважчих, справ і хоча за свій вік чимало переводив коней, але до рук судові потрапив тільки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самі коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу відсиджував хтось інший: і відав винного, але мовчки приймав і відбував кару, знаючи, що виказувати ні на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодійське завзяття й смілість — так само, як поважають проміж себе люди палкого робітника чи сміливого вояку. Слухались його невідмовно, і він умів порядкувати над людьми, умів нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмів жаліти, але цього від його ніхто й не сподівавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що він його не пожаліє, слухався дужче. Через це ні в одному товаристві злодійському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: