І дедалі Зінькові все жалчіше та жалчіше Левантини було. І немов усе кращою та дорожчою вона йому ставала. Він і сам не знав, чого це йому так, що він не спить ночами і все думає про Левантину. Думає, як би лихові запобігти, як би їй допомогти… Але як би ж? Коли б він знав!
Піти в город, знайти Романа, розказати йому про все, посоромити, щоб він вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нічого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городі, що вже подався кудись.
А без його — хто тепер її візьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удівець з купою дітей, то хоч за їм поневірятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?
Але ж хіба то по правді? Хіба вона така негарна дівчина? Хіба цього не може бути з кожною? А вона ж ще й сирота: нікому було її доглянути, напутити, остерегти. Може, вона багато ліпша, ніж які дівчата, що чесними заміж пішли, тільки що поняла віри такому… Дак чому ж би не знайшовся такий чоловік, що взяв би її?
Тому, що не всі так думають, як він.
Ну, а він думає так, як треба, то… Чому б він не міг її взяти?
Він почав думати про це, і чого не могло зробити молоде парубоцьке почування, те робив тепер глибокий людяний жаль…
Але ж вона любить Романа! Чи любить же? Тепер, як уже побачила, який він єсть?
Зінько міг би бути щасливий з нею, та й їй було б добре.
А сміятимуться з нього?
От так! А хіба не сміються з того, що він горілки не п'є?
І дедалі він думав, то вже більше й більше йому здавалося, що так і треба зробити.
Довідавшися, що Левантина вже встала з пологів, він перечасував кільки днів, а тоді пішов до неї.
Баби Олійнички в хаті не було, як Зінько туди прийшов, а Левантина саме сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервоніла і не знала, що їй робити й казати.
— Здорова була. Левантине! — промовив до неї Зінько, але в неї тільки губи заворушилися, щоб одповісти на привітання, а вимовити нічого не могла.
— А що, баби нема дома? — питав далі парубок.
— Нема…— ледве вимовила дівчина.
— То й добре: мені її й не треба, бо я прийшов не до неї, а до тебе, Левантине…
Левантина почервоніла ще дужче, їй чогось стало так ніяково після цих слів, що вона ладна була б крізь землю піти.
— Сідайте!..— прошепотіла, не дивлячись на нього, і не відходила від полу, нахилившись над дитиною, мов усе її сповивала. А Зінько .й собі не знав, як йому почати, і сидів мовчки: почував, що так же не можна, що мусить же озватися, а не знав як. І враз, несподівано собі самому, встав і підійшов до Левантини.
Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тільки голова їй схилилася ще нижче.
Зінько став біля неї, і вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним личком нової на світі людини. Вона спала, якось жалібно, болісно скривившися.
— Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?
Вона почула цей трохи тремтячий голос, ці дивні задля неї слова, але не могла ще їх зрозуміти. А він казав далі:
— Я буду йому таким батьком, мовби це моя рідна дитина була. Я ніколи тобі не згадаю… Я тебе любитиму й шануватиму… Підеш за мене?
Вона вже гляділа на його, все ще не розуміючи того дивовижного, нечуваного, несподіваного, що він казав. І відразу зрозуміла.
— Ні, ні! — скрикнула, оступаючись назад.— Я не хочу! Не хочу!
І простягла поперед себе руку, мов обороняючись од його. А він, здивований, уражений цим гострим і несподіваним «ні», не знав що казати, мовчав кілька мить, аж поки знайшов слова:
— Левантине, хіба я тобі такий нелюбий? Хіба я тебе коли покривдив чим? Не покривджу й тоді, як будеш мені дружиною. Подумай, Левантине, яке тобі життя буде — покинутій дівчині з дитиною! А підеш за мене, будеш мені жінкою — я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як і всі.
Голосний плач, ридання озвалося на ті слова. Вона плакала, припавши йому до плеча, обнявши його, мішаючи слова з слізьми. А він пригорнув її і слухав ті безнадійні слова, більш угадуючи, ніж чуючи їх серед плачу:
— Зінечку, братику ріднесенький! Не можу я тобі бути дружиною!.. То в тебе серце золоте, душа твоя свята… А де ж мені тобі дружиною бути? Та з тебе люди сміятимуться, просвітку тобі не буде… братову покритку взяв…
— Що мені до людей?.. Хай люди що хочуть говорять, аби мені ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нікому.
— Та людям рота не замажеш… казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вільно казати… Не хочу я, щоб через мене світ собі зав'язав!.. Візьми собі дівчину гарну, чесну,— вона тобі буде дружиною…
— Ти мені миліша за всіх.
Перестала плакати, випручалася з рук…
— Сядь, Зіньку, сядь там! Не займай мене! Сів на лаві.
— То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе бог благословить!.. Щастя з любою дружиною дасть!.. А мене, братику, не займай! Моє вже пропало… Дружиною тобі не буду… ніколи… Тільки рано й вечір молитимусь за тебе.
Стояла як біль біла, тільки очі великі й глибокі сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнілому обличчі…
А він умовляв її, силкуючися добрати слів таких, щоб зайняти їй серце зглибока. І займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не знав як, але не міг її слова побороти.
З тим пішов з хати.
А вона, сама зоставшися, похилилась на піл, припала до дитини та й заніміла… тільки здригалося тіло, знеможене хворобою й пекучим горем, тільки боліла душа так, як ще ніколи не боліла, мов прощалася з усім, що є красного та ясного в житті, з усіма пахощами, теплом і світом його…
Зінько йшов і думав про те, що йому робити. Не любив покидати того, що починав. Постановив переча-сувати, поки Левантина заспокоїться та роздумається, побачить, що так ліпше, як він каже. А тим часом мав порадитися, поговорити про це з батьком.
І незабаром, бувши з ним на самоті, заговорив, що хоче сватати Левантину.
— Як то? — спитав старий Сиваш, дивуючися. Зінько почав розказувати, як і що він про це думає… Старий аж розсердився:
— Що це ти, сину, вигадав? Хіба ж так годиться? Чи тобі нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?
— То ваша онука, тая дитина, тату.
— Що ти мені вибиваєш очі тією онукою? Хіба я їй велів Романа до себе пускати? А тобі гріх великий, що ти надумав братову покритку брати.
Увійшла мати, довідалася, про що мова, і ще гірше надалася на Зінька:
— І не вигадуй мені! І слухати того не хочу! І очі мої на неї не дивляться! Поки я в хаті — вона в хаті не буде.
Зінько починав сердитися:
— Вам хочеться багатої собі невістки, а про те не думаєте, що нам усім треба дбати, щоб Романів гріх спокутувати, занапащену дівчину обрятувати.
— Ніхто її не занапащав! — оступалася за Романа мати.— Сама до його бігала. Коли набігала, то нехай з тим і панькається, а в моїй хаті не буде її!
— Якби її Роман брав,— озвався батько,— я не то не боронив би йому, а ще й звелів би. Може, вона мені й не під мислі, та вже коли так сталося, то треба. А тобі не годиться, гріх!
— Гріх? — сказав Зінько.— Ніякого, тату, гріха тут нема. Гріх покинути покривджену дівчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду — це не гріх.
— Авжеж! — розсердився Сиваш.— Ти знаєш! Мудрі такі поробилися, що за батьків розумніші. Споконвіку гріхом було, а тепер уже в вас добром стало!
— Не все, тату, те правда, що споконвіку правдою серед людей славлено.
— Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-і перестане. А ти мені те й з думки викинь, бо я того ніколи не попущу!
Зінько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.
А тим часом у Левантини новий був клопіт: дитина нездужала. Баба Олійничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тоді впала. Воно до того й підхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тільки два тижні, й умерла.
Левантина йшла за маленькою труною і плакала гірко. Бо це вже не дівчина була, що їй дитина світ зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…