Серед темної ночі – Борис Грінченко

Тікала від їх, землі під собою не чуючи, і ридала тяжко, страшно, забившись головою в солому в тій самій повітці.

Господи! Невже він покинув її? На поталу ворогам, на глум, на ганьбу! Хоч би розпитати кого про його, хоч би довідатися — де він, що він?

Незабаром на селі почали розказувати, що Романа в городі нема, що він покинув свій край зовсім, а поїхав на службу в той город, де був солдатом. Сплів хтось, як звичайно плетуться серед людей усякі неправдиві звістки. А Левантина понила тому віри.

От тепер вона знає, що покинув, забув. Коли так далеко пішов, то не вернеться.

А може… Може, так трапилось, що тут ніде не міг роботи знайти, мусив податися аж туди, де його знають і дадуть роботу. Тоді вернеться і візьме Левантину.

Хоч би як безнадійно все стояло, а людина завсігди силкується вдержати в себе хоч крихтину маленьку надії, тих солодких пахощів зрадливих, що завертають нам голову, щоб ми не так гостро почували мордування невблаганного, немилосердного життя.

А час минав. Бачили вже всі Левантинине лихо. Дівчина ховалася від людей, але від хазяйки не могла сховатися. Уже їй та щодня вичитувала.

Наближались жнива. Левантина повинна була в'язати.

Одного разу ввечері вона пішла в хижку щось узяти. Враз почула гострий страшний біль, що пронизував увесь живіт і крижі. Так заболіло, що ледве встояла. Але тільки на мить, бо зараз же й перестало.

Левантина зрозуміла, що починається воно, те, страшне. Хоч вона попереду знала, що це неминуче, що воно вже наблизилося, але думка, що це буде ось зараз, цього вечора, що вже почалося, обняла її мов огнем. Не думаючи, не розбираючи, що робить, Левантина кинулась з хижки, вискочила з двору й побігла аж на другий кінець села.

Бігла, нічого не тямлячи, не бачачи, серед темряви. І враз почула знову той біль, ще страшніший, захиталась і впала, не вдержавшися від швидкого бігу. Упала просто животом на якусь колоду, що лежала під хатою… Мало не зомліла з болю.

На щастя, ніхто її там не побачив. Очутившись, підвелася і попленталась уже помалу. Сама не думаючи про те, якось забігла вона аж на той куток, де жила стара баба Олійничка, її хрещена мати. Пізнавши її хату, ввійшла в сіни і не зважувалася йти далі.

— Хто там? — запитала баба з хати і зараз же відхилила двері.— Левантино!.. Чого це ти ховаєшся? Левантина вступила в хату і впала бабі до ніг:

— Матіночко-голубочко!..

Новий біль перепинив її слова…

Вночі Левантина породила кволу дочку…

Стручиха довго дожидалася з хижі Левантини і не могла діждатися.

— А вже мені ця проклятуща дівка! Піде та й сидить, бодай ти там каменем сіла! Ой, піду зажену так, що аж спотикатиметься!

Пішла, але хижка стояла відчинена, а Левантини не було. Стручиха почала гукати,— не озивається.

— Мабуть, побігла на вулицю! Тільки й справляє побігунці! Бодай тобі ноги поплутало!

Лягла спати, лютуючи і присягаючись одлатати завтра Левантину так, щоб довго згадувала. Але і вранці Левантини не було. Сипала тоді прокльонами, мов горохом з решета:

— А, ідолова байстрюча порода! Саме перед жнивами кинула, сучого виводу дівка! Бодай ти скрутилася і круг світу пішла, як ти від мене пішла! Щоб тобі руки покорчило та посудомило, як ти мені роботу кинула!

— Кого це ви так кленете, кумо? — озвалася з вулиці до Стручихи її кума Вівдя.

— А кого ж, як не ту світопоганку Левантину, бодай би її всю болячками взяло? Покинула мене саме в жнива.

— Еге, вже й не вернеться, кумо! — відказала Вівдя.— Кажуть, у баби Олійнички з дочкою лежить.

— Та невже? От я ж їй дам!.. І хоч робота аж кричала, а Стручиха так і метнулась із двору.

— Куди ти, дурна? Куди? — кричав Струк, але не помагало: розпалившися, баба бігла вулицею як скажена. Струк подивився їй услід, плюнув: — Ну й бісового заводу!.. З гадючих спинок ізшита!..

А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбігла до Олійнички в хату така люта, що забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала на полу, біля неї дитина. Старенька сухорлява бабуся поралась по хаті.

— А, ти тут, голубочко! — зашипіла Стручиха до Левантини.— Бач, як по-панському вилежуються! Людям жнива, а вони відпочивають, нажирувавшися з паничем, та з ляльками панькаються? Що ж, панича чи панночку — яку цяцю набігали? Бодай би воно тобі попухло!

— Ось слухайте, Секлето,— озвалася до неї поважно бабуся.— Ви не кричіть так! Це вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно вам нічим не винне. Воно як янголятко, а ви до нього з нечистим словом. Ось як видужає Левантина, тоді вже з нею будете говорити. А тепер або сідайте та гомоніть по-людському, або йдіть собі з богом!

— А бодай би вас усіх лиха година забрала! — крикнула Стручиха і прожогом кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.

Уже ж і лаяла вона Левантину кожному, з ким стрівалася цими днями! Баби похитували головами й казали:

— Боже мій, який світ настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були молоді…

І вони починали хвалитися, які то вони гарні та звичайні були замолоду і як тоді все добре було, а не так, як тепер, що парубок із дівчиною тільки моргнули одне на одного — вже й дитину нарядили.

Судили Левантину, глузували з неї, а таких, що жаліли, було мало. Жалів і парубок один.

Цей один був Зінько.

Несміливий з дівчатами, так він і не зважився тоді заняти Левантину, а там заняв її Роман. Ночуючи часом із ним удвох, він помітив, що той кудись уночі ходить, а одного разу побачив його з Левантиною і зрозумів, що до неї саме протоптав Роман стежку.

І йому зробилося жалко й сумно…

А далі почали про Левантину та про Романа говорити всячину, надто як той пішов з села. Зінько почував, що цьому може бути й правда, і знов йому стало сумно й жалко дівчини. Стрівши її одного разу саму, хотів поговорити з нею. Та вона засоромилася, щось нашвидку відказала і втекла. З того часу обминала його.

А тепер він дочувся, що сталося. І сам не знав через віщо, а обняв його такий жаль, мов за сестрою рідною. Пропала дівчина! Загризуть її, заклюють. І як же не гріх Романові, що занапастив її? Занапастив і кинув, бо це вже видко, що він до неї не вернеться. За що загине молоде, нічим не винне життя дівоче? Йому б красуватися та пишатися, як квітці під теплим сонечком, а от же мусить гинути.

І дедалі Зінькові все жалчіше та жалчіше Левантини було. І немов усе кращою та дорожчою вона йому ставала. Він і сам не знав, чого це йому так, що він не спить ночами і все думає про Левантину. Думає, як би лихові запобігти, як би їй допомогти… Але як би ж? Коли б він знав!

Піти в город, знайти Романа, розказати йому про все, посоромити, щоб він вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нічого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городі, що вже подався кудись.

А без його — хто тепер її візьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удівець з купою дітей, то хоч за їм поневірятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: