Серед темної ночі – Борис Грінченко

— Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-і перестане. А ти мені те й з думки викинь, бо я того ніколи не попущу!

Зінько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.

А тим часом у Левантини новий був клопіт: дитина нездужала. Баба Олійничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тоді впала. Воно до того й підхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тільки два тижні, й умерла.

Левантина йшла за маленькою труною і плакала гірко. Бо це вже не дівчина була, що їй дитина світ зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…

Другого дня ввечері Левантина пішла до Струків. Увійшла в хату і несміливо стала біля порога. Сім'я саме вечеряла, і за столом сиділа нова наймичка. Та Левантина й сама не хотіла жити в Струків, а за іншим прийшла.

— А, здорова! Чого тобі? — відказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.

— Прийшла вам подякувати за службу, тітко, та щоб ви мені гроші мої віддали.

— Які гроші?

— А за вами ж моїх зароблених шість рублів.

— Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу ціну наймати, а тепер ще й гроші править! Нема в мене твоїх грошей! Які були, то всі пішли на дорогу ціну оцій дівці.

То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, ніж із Левантиною, але ж вона не хотіла пам'ятати, що на всьому селі ніхто так дешево не жив, як у неї Левантина.

— Тітко,— озвалася дівчина,— а бог же бачить!

— Що ти мені тим очі вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Іди собі, йди відкіля прийшла!

Струк розсердився:

— Що ти справді, стара, вередуєш? Коли дівчина заробила, то віддай! Ну, відверни там, що переплатила Гапці, а то віддай!

Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованці й віддав Левантині. Тим і здобріла дівчина замісто шістьох.

«Піду я з цього села! — думала Левантина, вертаючись до баби.— Піду світ за очі! Тільки тут і є добрих людей, що мати хрещена та Зінько, а то хоч би воно все й завалилося, опріче церкви божої! Піду, де знайду роботу, то там і стану».

Випрохала собі в волості білета, заплативши за нього два карбованці з своїх трьох, поклонилася в ноги матері хрещеній, за ласку й поміч дякуючи, та й пішла.

Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небі саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промінням і на хатки біленькі, і на верби кучеряві, і на далекий темний гай, і на широке поле… І все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавості і озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого світила тисячма рухів, голосів, пахощів, кольорів… Мов земля здригнулася, і заблищали, й заплескали хвилі світового життя…

Тільки в душі в Левантини ніщо не озвалося радісним голосом, ніщо не прокинулося, опріч іще більшого болю.

Поглянула на село.

— Не зазнала я в тобі щастя-долі, тільки слізоньками стежечки свої зросила. Нехай ті стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб і нога моя сюди на ступала більше!

Пішла не озираючись.

V

А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий і заколот. Зроду-звіку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звісно, що коли-не-коли і вкрадуть… та й то бувало на степу: хлопці пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто в двір ідуть, беруть коні — замалим не з-перед очей — та й ведуть. І не можна й спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дідом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дід не вмер, та добре ж, що незручно вдарено. А то й каюк дідові був би. І то з місяць у лікарні пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тільки чоловік зіб'ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бідолашному в пера вбитися. Он уже в скількох забрано коні: у Сивашів троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена… Руйнують, та й годі, прокляті коноводи! Уже й засідали на них, і стерегли — не пособляється. І не знати хто,— хоч би відав чоловік, де шукати. А то як украли, то вже й пиши пропало.

Найбільше за всіх клопотався Денис. Та й було чого! Скільки працював, дбав, щоб збитися на добрі коні: збився, придбав і — от тобі, маєш! В одну ніч — як вода вмила!.. Після крадіжки він аж плакав з жалю й зо злості. І досі як згадає, то так серце вогнем і візьметься. А надто ще… одно… Та цього він нікому не казав, не признавався… сам собі думав до слушного часу.

У голову заходив, міркуючи, що б його зробити.

Нарешті йому таки пощастило.

Після того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,— аж поки люди забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так після жнив украдено знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пішов до нього. Кум такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далі каже:

— От що, куме! Скільки люди не шукали коней, ніхто досі не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусі знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як коні або воли пропадуть, то як скаже де, то там і найде чоловік.

— Та невже? — зрадів Тонконоженко.

— Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходім до його!

— А що ж йому треба нести?

— Грошей. Кажуть, що треба положити скількись там рублів.

Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох із Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще більше, ніж Тонконоженка: що то скаже знахар?

Увійшли в Чорноус, зараз чоловік воли жене, вони його й питають за Гострогляда.

— А нащо вам? Чи не коні шукаєте?

— Авжеж, не що! — І вони почали йому розказувати про своє лихо і питати, чи може тут Гострогляд допомогти.

— Такий не може! Як скаже, то як ув око вліпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу він так помагав людям — од хвороби тощо, а це взявся й за злодіїв ворожити. Народ до його так плавом і пливе, бо як сказав, що ні, то вже ні, а як сказав, що буде, то вже в тебе коні дома.

Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селі та живе такий великий чоловік,— от цілком так, як город там якийсь хвалиться іноді своїм славетним ученим, чи що. А наші подорожани залюбки його слухали і з великими надіями підійшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навіть страхом.

Увійшли в хату — знахар мов і не чує їх, і не гляне. Несміливо поставали біля порога й промовили:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: