— Здорові були, дядьку!
Знахар ні пари з уст, мов нікого і в хаті нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли і несміливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловік іще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчині. Бере зілля і зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столі, зложив докупи. Тоді глянув на їх.
Глянув — і Денис одразу зрозумів, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.
— А, здорові, дядьки! Що скажете?
— До вашої милості,— гості вклонилися.
— Сідайте та кажіть!.. Хоч я…— припинився і так пильно на обох поглянув,— і знаю, чого ви прийшли, та все ж кажіть.
Посідали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, іноді тільки покивуючи головою, мов потакуючи.
Вислухав, подумав…
— Посидьте тут, а я піду подивлюсь. Пішов з хати. Дожидаються куми, і кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.
Рипнули двері, Денис із кумом здригнулися. Увійшов знахар, сів мовчки за стіл, подумав…
— Так-так-так… Одна конячка була гніда, з лисиною на лобі?
— Вона! — скрикнув Тонконоженко.
— На передніх ногах мички білі?
— Їй-бо, вона! — Терешко аж зірвався на ноги: не міг висидіти.
А знахар спокійно та байдужно казав далі:
— А другий кінь вороний, добрий кінь.
— Ой, добрий! — вигукнув бідолашний хазяїн доброго коня.
— Так… Знаю, де твої коні. Можна знайти.
— Дядьку! Будьте милосердні! Скажіть — де! Я вже вам не пожалію!..— прохав Тонконоженко, стурбований надією побачити знову свої коні.
— Та що ж…— байдужно, не поспішаючись, одказав знахар,— можна й сказати… аби було за що.
— Та я хоч і зараз ладен… Кажіть — скільки! — поспішавсь Тонконоженко.
— Двадцять п'ять карбованців положи — матимеш коні.
— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.
— А коні ще дорожчі. Мабуть, за кожного рублів по сорок дав?
— За одного сорок, а за другого сорок і три.
— Отож бачиш. А тепер ще подорожчали коні, то вже за їх не вісімдесят три взяв би, а може, й сотню. І я ж не можу дурно робити: воно й мені стоїть. Та про мене — як знаєш…
Устав і почав знімати з кілочків зілля та розкладати на столі, мов йому вже й байдуже про Тонконоженкові коні.
Жалко було Терешкові таку силу грошей давати. Та бачив, що інак не поможеться. Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той і не озвався. Довелося витягати гроші. Не було з собою всіх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стіл. Знахар мов і не глянув на них.
— Сьогодні в нас п'ятниця…— почав казати,— так, отже, в понеділок, як сонце зійде, підеш у Чорний яр… Знаєш? Там будуть твої коні стояти, прив'язані до великого дуба, що росте посеред яру, аж на дні.
— А як не будуть? — несміло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як гроші пропадуть?..
— Кажу, що будуть, то будуть,— сердито відказав знахар.— А коли не ймеш віри, то хоч і назад гроші забери,— мені однаково. Тільки вже тоді й коней там не побачиш.
Тонконоженко злякався й змовк.
— Та нікому й словечком не пробовкнися, аж поки додому коні приведеш. Тоді кому хоч кажи. А скажеш раніше, то й коней не побачиш, і сам біди не минеш. Чуєш?
І так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженкові мов поза спиною снігом сипнуло.
Денис спитався:
— А чи не можна б, дядьку, так, щоб і про злодія довідатися — хто він такий є.
— Ге! Чого схотів! Буде й того, що коні знайдуться! — одказав знахар.— Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тільки тоді вже повік-вічний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити,— тільки про одно.
— Та бог з ним! Мені вже хоч би коні! — махнув рукою Тонконоженко.
Попрощалися й пішли. Жалко було грошей Терешкові, та веселило хоч те, що коні знайдуться.
Пішли наші додому, а згодом, слідком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пішов полями та гаями зілля збирати. Збираючи зілля, дійшов до Гапонового хутора: він же був біля дороги з Чорноуса в Диблі.
— А що, клює? — спитав Гапон, увівши гостя в хату.
— Тонконоженкові коні… Ось двадцять і п'ять…— Він розказав про те, як приходили Терешко з Денисом.— Двадцятка вам, а п'ять рублів мої. Нехай ваші хлопці виведуть коні у Чорний яр,— так, щоб на понеділок на схід сонця були там прив'язані до того великого дуба.
— Отож-то й біда мені, що коні вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за ділом, дак я, щоб тихше було, відіслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопіт: один хворий лежить, а другого далеко послав за ділом.
— Шкода… Якби ж я знав, то я б інак якось…
— Ну, та дарма! Мені треба поїхати в город. То перекажу Ярошеві, щоб хто з його хлопців вивів коні.
— Ото й добре!..
Приятелі розійшлись.
А тим часом Денис усе думав про знахаря. Він не дивувався, що знахар і коні які вгадав, і все знає,— бо через те ж він і знахар, що може вгадати,— а дивувався, як це коні у Чорний яр потраплять. Де вони там візьмуться? Хто їх туди приведе? Може, злодії там коні ховають? Дак ні — незручно… Хіба самі прибіжать? Ні, не випада, бо казав знахар, що коні будуть прив'язані,— уже ж вони самі не прив'яжуться. А хто ж їх прив'яже?
Ці думки не давали Денисові спокою. А що, якби?.. А що, якби піти та заховатися там поміж кущами та й допильнувати — де коні візьмуться? Може, таким робом викрив би він і коновода. Ото було б добре!
Тільки страшно! А що, як то нечиста сила туди коні приведе? Денис боявся нечистого, хоч і знав, що від його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не нечистий, а самі коноводи, то хіба тих не страшно?
Та хіба вже так він і попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й не побачить ніхто. А то можна вдвох із кумом Терешком піти — охотніше буде. Денис пішов з цим до кума, але кум ніяк не хотів пристати до нього.
— Ні, вже,— каже,— як знахар сказав, то так і зроблю. А то як не послухаюсь, то й гроші пропадуть, і коні не вернуться. І ти, куме, не ходи, прошу тебе!
Денис сказав, що не піде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла неділя, то нема йому впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?
Чи вже таки він маленький, що боїться піти? Що буде, а вже піде!
Уже коли хто коні приводитиме, то цієї ночі — під понеділок. Він піде звечора.
Більше нікому вже він не признавався. Дома сказав, що піде на ніч у Чорноус за ділом,— вигадав уже там діло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з дому. Поки дійшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем — ніде ні лялечки. Тоді тихо пішов у яр.