Серед темної ночі – Борис Грінченко

Денис повідв'язував коні й повів їх з яру…

Була ще ніч, як він уїхав у двір до кума Терешка й постукав до його в темне віконце:

— А вийди лиш, куме, сюди! Пізнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис і держав пару коней.

— А що це?

— Твої коні.

— Ой! Та ну?

— Дивись!

Тонконоженко кинувсь до коней і хазяйським оком зараз же пізнав їх, хоч і в темряві.

— Та як же то? Нічого не розберу.

— Замкни коні в повітку, та ходім у хату, то розкажу.

Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, і радів поверненим коням, і трохи боявся: а що, як це знахаря розгніває?.. А як Денис сказав, що він хоче направити врядника на Романа, то він і зовсім перелякався:

— Ой куме, не роби цього! Хіба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та 'дже всі люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловікові, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає і на товар моровицю.

Денис почав сперечатися. Адже тут нема ніякої нечистої сили. Певне, знахар у спілці з коноводами. Діло звичайне, людське.

Та кум ніяк того не слухав. Нехай там і людське діло, та знахар має нелюдську силу.

Щоб не сперечатися більше, Денис замовк. Він заночував у кума, а вранці вернувся додому.

Було свято. Домаха пішла до церкви. Мати поралась біля печі, батько й Зінько були в хаті.

— От, тату, викохали синочка-коновода! — озвався Денис до батька.

Старий мов здригнувся:

— Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?

— Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! — злісно відповів Денис, роздягаючися і сердито кидаючи чумарку на піл.

— Не лютуй, а краще до ладу розкажи! — звелів батько.

Денис почав розказувати. Він і поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довідатись. А от тепер уже довідавсь… І він поряду оповідав усю подію.

А старий Сиваш слухав, похилившись кінець столу, про свою ганьбу від рідного сина та й не помічав за великим смутком, що пекучі сльози котилися йому по обличчю, по бороді й падали великими ясними краплями на спрацьовані почорнілі руки.

Дожився! Хіба він того сподівався, того дожидав? На старість йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усіма людьми і його, і ввесь рід ізганьбив!.. Ніколи цього не було, щоб із-поміж Сивашів злодії були. А отже…

Мати стояла біля печі, прихилившися в кутку до рогачів, та й собі втирала сльози. Зінько сидів такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сім'ю.

А Денис усе оповідав, не помічаючи того нічого, розпалений своїм оповіданням, згадкою про відбуту боротьбу. Він доказав і змовк, і всі мовчали. Тільки материне хлипання чути було серед тиші. А Денис, незважаючи на те, правив своє:

— Цього не можна так попустити. Це він і далі буде все село грабувати та й нас. Я піду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.

— Денисе, чи ти розуму не згубив? — понуро спитав батько.

— Чого б я розум ізгубив?.. А що .ж я — подарую йому троє коней, чи як?

— Ех ти, безсоромний, безсоромний! — гірко й докірливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтів од недавніх сліз.— Дак ти підеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сиваші злодії?

— Та це ви через те так кажете, що ви вже старі, вам байдуже про хазяйство, а нам із Зіньком треба своє добро берегти.

— А ти, Денисе, на мене не здавайсь! — озвався поважно, з притиском Зінько.— Мені честь миліша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не піду виказувати, самого себе ганьбити.

— Хі! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а він. Ну, як собі знаєте, коли такі добрі та багаті! А я того не подарую, бо мені ні з чого дарувати. Я зараз до врядника! — І він почав удягатися.

Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса і вчепилася за його:

— Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!

— Одчепіться, мамо! — сердито гарикнув Денис і вирвав у матері свою руку.

— Облиш його, стара! — озвався батько.— Слухай ти! — загомонів він до Дениса, і голос його задзвенів так гостро, що той ураз спинився.— Я того тобі не дозволяю і велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрі, а не ти! Підеш казати — прокле-ну і сьогодні ж викидаю тебе з усіма твоїми манатками з хати, щоб ти мені її не ганьбив! І нічого не дам.

Денис знав батька. Він був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на піл і пішов з хати мовчки, тільки дверима грюкнув так, що аж щпаруни посипались.

Він справді облишив іти до врядника, але не міг утерпіти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пішла по всьому селу. Довідався й урядник і пішов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нічого він не знає, а коні самі знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нічого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нічого й не міг зробити. Звісно, можна потрусити і знахаря, і Романа, та хіба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо ні до чого причепиться.

А люди, довідавшися, що то свій злодій краде, ще більше почали турбуватися. Цей знає всі закуточки й суточки, то від нього ніде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачів ще більше найняли. Ночували завсігди біля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всі були на Романа дуже лихі; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що ті хазяї, яких він коней позбавляв, то ті кляли так, що й кісточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсім зубожіло, а всім. іншим довелося позичати грошей на коні. Тепер Романові страшно було й поблизу Диблів проходити, коли не хотів головою наложити.

Але після події в Чорному яру крадіжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди; а Роман думав собі інше.

Частина третя

ЛЕВАНТИНА

Левантина не знала, куди саме їй іти. Ішла в сусіднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрізь рук треба. До села було тільки вісім верстов, і вона вступила в його ще до снідання. Проминула кілька перших дворів і спинилася перед великою, на дві половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повіткою, возівнею й хлівами. Серед двору стояв запряжений кінь.

«Мабуть, заможний господар живе,— подумала дівчина.— Зайду до його».

Несміливо вступила у двір, і саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловік з короткою підстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сідати їхати на поле і вздрів Левантину.

— А чого тобі, дівчино?

Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, і тремтячим голосом сказала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: