— Ух, як страшно! — скрикнула Левантина і несамохіть притулилася до Романа.
Він знову хотів її обняти, але вона зараз же повернулася й вибігла з театру.
— Боже!.. І як тобі не страшно було тут ночувати! —промовила вона, йдучи з їм далі стежкою.— Я б зроду не пішла сюди,— краще б на вулиці!
— На вулиці поліція не дозволить,— нада ховаться туди, куди вона не загляда.
І він знову почав розказувати про своє минуле життя в городі, багато прибріхуючи, казав, що він її любить і ніколи не покидав любити. Вона слухала те, і їй згадувалось, як він покинув її на поталу, на глум людям, але вона зараз же проганяла від себе ці згадки, і вони зникали, а вона впивалася його солодкими словами… Він малював їй краще життя. Казав, що незабаром хазяїн дасть йому кращу посаду, він одбиратиме аж триста рублів на рік, і тоді вони могтимуть жити вкупі.
Левантині здавалося, що вони могли б жити вкупі й тепер або хоч звінчатися й тепер, але вона це тільки подумала, а чомусь не сказала…
В саду було таємно й тихо, високе склепіння з віт схилялося над ними так захисно-прихильно, і вони були тільки вдвох, і вона так хотіла йому вірити. І сама не помітила, як його рука обняла її стан, і дівчина не пручалася. Вони йшли, близько-близько притулившись одне до одного. Якась солодка знемога починала опановувати її всю від цього доторкання, від його ласкавого голосу… І його губи нахилились їй до уст, і, заплющивши очі, вона відповідала йому на поцілунок…
І відразу розгорнулися вгорі віти, і темне, поважне, високе небо глянуло на їх своїми очима-зорями. І цей погляд мов одразу розігнав Левантині мари. Вона вирвалась од Романа, відскочила і, простягши поперед себе руки, мов хотіла від його оборонитись, скрикнула:
— Ні, Романе, ні! Не займай мене!.. Не хочу!.. Зроду не хочу!..
Вона вся тремтіла. Ще раз сказала: «Не хочу!» — і пішла швидко, мало не побігла, назад, мов боячися його, мов утікаючи від його. Він поспішався слідком за нею, кажучи, що вона дурна, що нема чого боятися. Але вона йшла хутко, нічого не кажучи, не дивлячись на його.
Незабаром вийшли з саду. Левантина мов заспокоїлася, пішла тихше. Роман почав говорити про інше: розказував дівчині, що він був у театрі, і як там гарно, і що то театр. Вона спершу тільки слухала його, потім почала й розпитуватися, зацікавившися. Про те, що було в саду, вже більше не згадували.
Він повів її додому іншими вулицями, не тудою, кудою вона йшла. Як проходили проз один двір, він показав на невеличку хатку:
— Отут я живу.
Левантина нічого не сказала, тільки швидше пішла далі, мов боялася, щоб він не повів її до себе. Як вийшла на свою вулицю, попрохала його не йти вже за нею і швидко дійшла додому.
Вертаючись Роман од неї, сердився, що йому так не щастило. Але це ще більше розпалювало його. Він зовсім не сподівався, що Левантина буде така вперта. Думав, що як у городі сама собі, то ще краще… Бери, каже, та вінчайся… Туди к чортам! Саме тепер йому женитись та дітей заводити.
Але нехай не бришкає! Його рук не мине.
І він почав учащати в крамницю — чи не побачить Левантини. Але Квасюк помітив, що цей парубок не дурно зробився охочий у його купувати, і не став зовсім покидати в крамниці Левантину. Роман почав тоді стерегти дівчину на вулиці в той час, як вона мала йти на базар. Вона знала це і боялася тих зустрічей, разом і бажала їх. Перш ніж вийти з хвіртки, страхаючись, позирала, чи нема де Романа, обходила іншими вулицями, а не стрівши його, почувалась так, мов її надія одурила… І сама гнівалася на себе за те почування…
Але іноді йому щастило перейняти її. Тоді він проводив її до базару, силкуючися спершу завести дівчину на які інші вулиці, щоб довше ходити. І все так гарно до неї говорив і прохав вийти.
Якби вона не бачила його, то їй би легше було: вона б його потроху забувала. Але оці зустрічі, оці втікання від зустрічей і жаль за їми, оці розмови й думки, думки про його та про його слова, не давали їй спокою.
Лихо було Левантині з Романом, а ще гірше з Квасюком. За ним не було їй просвітку. Відколи Квасючка поїхала — в'яз до неї, як шевська смола, ліз обнімати й цілувати її. Вона звичайно штовхала його, втікала з хати й сідала надворі, аж поки він ішов знов до своєї бакалії. Добре хоч те, що не міг довго сидіти в хаті.
Уночі вона защіпала на защіпку двері з кухні в світлиці. Але одного разу прокинулася, почувши біля себе когось. Схопилася спросоння як божевільна.
— Не пужайсь! Не пужайсь! Ето я…— озвався знайомий гидкий їй голос, і вона почула на собі його руку. Зірвалась з лави та — з хати! Перебігла двір і заховалась аж у другому кінці його за сажнями дров.
Була боса, в самій сорочці та в лихенькій спідничині.
Вона сиділа там довго, тремтячи зо страху й холоду, цокотячи зубами. Сиділа, аж поки подубіли з холоду ноги, і всю її мов трясця трусила. Тоді догадалася злізти на горище над кінницею і закопатися в сіно. Там зогрілася і, дрімаючи та прокидаючись, пролежала до ранку.
Уранці, тільки рипнула дверима в кухню, Квасюк зараз же вийшов з другої хати:
— Где ето ти бродяжиж по ночах? Давно нада по хазяйству пораться, а вона біга.
Так говорив, мовби сам нічого й не зробив, а вона була винна. Не стала з ним сперечатися, тільки сказала:
— Оддайте мені пашпорт та зароблені гроші, то я піду від вас.
Він зареготався:
— Иш, какая умниця! Хазяйка з дому, а вона будеть рощитуваться, без роботниці хазяйство покидать! Дав би я їй деньги й пашпорт! Нічого не дам! Хочеш ітить — іди такая, какая єсть, то посидиш у поліції та по етапу додому пошлють.
Левантина боялась поліції та етапу. Вона згадувала, як одну з їх села дівчину приведено додому етапом. Боже, якого сорома було! А скільки назнущались з бідолашної в поліції?
— А що? Вже й спужалась? — казав далі Квасюк.— Ну, єслі ти така ніжна, то я тебе больше й не займу. Живи сібє,— я до тебе й не торкнуся.
І почав божитися й присягатися, що не займатиме. Вона не знала, чи вірити йому, чи ні. Якби не той пашпорт та гроші, то зараз би втекла. А так — що вона робитиме?
Зважилася зостатися, але того ж дня купила за свої гроші кільця до дверей і замок, бо защіпку можна було відкинути з Квасюкової хати в щілину. Прикрутила кільця і замикала на ніч двері, але не могла спокійно спати. Раз у раз прокидалася, бо їй усе марилося, що хтось увіходить до неї.
Стрівшися Левантина з Романом, похвалилася, що їй погано жити, що хазяїн до неї в'язне.
— Дак що? Бросай тут та ставай на другую службу! — порадив той.
— Як же я кину, коли він ні пашпорта, ні грошей не віддає?
— Скверная штука: без пашпорта ніхто не при-йметь… Ну, а ти таки бросай та й переходь до мене жить. А тим часом пожалєємось у поліцію, що воно пашпорт не оддайоть. Поки пашпорта получит та службу найдеш, то живи в меня.
Левантина не приставала на це і все думала, що його робити. Правда, ось уже кілька день хазяїн її не займає, але хто його зна, як воно далі буде.
І справді, далі не було нічого гарного. Квасюк нишком висмикнув з дверей кільце і знову його застромив — аби держалося. Левантина не помітила цього.
Вночі він попхнув двері, кільце вискочило, і він увійшов у кухню. Левантина почула це вже тоді, як він обхопив її руками. Вона скрикнула, прокинувшись, і схопилася, але він зараз же знову звалив її на ліжко. Вона почала відбиватися з усієї сили, але тієї сили було мало, щоб подужати здорового чоловіка. Вона вже знемагала в останній боротьбі. Його гидка пика лежала їй на обличчі. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за щоку і стиснула зуби так дуже, що він скрикнув з болю і розняв руки. Вона відіпхнула його і чула, як він упав додолу, загрюкотівши. За мить вона вже була надворі. Страх так опанував її, що вона вибігла з двору на вулицю і тільки там пішла тихше.
Ішла вулицею і вся трусилася з страху, з турботи, з холоду. Після першого випадку з Квасюком вона спала завсігди вбрана, але була боса, і холод дошкуляв її у ноги. Пішла швидше вулицями без ніякої мети, не знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожніх півтемних вулицях догорали ліхтарі, ледве блимаючи. Де-не-де блукали стукачі, розганяли свій сон, калатаючи в калаташку; а деякі вже спали, прихилившися до дверей на якому рундучку.