Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без ніякої мети, аби не стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася, і сіла на ослінчику під чиїмись ворітьми, підобгавши під себе задубілі з холоду ноги. Не довго посиділа, бо зараз же стукач прогнав її звідти:
— Іди, йди! Багато тут таких шляється! Не огинайсь, бо свисну, то прибіжить городовий — забере в поліцію.
Левантина пішла далі. Перейшла кільки кварталів і знову притулилась уже на рундучку. Тут посиділа трохи довше, бо стукач з цього кварталу десь заснув. Але нарешті таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тоді знову з вулиці на вулицю, аби якось доблукати до світу. Хоч не знала, що вона мусить робити й світом.
Вернутися до Квасюка? Але тільки подумала про це, то всю її почало трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, ніж од його пропасти!.. Піти зранку ж найматися, стати на точку? Хто ж її там візьме, босу й простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в своє село? Але туди її так само не навертало, як і до Квасюка. Та поки вона дійде, то й задубіє на дорозі.
Думки мучили її так само, як холод та втома. Вона вже кілька ночей спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її: от-от упаде й засне на вулиці. З усієї сили бадьорила сама себе і все йшла, йшла…
Все вулиці, вулиці, вулиці… Мертві вулиці… Такі чужі, як і люди… Ні душечки рідної!..
Яка самотня, яка покинута… На всьому світі…
Без помочі, без надії… Хоч би куточок теплий!.. Хоч би людина добра!.. Тільки вулиці темні, холодні і щось торохтить-торохтить-торохтить…
Спіткнулася і трохи не впала. Вона спала, йдучи. Не спала, а так — голова туманіє… Люди їдуть на базар — торохтять. Уже починає світати.
Хоч би де прихилитись! Куди вона йде?.. Ох, як тяжко,— все тіло болить!.. І душа… Хоч би і вмерти… Хоч з мосту та в воду — он з того мосту.
Зійшла на його, перехилилась через поруччя. Дивилась вниз.
Сіра, нечиста вода пливла ліниво, заспано під уранішнім туманом… Така холодна, негарна… Далі, далі!..
Зовсім уже видко, по городу метушаться люди. Де це вона? Неначе вона тут була, а не пізнає… Стала й дивиться. Хатки й поганенькі обшарпані будиночки тислися в яру попід глинистою кручею. Згадала: Рівчаки… Ті, де Роман… Чи не його це й хата?..
Тепло у його в хаті… Піти б туди, бо там тепло… І заснути можна…
Хитаючися перейшла двір і пішла в хату.
III
Романові з товариством останніми часами не щастило. Пішли вони в Диблі і зовсім уже налагодилися вивести пару добрих коней. Коли тут нечиста нагнала гурт п'яних перезвян, і вся справа ляснула. Аж до світу куйовдилася перезва на тій вулиці, де були коні, і на ближчих, а товариші мусили сидіти, притаївшись в суточках. Добре попотрусилися, боячися, що їх там побачать, а вже якби побачили п'яні чоловіки, то певне, що живими не пустили б. Ледве пощастило помалу-малу вибратися звідти та винести цілу душу.
Після цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Ріпаки, і їм дуже добре пощастило вивести троє коней. Але зараз же за селом норовиста коняка скинула Лукаша і втекла в поле. Мусив він плуганитися в город пішки, а ті двоє поїхали, щоб одвести коней до Гапона. Та, їм на лихо, надворі був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали всю ніч, не потрапили до Гапона, а заїхали в Чорновус і аж тоді схаменулися, як побачили перед собою хати. По вулиці вже вештались люди і зараз же їх припинили. Спершу чорновусці подумали, що це просто з якої слободи люди зблукалися, почали їх розпитувати — відкіля, та куди, та чого їдуть. Ті щось не так одказали, щось наплутали,— вони їх у волость, почали допитуватися, а ті ще більше плутали, і виявилось, що це коноводи. Бито їх дуже, а потім одвезено до тюрми.
Товариство не боялося, що вони викажуть на суді інших: то добрі хлопці і цього не зроблять. Але ж їх замкнуть найменше на рік до тюрми, а то так і зашлють, бо вони вже не вперше на суді, а товариство тоді втрачає двох добрих робітників. А друге — здобич вискочила з рук іще раз.
Після цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблі, але й сього разу нещасливо: перешкодили стукачі, бо всю ніч ходили по вулицях, не даючи підступитися ні до одного двору. Бо хоч п'яні перезвяни і не догледілись тоді до коноводів, але потім удень люди побачили, що по городах походжено, і ходило щось чуже. Догадались, які то гості були, і додали варти.
І це вже так два місяці товариство сиділо без заробітку. Пооб'їдалися й пообносювалися так, що вже далі нікуди. Тільки Ярош жив, як попереду, бо він завсігди пив потроху і не дуже шикував грішми, як вони йому потрапляли до рук. Через те всі тепер до його приходили позичати грошей, і він помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього ввечері Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сиділи, нарікаючи на лихі часи, коли почули, що хтось іще йде, і незабаром у хату вскочив новий гість — Лукаш.
Він був ще обідраніший, ніж попереду, а на довгих ногах не було чобіт: він уже давно їх пропив «з горя» і тепер ходив так, що одна нога була в резиновій калоші, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:
— Здрастуйте вам! Чого киснете? Дєла — первий сорт,— кричав він п'яним голосом і брязнув на стіл кількома срібними грошинами, що вони аж розкотилися по столу і дві впало додолу. Перелякана дитина заплакала в колисці, і бліда й мовчазна Ярошиха нахилилась над нею, щось дитині шепочучи, голублячи її. А Лукаш став посеред хати, з шапкою на потилиці, руки в боки, і всміхався безглуздим п'яним усміхом.
Ярош із Кучмою глянули, дивуючись, на нього, а Патрокл Хвигуровський підняв ті монети, що попадали додолу.
— Чи ти ба! — скрикнув.— Гляньте лиш: карбованець і три четвертаки! Де це ти добув, хлопче? Може, в кого «загубив»?
— Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто первий сорт, а двері лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!
— Eге! Лукаш старовину згадав, своє давнє ремесло.
— А чим старе моє ремесло погане? — питав задерикувато Лукаш.— От ви з своїм новим без копєйки сидите, а в мене бряжчать?
— Величається! — гарикнув похмурий Кучма.— Поцупив якесь дрантя та й радий. Чорт віть що!
— Чого ж воно чорт віть що? — питав ображений Лукаш.
— А того, що чорт віть що, та й годі! Наше діло старосвітське, вільне… Вивів коня, сів на його — як майнув полем-степом… гей!.. А то лазь по вікнах та витягай манатки! Пху!..
Кучма плюнув і сердито одвернувся. Він був старий коновод і не любив лигатися з звичайними міськими злодіячками, що жили з дрібної крадіжки.
— Бросьте спориться,— перепинив Ярош.—Єслі Лукашу щастя, то й гаразд.
— Нехай лиш становить могорича! — озвався Патрокл.
— За первин сорт! — крикнув Лукаш. Ухопив гроші й метнувся з хати.— В одну минуту?
— А стой, Лукаш! — гукнув йому навздогін Ярош.— Позови там по дорозі Романа!.. Чуєш? Должно, не слишав — подрав как самашедший… Ну, по-кудова нема Лукаша, то розкажи, Патрокле Степановичу, про Левдика? — звелів Ярош.— Видал ти Лазька?
Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього Левдик подавав про себе товаришам звістки.
— Бачив… Я й забув пак розказати… На бульварі він робив… Пішов і я на бульвар: паличку в руки та й іду собі — от, кавалер на гуляння,— туди-сюди паличкою крутю… А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сів на ослоні зараз біля Лазька — одпочиваю б то. І він мене бачить, і я його бачу, та проклятий солдат стирчить… А, каніс пекельний! Хоч би тебе тричі Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь — одходить, одходить солдат геть далі… Тоді вже Лазько й сказав… Чіпляються до Левдика не за самі Ріпаки, а ще й за Панасовку,— пам'ятаєте, він тоді ходив? Дак каже: треба свідєтєля, що ту ніч він дома був.
— Та-ак!.. Свідєтєля… Кого ж би то?..— замисливсь Ярош.