— Кого ж? Хведорченка! — порадив Кучма.
— Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий був до следователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп'ять на бульвар та перекаже Лазьком.
— Гаразд! — одказав Хвигуровський.
Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свідків, щоб виправляли їх. Здебільшого їм щастило переказати товаришам, чого саме їм треба, а ті постачали свідків з своїх же людей.
Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм і Роман. Стіл заставили пляшками, чарками, тарілками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одіткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.
Побачивши, скільки принесено горілки, Ярошева жінка подала мерщій на стіл усе, що треба, а сама, поки ті пили й закушували, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусіди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Він пив не часто, але під час великої гулянки бувало, що й добре випивав, і тоді бив її й нівечив тяжко за те, що вона завсігди гребувала його ділом і товариством.
— А слихали — вже Микита вийшов на волю?..— попитав Роман.
— Хіба? Ні, не чув,— одмовив Патрокл.
— Вийшов? — спитав злісно Кучма.— Що ж, оце так йому й минеться?
— Нє,— відказав Ярош,— так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.
Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його піймано, суджено, і він виказав ще на кількох душ — ті й досі відбували кару в острозі. Звичайно коноводи не прощали такої зради.
— Треба так накарать,— говорив Кучма,— щоб уже більше не міг такого робити. А то тепер страху ніякого нема. У старовину не так було — в старовину строго було.
— Ну, а как же в старовину карали? — спитав Лукаш.
— А так!.. Одного разу… давно було… год десять… Тоді в нас був отаманом Хоменко,— от запальний був!.. А гніздо в нас було під Борзною. Дак один на суді й прошкодився так, що через його двох у Сибір заслали. Ну, ми підождали, поки він вийшов з острога. Вийшов він і не подає знаку, а сам на Чернігів побрався. А отаман каже: «Невже ж оце він і втече наших рук? Не попустімо, хлопці!» Ну, зараз двоє й обізвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько… а здоровий був, як тур!.. «Ми його,— кажуть,— приставимо». І приставили!
— Та как же вони його приставили?
— А так, що на дорозі перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчіркою заткнули, та й ведуть… Довели до нашого ярка… був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися… Один же побіг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.
— Зачим товариство?
— Щоб суд був… Не хотіли самі порядкувать… Ну, збігав… Мало не все товариство зібралося. Стало кружка, а його посередині… Одіткнули йому рота,— кажи, коли хочеш!.. А він стоїть проти місяця білий-білий та труситься…
— Ну?
— Ну, й присудили! — І Кучма вихилив чарку.
— Шо ж йому здєлали?
— Шо здєлали, то здєлали, а тольки більше нікого не паскудив!.. Як закопали на тому ж місці, то так і зогнив,— ніхто не шукав… А хоч би й знайшли, то ніхто б не виказав, бо всі хлопці добрі та й били всі… по черзі кожен брав кийок та й бив… щоб усім винним бути…
— І ви там були? — спитав Лукаш.
— Може, був, а може, й ні,— одказав Кучма, наливаючи нову чарку.— Так у старовину було! А тепер розпуста пішла, ніхто не шанується, ніхто честі не знає: виказав на товариша та й прав, і ходить собі на волі, мов і нічого не зробив. Хіба що попоб'ють іноді, та й то не дуже…
— Ну, не очинь то й тепер будем прощать…— стиха, але гостро промовив Ярош, і його холодні, злі очі блиснули.
— Ні, що не кажи, а в старовину не так було! — знов правив своє Кучма.— Тоді ти знав, що ти в товаристві воїн і що всі за тебе, як один, стоять! По правді робили! А тепер такого вже нема… І того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тоді кожен знав: наше діло — степ! Там ти собі вольний,— шукай вітра в полі! Та й коноводи ж які були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну ніч сам вивів п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрібнодухі всi!
Кучма вже здорово випив, а випивши, він завсігди вихваляв старовину, що як добре тоді було, і лаяв молодих…
— Брехня! — гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвеніли.— Брехня! Є й тепер такі коноводи — орли!
— А де ж ти їх бачив? — спитав, глузуючи, Кучма.
— Де? На Кубані!
— А хіба ти там був?
— О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!
— Ану ж, ну, розкажіть про Кубань! — попрохав Роман.
— Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене з кондукторів, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сірничок — ат, чорт зна що! Бачу, що воно не підходить ні до мого імені, ні до моєї хвамилії, ні до мене самого. Бо ім'я в мене геройське, хвамилія — образець, та й сам я такий, що хоч зараз іди троянців воювать. А тут голки-шпильки!.. Чорт зна що! Ліквідація і аква віта.
— Шо, шо? — питали Роман та Лукаш.
— Азінуси й стультуси! Те, що продав свою бакалію, а гроші з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишені, якось завалявся, карбованець. Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою довго не проживеш!.. Ні, тісно тут жити!.. Махну на Кубанські степи! Хоч з черкесом буду биться,— усе лучче, ніж із п'яницями в трахтирі. Ну, иду до знакомого кондуктора: «Пусти на Кубань!» Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторові здав… От я вже й на Кубані… Добра штука Кубань, да тільки біда, що й останнього карбованця в дорозі проїв. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловік! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак він там орел! Скаженого коня-неука піймав, сів на його, стиснув коліньми — ех! аж степ гуде! Кінь б'є і передом і задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого — овечкою стане! А вже нічия чужа коняка не стрівайся з Артемом у степу — його буде. І було в нас товариство добре: шестеро нас, та такі!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну ніч за двісті верстов перекинули, продали і в обід другого дня дома були.
— Ну, та невже? — почулися здивовані голоси.— Та як же це ви зробили?
— Уже знали — як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодіячка — такий, що перед поліцією труситься, як от ми, клапоухі азінуси. Там він нікого не боїться, а його всі бояться! Вийдемо на ярмарок — гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горілка, танці, музики біля ятки на майдані, а люди збираються!.. А дівчата задивляються!.. Ах, сто чортів!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дівчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось — як коней перемкнули та які були коні…
— Ну, це вже брехня! — перепинив Кучма.— Тобто стали розказувать, де коні брали? Та зараз би й вас самих забрали.
— Суса тупорилого у хвіст поцілували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а від нас страх був. Там на всю округу звісно, хто такий Артем Гайда, а його зроду ніхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: «Оставайся в мене, Артеме, жити!» Бо пан знає, що як у його свій коновод житиме, дак цілі будуть коні свої, а до чужих йому байдуже.
— От там жисть! — скрикнув Роман.
— Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться… Раз як застукали нас в очеретах! Два дні оборонялись… рушниця добра в Артема була і пістолетики в мене… Вони до нас посунуться, а ми — бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третій день умкнули од їх, ще й з кіньми… Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортів!..