Серед темної ночі – Борис Грінченко

Двоє дітей — хлопець шести років і дівчина семи — попрокидалися і слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на їх, Квасючка кричала:

— Я тебе вночі з постелі не пущу! Не думай, що тобі пособиться, коли ти її зоставиш.

— Тю на тебе, скажену! Я тобі кажу: одправиш цю дівчину, я її знову, тобі на злість, ізнайду, а тебе з хати вижену,— йди геть ік твоєму дурному батькові, що пустив на світ таку пришелепувату дочку!

Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного разу чоловік її вигнав був, а батько не дуже привітав, то їй довелося вертатися додому й коритися чоловікові. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб та, не витерпівши, сама втекла.

І справді дошкуляла. Левантині просвітку не було за роботою, за лайкою та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цієї худої, як суха тараня, носатої, рудої крамарки, розпаленої заздрістю й невірою до чоловіка. Левантина мусила вставати вдосвіта, як ще темно було, а лягала опівночі,— і ввесь день на роботі. І що не зробить, як не ступить — усе було не так, усе не до ладу, за все гримання, а то й штурханець межи плечі. Квасюк же був до неї добрий, і як не було жінки, то все так поглядав на неї, як кіт на сало. Левантині від того погляду ставало так моторошно, що вона тоді бажала, щоб швидше повернулася Квасючка з своєю лайкою. Вона силкувалася не стріватися з ним на самоті, а він робився до неї ласкавіший та ласкавіший і нишком силоміць пхав їй у руки кілька разів цукерки з крамниці. Левантина любила ласощі, але ті цукерки було їй чогось гидко їсти, і вона віддавала їх дітям або викидала. А одного разу хотів подарувати їй гарну червону стрічку. Вона не взяла і втекла від його.

Проминув місяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу і сказала про це хазяїнові. Той здивувався:

— Чого? Через що?

Вона почала казати, що дуже важко жити, що ніколи спочинку нема, сама лайка, а то й бійка. Але Квасюк ніяк не хотів її пускати:

— І не вигадуй! І не видумлюй! Що це ти? Яке ж ти маєш право кинути мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобі важко, дак цього більше не буде.

Мусила Левантина зостатися, і справді їй покращало: хазяйка вже не годувала її потиличниками і менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютішими очима, бо як засварився з нею чоловік за Левантину, то аж попобив її.

Але сам Квасюк почав чіплятися дужче. Скоро Квасючка одвихнеться з дому, він зараз посадить дітей у крамниці, а сам до неї та й починає підлабузнюватись. Одного разу хотів обняти, дак вона йому такого стусана дала, що аж поточився.

— Оце, яка сердита! — каже немов ласкавенько, а в самого банькаті очі так і зайнялися.

— Не в'язніть, дядьку! — закричала Левантина.— Бо, їй-бо, втечу!

— Дурна ти! — відказав Квасюк, знову підходячи до неї та заступаючи їй дорогу так, що вона опинилась аж у кутку біля печі.— Чого тобі тікати? Не будь така сердита до мене, то я тебе как куколку наряджу, а хазяйка не посміє й слова тобі сказать. Любить буду так, що аж!..— І його нахабні очі зажевріли, впиваючися в неї.

— Не займайте мене, бо кричатиму!

— Пустяки! Разлі я звєр якой, чи що, щоб од мене кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.

Левантина почала совати рогачем у печі, а він тим часом ущипнув її за руку.

— От одійдіть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так і дам! — скрикнула вже зовсім сердито Левантина.

— А я рогач у тебе одніму, а тогда тебе поцілую.

— У вас є жінка,— її й цілуйте, а не мене!

— Стану я таку погану цілувать!

— А нащо брали?

— Бо глупой тогда був.

— Ну, то будьте ж тепер розумні та не в'язніть до мене!

У другій хаті почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухні в двір.

Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,— він їй знов те співає. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамниці, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо він завсігди так прирозуміє, щоб де самому її застукати.

— Дядьку,— казала Левантина,— коли ви до мене чіпляєтесь, то давайте мені рощот!

Не дам.

— То я втечу; хай вам і гроші зостаються.

— Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в поліцію заберуть.

Левантина бачила, що вона в неволі, все думала, як би з сієї неволі визволитися, і не могла нічого вигадати.

II

Як хазяїн виходив чого з крамниці, то замісто його сиділа хазяйка, а як і хазяйки не було або їй ніколи, то, на другий місяць служби Левантининої, Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грішми та й посадить дівчину, поки сам увійде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть іноді — таке, що йому ціну знає.

Одного разу вона сиділа отак у крамниці, коли ввійшло щось. Був осінній хмарний вечір, а скупі Квасюки шкодували рано світити,— у крамниці було поночі, і Левантина тільки й побачила високу постать якогось чоловіка в пальті.

— А дайте чвертку табаку! — попрохав покупець.

Левантина здригнулася вся, всією своєю істотою.

Перед нею стояв Роман.

І він пізнав її і спинився здивований, навіть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся:

— Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?

Вона стояла перед ним нерухома, і щось не давало їй дихати, не давало говорити.

— Служиш тут, чи как?

— Служу…— ледве вимовила вона, і в цю мить увійшов Квасюк.

Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, і вона пішла з крамниці. Але Квасюк, увіходячи, дочувся, як вони розмовляли, покликав згодом Левантину і почав її допитуватися — хто цей парубок і через що вона його знає. Вона сказала, що з одного з ним села.

Здавалася зовсім спокійною, хоч уся холола. Дожидала ночі, як бога, щоб зостатися самій. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям і пекло її, мордувало.

Присягання, божіння, і тоді зрада й ганьба, неслава, сором!.. А він живе тут, нікуди не поїхав, гарно вбраний… живе добре, мабуть… і покинув її, забув, мов то не він присягався, не він занапастив їй життя!..

Нащо доля знову їм зустрітися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нічого,— тоді б вона думала, що, може, він умер або живе десь далеко, у злиднях, у горі й нічим не може їй допомогти. Тоді б їй було легше. А тепер!..

Пекучий жаль обнімав її за молодим занапащеним життям… жаль на себе й на його… зрадника…

Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.

Вона казала собі, що не любить його більше після того, як він так із нею зробив, але зла, зненависті не було в неї до його.

А ті згадки, ті прокляті згадки минулого, недовгого і так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже ніколи… Навіщо ж їй згадується, як його очі зазирали їй у вічі при місячному сяєві?.. Бачить той погляд… чує його палкі уста на своїх устах… і як його дужі руки, обнявши її, забравшії її всю цілком, пригортають так могуче і так боляче-солодко!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: