Серед темної ночі – Борис Грінченко

— Оддайте мені пашпорт та зароблені гроші, то я піду від вас.

Він зареготався:

— Иш, какая умниця! Хазяйка з дому, а вона будеть рощитуваться, без роботниці хазяйство покидать! Дав би я їй деньги й пашпорт! Нічого не дам! Хочеш ітить — іди такая, какая єсть, то посидиш у поліції та по етапу додому пошлють.

Левантина боялась поліції та етапу. Вона згадувала, як одну з їх села дівчину приведено додому етапом. Боже, якого сорома було! А скільки назнущались з бідолашної в поліції?

— А що? Вже й спужалась? — казав далі Квасюк.— Ну, єслі ти така ніжна, то я тебе больше й не займу. Живи сібє,— я до тебе й не торкнуся.

І почав божитися й присягатися, що не займатиме. Вона не знала, чи вірити йому, чи ні. Якби не той пашпорт та гроші, то зараз би втекла. А так — що вона робитиме?

Зважилася зостатися, але того ж дня купила за свої гроші кільця до дверей і замок, бо защіпку можна було відкинути з Квасюкової хати в щілину. Прикрутила кільця і замикала на ніч двері, але не могла спокійно спати. Раз у раз прокидалася, бо їй усе марилося, що хтось увіходить до неї.

Стрівшися Левантина з Романом, похвалилася, що їй погано жити, що хазяїн до неї в'язне.

— Дак що? Бросай тут та ставай на другую службу! — порадив той.

— Як же я кину, коли він ні пашпорта, ні грошей не віддає?

— Скверная штука: без пашпорта ніхто не при-йметь… Ну, а ти таки бросай та й переходь до мене жить. А тим часом пожалєємось у поліцію, що воно пашпорт не оддайоть. Поки пашпорта получит та службу найдеш, то живи в меня.

Левантина не приставала на це і все думала, що його робити. Правда, ось уже кілька день хазяїн її не займає, але хто його зна, як воно далі буде.

І справді, далі не було нічого гарного. Квасюк нишком висмикнув з дверей кільце і знову його застромив — аби держалося. Левантина не помітила цього.

Вночі він попхнув двері, кільце вискочило, і він увійшов у кухню. Левантина почула це вже тоді, як він обхопив її руками. Вона скрикнула, прокинувшись, і схопилася, але він зараз же знову звалив її на ліжко. Вона почала відбиватися з усієї сили, але тієї сили було мало, щоб подужати здорового чоловіка. Вона вже знемагала в останній боротьбі. Його гидка пика лежала їй на обличчі. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за щоку і стиснула зуби так дуже, що він скрикнув з болю і розняв руки. Вона відіпхнула його і чула, як він упав додолу, загрюкотівши. За мить вона вже була надворі. Страх так опанував її, що вона вибігла з двору на вулицю і тільки там пішла тихше.

Ішла вулицею і вся трусилася з страху, з турботи, з холоду. Після першого випадку з Квасюком вона спала завсігди вбрана, але була боса, і холод дошкуляв її у ноги. Пішла швидше вулицями без ніякої мети, не знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожніх півтемних вулицях догорали ліхтарі, ледве блимаючи. Де-не-де блукали стукачі, розганяли свій сон, калатаючи в калаташку; а деякі вже спали, прихилившися до дверей на якому рундучку.

Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без ніякої мети, аби не стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася, і сіла на ослінчику під чиїмись ворітьми, підобгавши під себе задубілі з холоду ноги. Не довго посиділа, бо зараз же стукач прогнав її звідти:

— Іди, йди! Багато тут таких шляється! Не огинайсь, бо свисну, то прибіжить городовий — забере в поліцію.

Левантина пішла далі. Перейшла кільки кварталів і знову притулилась уже на рундучку. Тут посиділа трохи довше, бо стукач з цього кварталу десь заснув. Але нарешті таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тоді знову з вулиці на вулицю, аби якось доблукати до світу. Хоч не знала, що вона мусить робити й світом.

Вернутися до Квасюка? Але тільки подумала про це, то всю її почало трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, ніж од його пропасти!.. Піти зранку ж найматися, стати на точку? Хто ж її там візьме, босу й простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в своє село? Але туди її так само не навертало, як і до Квасюка. Та поки вона дійде, то й задубіє на дорозі.

Думки мучили її так само, як холод та втома. Вона вже кілька ночей спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її: от-от упаде й засне на вулиці. З усієї сили бадьорила сама себе і все йшла, йшла…

Все вулиці, вулиці, вулиці… Мертві вулиці… Такі чужі, як і люди… Ні душечки рідної!..

Яка самотня, яка покинута… На всьому світі…

Без помочі, без надії… Хоч би куточок теплий!.. Хоч би людина добра!.. Тільки вулиці темні, холодні і щось торохтить-торохтить-торохтить…

Спіткнулася і трохи не впала. Вона спала, йдучи. Не спала, а так — голова туманіє… Люди їдуть на базар — торохтять. Уже починає світати.

Хоч би де прихилитись! Куди вона йде?.. Ох, як тяжко,— все тіло болить!.. І душа… Хоч би і вмерти… Хоч з мосту та в воду — он з того мосту.

Зійшла на його, перехилилась через поруччя. Дивилась вниз.

Сіра, нечиста вода пливла ліниво, заспано під уранішнім туманом… Така холодна, негарна… Далі, далі!..

Зовсім уже видко, по городу метушаться люди. Де це вона? Неначе вона тут була, а не пізнає… Стала й дивиться. Хатки й поганенькі обшарпані будиночки тислися в яру попід глинистою кручею. Згадала: Рівчаки… Ті, де Роман… Чи не його це й хата?..

Тепло у його в хаті… Піти б туди, бо там тепло… І заснути можна…

Хитаючися перейшла двір і пішла в хату.

III

Романові з товариством останніми часами не щастило. Пішли вони в Диблі і зовсім уже налагодилися вивести пару добрих коней. Коли тут нечиста нагнала гурт п'яних перезвян, і вся справа ляснула. Аж до світу куйовдилася перезва на тій вулиці, де були коні, і на ближчих, а товариші мусили сидіти, притаївшись в суточках. Добре попотрусилися, боячися, що їх там побачать, а вже якби побачили п'яні чоловіки, то певне, що живими не пустили б. Ледве пощастило помалу-малу вибратися звідти та винести цілу душу.

Після цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Ріпаки, і їм дуже добре пощастило вивести троє коней. Але зараз же за селом норовиста коняка скинула Лукаша і втекла в поле. Мусив він плуганитися в город пішки, а ті двоє поїхали, щоб одвести коней до Гапона. Та, їм на лихо, надворі був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали всю ніч, не потрапили до Гапона, а заїхали в Чорновус і аж тоді схаменулися, як побачили перед собою хати. По вулиці вже вештались люди і зараз же їх припинили. Спершу чорновусці подумали, що це просто з якої слободи люди зблукалися, почали їх розпитувати — відкіля, та куди, та чого їдуть. Ті щось не так одказали, щось наплутали,— вони їх у волость, почали допитуватися, а ті ще більше плутали, і виявилось, що це коноводи. Бито їх дуже, а потім одвезено до тюрми.

Товариство не боялося, що вони викажуть на суді інших: то добрі хлопці і цього не зроблять. Але ж їх замкнуть найменше на рік до тюрми, а то так і зашлють, бо вони вже не вперше на суді, а товариство тоді втрачає двох добрих робітників. А друге — здобич вискочила з рук іще раз.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: