Серед темної ночі – Борис Грінченко

Після цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблі, але й сього разу нещасливо: перешкодили стукачі, бо всю ніч ходили по вулицях, не даючи підступитися ні до одного двору. Бо хоч п'яні перезвяни і не догледілись тоді до коноводів, але потім удень люди побачили, що по городах походжено, і ходило щось чуже. Догадались, які то гості були, і додали варти.

І це вже так два місяці товариство сиділо без заробітку. Пооб'їдалися й пообносювалися так, що вже далі нікуди. Тільки Ярош жив, як попереду, бо він завсігди пив потроху і не дуже шикував грішми, як вони йому потрапляли до рук. Через те всі тепер до його приходили позичати грошей, і він помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього ввечері Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сиділи, нарікаючи на лихі часи, коли почули, що хтось іще йде, і незабаром у хату вскочив новий гість — Лукаш.

Він був ще обідраніший, ніж попереду, а на довгих ногах не було чобіт: він уже давно їх пропив «з горя» і тепер ходив так, що одна нога була в резиновій калоші, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:

— Здрастуйте вам! Чого киснете? Дєла — первий сорт,— кричав він п'яним голосом і брязнув на стіл кількома срібними грошинами, що вони аж розкотилися по столу і дві впало додолу. Перелякана дитина заплакала в колисці, і бліда й мовчазна Ярошиха нахилилась над нею, щось дитині шепочучи, голублячи її. А Лукаш став посеред хати, з шапкою на потилиці, руки в боки, і всміхався безглуздим п'яним усміхом.

Ярош із Кучмою глянули, дивуючись, на нього, а Патрокл Хвигуровський підняв ті монети, що попадали додолу.

— Чи ти ба! — скрикнув.— Гляньте лиш: карбованець і три четвертаки! Де це ти добув, хлопче? Може, в кого «загубив»?

— Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто первий сорт, а двері лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!

— Eге! Лукаш старовину згадав, своє давнє ремесло.

— А чим старе моє ремесло погане? — питав задерикувато Лукаш.— От ви з своїм новим без копєйки сидите, а в мене бряжчать?

— Величається! — гарикнув похмурий Кучма.— Поцупив якесь дрантя та й радий. Чорт віть що!

— Чого ж воно чорт віть що? — питав ображений Лукаш.

— А того, що чорт віть що, та й годі! Наше діло старосвітське, вільне… Вивів коня, сів на його — як майнув полем-степом… гей!.. А то лазь по вікнах та витягай манатки! Пху!..

Кучма плюнув і сердито одвернувся. Він був старий коновод і не любив лигатися з звичайними міськими злодіячками, що жили з дрібної крадіжки.

— Бросьте спориться,— перепинив Ярош.—Єслі Лукашу щастя, то й гаразд.

— Нехай лиш становить могорича! — озвався Патрокл.

— За первин сорт! — крикнув Лукаш. Ухопив гроші й метнувся з хати.— В одну минуту?

— А стой, Лукаш! — гукнув йому навздогін Ярош.— Позови там по дорозі Романа!.. Чуєш? Должно, не слишав — подрав как самашедший… Ну, по-кудова нема Лукаша, то розкажи, Патрокле Степановичу, про Левдика? — звелів Ярош.— Видал ти Лазька?

Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього Левдик подавав про себе товаришам звістки.

— Бачив… Я й забув пак розказати… На бульварі він робив… Пішов і я на бульвар: паличку в руки та й іду собі — от, кавалер на гуляння,— туди-сюди паличкою крутю… А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сів на ослоні зараз біля Лазька — одпочиваю б то. І він мене бачить, і я його бачу, та проклятий солдат стирчить… А, каніс пекельний! Хоч би тебе тричі Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь — одходить, одходить солдат геть далі… Тоді вже Лазько й сказав… Чіпляються до Левдика не за самі Ріпаки, а ще й за Панасовку,— пам'ятаєте, він тоді ходив? Дак каже: треба свідєтєля, що ту ніч він дома був.

— Та-ак!.. Свідєтєля… Кого ж би то?..— замисливсь Ярош.

— Кого ж? Хведорченка! — порадив Кучма.

— Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий був до следователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп'ять на бульвар та перекаже Лазьком.

— Гаразд! — одказав Хвигуровський.

Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свідків, щоб виправляли їх. Здебільшого їм щастило переказати товаришам, чого саме їм треба, а ті постачали свідків з своїх же людей.

Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм і Роман. Стіл заставили пляшками, чарками, тарілками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одіткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.

Побачивши, скільки принесено горілки, Ярошева жінка подала мерщій на стіл усе, що треба, а сама, поки ті пили й закушували, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусіди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Він пив не часто, але під час великої гулянки бувало, що й добре випивав, і тоді бив її й нівечив тяжко за те, що вона завсігди гребувала його ділом і товариством.

— А слихали — вже Микита вийшов на волю?..— попитав Роман.

— Хіба? Ні, не чув,— одмовив Патрокл.

— Вийшов? — спитав злісно Кучма.— Що ж, оце так йому й минеться?

— Нє,— відказав Ярош,— так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.

Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його піймано, суджено, і він виказав ще на кількох душ — ті й досі відбували кару в острозі. Звичайно коноводи не прощали такої зради.

— Треба так накарать,— говорив Кучма,— щоб уже більше не міг такого робити. А то тепер страху ніякого нема. У старовину не так було — в старовину строго було.

— Ну, а как же в старовину карали? — спитав Лукаш.

— А так!.. Одного разу… давно було… год десять… Тоді в нас був отаманом Хоменко,— от запальний був!.. А гніздо в нас було під Борзною. Дак один на суді й прошкодився так, що через його двох у Сибір заслали. Ну, ми підождали, поки він вийшов з острога. Вийшов він і не подає знаку, а сам на Чернігів побрався. А отаман каже: «Невже ж оце він і втече наших рук? Не попустімо, хлопці!» Ну, зараз двоє й обізвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько… а здоровий був, як тур!.. «Ми його,— кажуть,— приставимо». І приставили!

— Та как же вони його приставили?

— А так, що на дорозі перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчіркою заткнули, та й ведуть… Довели до нашого ярка… був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися… Один же побіг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.

— Зачим товариство?

— Щоб суд був… Не хотіли самі порядкувать… Ну, збігав… Мало не все товариство зібралося. Стало кружка, а його посередині… Одіткнули йому рота,— кажи, коли хочеш!.. А він стоїть проти місяця білий-білий та труситься…

— Ну?

— Ну, й присудили! — І Кучма вихилив чарку.

Шо ж йому здєлали?

— Шо здєлали, то здєлали, а тольки більше нікого не паскудив!.. Як закопали на тому ж місці, то так і зогнив,— ніхто не шукав… А хоч би й знайшли, то ніхто б не виказав, бо всі хлопці добрі та й били всі… по черзі кожен брав кийок та й бив… щоб усім винним бути…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: