— От как дам шворінем по голові, то ти швидко замовкнеш! — прошепотів він, штовхнувши тим шворнем парубка в бік.
Тоді обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсігди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довіку згадуватимеш.
Усі сиділи мовчки, втупивши очі в той бік, звідкіля дожидались ознаки.
Сидячи так довгенько, помітили, що їм стало видко далекі верби на почервонілому небі. І незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат і дерев. Скрізь по селу загаласували, забігали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, і тільки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозуміли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побігли на пожежу.
— Ану лиш! — промовив тихо Ярош.— Та швидко!..
Мало не біжачи, перейшли невеликий клапоть вигону від яру до перших хат. По лівій перії третя хата скраю — Панас Гаман.
Швидко й мовчки ввійшли в покинуті відчиненими ворота, вступили в двір. Велика повітка з кіньми була перед ними. В дворі нікого не було, тільки собака вискочила з-під хати і кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Він убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину він своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворінь, одірвав їх, і кінниця відчинилася. Лукаш із Патроклом убігли всередину і недовго барилися, вивівши троє коней. Скочили на їх і були всі вже за ворітьми.
— Ану, припусти! — сказав отаман.
Але в цю мить сталося несподіване.
Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночліжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.
— Хто їде? — гукнув передній.
Ярош ударив свого коня і три злодії мовчки проскочили проз ночліжан. Ті не відразу розібрали, що це, а зрозумівши, погнали за їми слідом, гукаючи:
— Лови!.. Злодії!.. Коноводи!..
Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Коні бігли з усієї сили. Але видко було, що в ночліжан коні кращі чи не такі потомлені. Вони насідали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна річ утікати. Треба було іншим робом рятуватися.
— Пускай коні!.. Самі — в яр! — крикнув до товаришів.
Саме добігли до яру. Стрибнули на одчай душі додолу. Коні порснули в поле, а за ними й ночліжани.
Троє коноводів попадали на землю трохи не під копита коням, та, на їх щастя, тільки Лукаша зачепив кінь заднім копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на дні і зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цілі, нічого не поламали собі.
— Яром дальше! — звелів Ярош.
Побігли яром і думали, біжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробігши чимало, почули, що в їх під ногами вже не земля, а каміння. Яр нижчав, глибшав, і враз вони опинилися в якійсь кам'яній ямі, а перед ними стрімко й високо, як кручі, стояли кам'яні стіни глибокого яру, і ніде не було виходу.
Задихані втікачі спинилися.
Вони піймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.
— Назад! Може, вспєїм вискочить! — крикнув Ярош.
І всі троє повернули назад і побігли скільки сили. Не перебігли й половини яру, аж перед ними зачорніло кільки верхівців і людських постатів пішо. Це двоє ночліжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кіньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, і вернулися до яру. До їх тим часом надбігло кільки чоловіка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.
Не сподіваючися того, коноводи так і наскочили на їх у темряві.
— Бий! Бий! Вони! — загукано враз, і кілька кийків гупнуло по плечах і по руках коноводам. Вони відскочили назад, повернулись і, як захоплені в суточках звірі, не знаючи вже з одчаю, що робити, побігли від ворогів знов туди, в кам'яний куток яру.
Тепер селяни були певні, що вони від них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камінь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стінами. Звідти вже не вискочиш.
Галасуючи, побігли всі слідом за коноводами.
А ті вскочили знов у ту яму і постали нерухомо, щоб хоч передихнути.
— От коли так пропали! — промовив Лукаш.
— Ну, ти! Патякай! — визвіривсь на його Ярош. Хмари розійшлися, і з-за них визирнув місяць, осяваючи все навкруги. Втікачі були серед набитого дрібного й великого каміння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному місці, мало не біля самої стіни, каміння було наложене стовпом сажнів на півтора. Патрокл глянув на нього.
— Беріть каміння, накидайте, щоб можна було злізти на це! — скомандував він.
— Нащо? — спитав Лукаш.
— Стультусяка чортів! Бери швидше! — І він загріб своїми лапищами цілу купу каміння і потяг до стовпа, муруючи там немов східці. Лукаш допомагав йому.
Та тільки почали робити, а вже дйбляни набігли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:
— А, бісові шкуродери, попалися!..
Бігли просто на коноводів, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, він держав його в лівій руці, а в правій був напоготові залізний шворінь. І як селяни, з розгону набігши, були від нього за три-чотири ступні, він скрикнув, стрибнув наперед і вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловік ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбігли, але зараз же схаменулись.
— Дак ви так! — загукали розлютовані.— Бий їх! Бий на смерть!..
І вони кинулись знов з піднятими вгору кийками.
— А, падлюки, пси! — ревнув страшний Патроклів бас, і ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою і пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живіт, та так і сів на землю.
— Раз! — ревнув Патрокл.— А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбігти ще далі.
— Назад, каніси куцохвості, бо і ребра, й зуби вам сокрушу! — гукав Патрокл.— Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?
Ярош і собі жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:
— Бережись!
Ледве встигли заховатися за каміння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затріщали об кам'яні купи кийки, розкидаючи дрібне каміння, але шкоди коноводам не зробили ніякої.
— Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,— гукав на своїх ворогів Патрокл.
Хмара знову набігла на місяць. Потемніло враз. Селянам стало зовсім не видко коноводів. Певні були, що ті не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподіваючись милосердя, боронитимуться до загину, і двох селян добре вже було вдарено камінням, а третій був увесь у крові після Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темряві, дак ще й гіршого добудеш.
— Побігти в село по рушницю та й постріляти їх,— радив хтось.
— Уцілиш у темряві!
— А хоч і вцілиш, дак на Сибір підеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.
— Дак підождемо до світу.
— А там село горить!
— То не з нашого краю.
— А там і до нас дійде, як не погасять.
— Вітру нема.
Нарешті наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на поміч покликав. Певні були, що пожежа до їх хат не дійде, і мали вартувати до ранку: повидно-му зручніше буде брати.
Ледве парубок побіг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.
— Чи ти ба! Знову кидають, чорти!
— Хай кидають,— сюди не сягнуть.
А каміння все гупало. Нікого, щоправда, не зачіпало, але все падало.
А це коїв Патрокл.
Поки ото мужики радилися, і коноводи не гаяли по-дурному часу і наскладали цілі східці вгору на кам'яний стовп.
— Ану, скоч, хлопче, на каміння,— звелів стиха Лукашеві Патрокл,— чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.