Серед темної ночі – Борис Грінченко

Вона почала розказувати — все, як було…

— О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?

— Та… адже прийшла…

Він обняв її й поцілував. Перший рух її був — випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе і скорилась його поцілункові — одному, другому. Він радів з цієї несподіваної ласки, вона це бачила, і нова надія прокинулась у неї; вона цим не пустить його від себе.

— А я тобі єсті приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столі лежали пироги, ковбаса, хліб, яблука. Надіючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша.

— Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обідать, дак вот і приньос того-сього.

— Спасибі, моє серденько!

Посідали за стіл. Він їв добре, їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти.

Вона тулилася до нього, зазирала йому в вічі, всміхалася, хоч у неї хололи й тремтіли руки. Вона заживала всіх хитрощів, на які була здатна, бо це був останній спосіб затримати, вдержати його, зберегти його собі. І зважилась іти до краю… Сьогодні не пустить його, а там… побачить, що робитиме.

Короткий осінній день уже наближався до вечора, як вони пообідали.

— Як мені гарно, Романочку, що ми вдвох, і будемо вдвох увесь день сьогодні… Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?

— Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькі, що не доведеться сьогодні дома ночувать. Уже скоро і йти нужно.

— Чого? Куди?

— Хазяїн посилаєть… На машину…

— Надовго?

— Завтра дньом вернусь.

— Ой Романочку! Як же я сама буду? Не їзди!

— Нельзя, Левантинко: хазяїн велить.

— От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати.

— Не, йому то без надобності… Должон єхать, дак єдь…

— Романочку! Голубчику! Братику! Не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогодні, всю ніч!

— Завтра буду ввесь день і всю ніч і завсегда потом буду.

— Що завтра! Сьогодні хочу!

Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вічі, цілувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарівними, обхоплена непереможним, мало не божевільним бажанням затримати його, не пустити… її розпаленій, знеможеній думками голові здавалося чомусь, що в цій ночі вся сила: аби тільки він сьогодні зоставсь, аби сьогодні, а тоді вже все, все добре буде!

Ніколи ще вона з ним не була така — навіть там, на селі. У нього туманіла голова.

— Нельзя, серце!.. Когда б можна — я б і слова не сказал… Ну, а то ж нікаким способом.

— Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цілуватиму тебе, милуватиму тебе, тільки не ходи сю ніч!

— Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?

— Так хочу! Хочу, щоб ти ні з ким сьогодні не був, тільки зо мною! Ми такі щасливі, такі щасливі будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю ніч. І тепер, і потім щасливі будемо!

Він пригортав її, цілував, але вирвався нарешті:

— Ну, нужно йтіть!

Вона так і припала до нього:

— Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! І цілувала його без ліку, силкуючися тими поцілунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею.

— Коли зостанешся сю ніч зо мною — буду твоєю, не піду від тебе. А підеш — утечу зараз. Сю ніч! Тільки сю ніч…

У цих, стільки разів уже сказаних, словах «сю ніч» чути було стільки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильніше. Він ще держав її в себе, як малу дитину, на колінах, цілував їй очі, губи, шию, голова ще туманіла, а вже якась непевна думка ворушилась там. І відразу він повернув її обличчя до себе:

— Ану, глянь мені в очі! Вона глянула.

— Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?

Вона почервоніла враз, піймана на гарячому вчинку.

— Дак он шо! — Він зсадив її з колін.— А що ж ти чула?

Все загинуло, все!.. Тільки одно зостається… Вона кинулася перед ним навколішки, обхопила йому коліна руками:

— Романе! Братику! Рідненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душі!.. Покинь їх… тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вік вічний не розлучуся з тобою!.. Тільки не ходи!.. Втечемо від їх!.. Утечемо зараз!

Роман устав, одірвав її руки від своїх колін і відійшов.

— Брось чорт зна що патякать!

— Ні, Романочку, не кажи так! — Вона лізла за ним навколішках, чіпляючись за нього.— То ж гріх!.. Підпалити!.. Красти!.. Боже мій!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свій гріх!

— Проч!

— Не відпихай мене!.. Мій братику! Мій рідненький!.. Ти ж мені милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. І людей же! Вони ж не винні!.. Хіба ж не можна з іншого жити? Ми будемо працювати, заробляти… Я робитиму… ночі не спатиму… Романочку!.. Романочку!..

І не пускала його колін з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами…

— Левантине! Не дурій! Устань січас! Слухай, що я скажу!

Вона підвелась.

— Шо ти чула, шо виділа,— щоб толькі ти сама його чула й виділа. Шоб ніхто больш! Єслі ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу і крикнуть не дам!

Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гніву, він стояв перед нею такий страшний, нелюдський… А її, мов грім, побивали ті його слова, однімали в неї мову, руки…

— Чула?

— Чула…

— Смотри ж! Або мовчи, або на світі не будеш жить! Та знай — то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тікать не думай! Я тебе замкну і скажу хазяїну, щоб доглядал… Єслі б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумієш?

— Розумію…

— Дак єслі хочеш на свєті жить, то сиди тихо. Не будеш сідєть — задавлю і в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок і не смєй студова виходить!

Слухняно пішла. Він зачинив за нею двері і замкнув їх на замок. Сам іще щось узяв і пішов з хати. Леванти-на чула, як він замкнув і другі двері.

Прислухалася до того, як пішов. Сиділа на ліжкові пригнічена, зламана усім тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподіватись! Він, Роман, нахваляється задавити її! Він — пропащий злодій…

Все, що було в неї в душі гарного, ясного, купчилося в її згадках про того, давнього, Романа з перших днів кохання. І він розтоптав те все немилосердною і нечистою ногою!..

Думка знову верталася до подій цієї ночі. Що ж воно буде? Він запалить село, погорять люди, пограбують їх. І вона нічим не може запобігти лихові!..

Вона схопилася з місця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять,— тоді побіжить… Але ж, він оддав хазяїнові ключ. Хіба ж її хазяїн випустить? Ні, не так, а треба нишком утекти.

Вона підійшла до тоненьких шальовочних дверей і поторсала їх. З того боку біля них були кільця, замкнені невеличким замком,— це було видко, бо двері трохи відхилялися,— вона могла просунути в щілину палець.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: