Ні один сонячний промінь не осяяв їй обличчя в час смертний.
Ні одна рідна щира рука не стиснула їй руки.
Над нею схилились тільки попсовані неволею й гріхом обличчя.
Це були обличчя таких безщасних, як і вона… хоч і не таких прекрасних і чистих душею.
Тихо, і тяжко, і сумно без міри затихала й затихла пісня покривдженого людського життя.
Без сонця затихла, і те, що творило ту пісню, сховалося в землі під невеличкою могилкою на острожному кладовищі.
Без сонця вмерла дівчина, і тільки її могилку цілує сонце. Воно світить ясно і добрим і злим; світить і на її могилку, і Романові в далекому Сибіру, і тим, що відбувають кару за його мордування, і тим, кого судять, і тим, хто судить. Сяє однаково і над хатами, і над городянськими будинками — скрізь, де люди зробили собі' з широкого й ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хлiба, за право жити,— там, де щедра рука могучої природи розлила багатство життя і способів до життя і де люди силкуються всіма можливими заходами завдати один одному якомога більше муки, неволі й кривди.
Думки про це не покидають і Зінька.
Сумно тепер у Сивашевій сім'ї.
Дениса вже там давно нема: не могли простити йому, що не оборонив Романа, сам оддав на мордування. Живе Денис окремо, багатіє. Старий батько згорбився, білий як молоко зробився, за малий час зовсім постарівся. Осумнів і Зінько і, вкупі з батьком та з матір'ю, часто згадує і Левантину бідолашну, і безщасного Романа, що блукає в холодному Сибіру, нудьгуючи за рідним краєм. І думає Зінько про те, чи то божа воля, чи то люди самі такий лад проміж себе завели, що як кому так і гарно серед його жити, а як кому дак ніяк не можна. І треба б, щоб краще зробити, та як?
Думає по-простому, по-мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всім чесним душам, усім благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здійснити людське щастя…
У Чернігові, 1900