Тоді почав розказувати Роман, як він жив у городі — спершу в солдатах, а тоді на службі в палаті; тільки він уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаєш, над-зираєть за йзданієм».
Тоді збалакались за мужиків, і писар їх лаяв, що народ став неслухняний і все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов і не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звісно, що опріч годової плати, треба писареві і за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мірку картоплі, то пришле тільки півмірки, і отак усе…
Гомоніли довгенько,, аж поки писар сказав:
— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!
Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стріли на порозi врядника Івана Iллiча, трохи старішого за їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем .борідкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обідати. Цей хоч і пообідав, та не мав зараз чого робити, то пішов.
Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-міщанському, з стільцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднівну хату, з яснофарбованими малюнками під склом по стінах. Видко було, що добродій Копаниця даремне звав «так собі посторонній доход» «не значительно большим». Гостей стріла писарка — молода, обгодована і свіжа молодиця-моргуха.
— Улясю,— сказав весело писар,— давай нам обідать, та ще й швидко! Та ще й доброго!
— Буде й добре, буде й швидко! — сміючися привітно, відказала молодиця і побігла в пекарню.
Незабаром справді сиділи за столом. Писар витяг з кишені пляшку горілки і поставив на стіл.
— Доброхотное даяніє? — спитав, підморгнувши, врядник.
— З капосного Омелька,— відказав господар,— нада було б больш, та вже хай буде й стольки.
— Всяко даяміє благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер,— порадив урядник.
— Істинної — згодився писар.
Випили но чарці, і хазяйка чарочку хильнула, і тільки взялись до борщу, аж у сінях щось затупотіло.
—А чи дома хазяїн? — почувся звідти товстий голос.
— А, Михайло Григорович? — Сказав писар. — Ідіть! — Iдіть! Дома! — І він одчинив двері.
У світлицю ввійшов невисокий, але товстий рудий чоловік, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяї почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, упеняв спершу, що вже пообiдав і зайшов за ділом, але таки сів. Винили знову й почали їсти смачний борщ, Поки під'їли, то мало розмовляли, але потім уже, по четвертій виgивши (і писарка Уляcя щоразу по півчарочки), зробилися всі веселі й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той і сам добре їв, важко сопучи. Пообідавши, позакурювали і пішли в садок — господар із Сучком попереду, за їми Роман, а позад усіх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, сміючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать передні, і Романові одразу стало заздро й шкода, що не він займає червонощоку, веселооку писарку.
В садку полягали й посідали на траві і знов почали розмовляти, кожен здебільшого про свої діла, і всі якось чіплялися за мужиків: одному мужики тим не догодили, другому іншим. Сучок казав, що мужик хитріший за чорта, а врядник доводив, що хоч він і хитрий, але дурний, і розказав, щоб підперти свою думку, про дурного Хому, як він мило поїв. Усі страшенно реготалися, а заохочений оповідач докидав одну по одній ще й інші брехеньки про мужиків: про те, як мужикові перемінили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат і хахол кипіли в пеклі в казані; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» — «Ну, вилазь!» — Тоді до хахла: «Хахол!» — «Шшчо-о?» — «Ну, сіді іщо! Вот тібє за хахлацький язик — у пеклі сиди!»
Всі знову реготалися, а писарка навіть кричала тоненько:
— Ах, прелість! Ах, прелість!
Вона служила в панів за покоївку і там навчилася так кричати.
Потім повернулися в хату, і пили чай, і знову весело гомоніли…
Сучок пішов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досиділи аж до вечора.
В хатах уже посвітилося, як Роман вертався додому. Як увійшов у хату, сім'я саме вечеряла.
— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво сміючися, батько.— Де це ввесь день швендяв?
От, хіба в його нема тут добрих людей, знайомих! — І Роман почав розказувати, що він ходив до вчителя і так гарно з їм познайомився; а тоді був у писаря, і як добре його там приймано… Мати раділа, слухаючи, як її сина гарно вітають; інші мовчали.
— Та сідай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.
— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечері не хочеться.
Матері це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але він того не помітив і знов почав розказувати про писаря: як він добре живе та як добре бути писарем.
— Та воно добре,— озвався Зінько,— та тільки ще краще було б, якби писарі більше по правді робили, а то… он і цей такий, що примів би — дві шкури з тебе драв би.
— Ну, це, братуха, пустяк дело,— одказав Роман,— на то щука в морі, штоб карась не дрімал. Кажен з свово ремесла можить сібє бариш брать.
— Нехай і бариш, та не здирство,— озвався батько,— а то цей був такий харпак, що сіряк на хребті не держався, а тепер уже бач у які достатки з тих баришів убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: він тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.
— А какоє мине вніманіє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима.— У нас своя кунпанія. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.
Забрав одежу і пішов спати в клуню. Умощуючись на соломі, згадав, які високі й м'які подушки, квітчастою ковдрою застелені, він у писаря бачив. І йому стало заздро, і схотілося такої саме гарної світлиці, м'яких подушок, доброї страви з горілкою і червонощокої жінки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тій хаті… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такі…мужики! І по правді врядник та писар з мужиків сміються, бо вони живуть так, зовсім «без понятія, как настоящая необразованная животная». Хіба ж він може так жити? Коли ж він тепер зовсім інший чоловік став.
Він усе думав про це і не міг заснути. Поруч із тим, що він бачив сьогодні, згадувався йому город, вулиці з ліхтарями, світлиці в палаті, де він був за сторожа… цирк — от туди щодня ходив би! А тут ця тісна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так і верне язиком «на верле»… Репа-на мужва — аж смердить! А там, у городі, зовсім не такі люди.. А дівчата! І він почав згадувати городянських покоївок та куховарок, які були до його ласкаві… Ах, чорт його знає, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та хіба сама Машка? Були й поперед неї…
Устав, не можучи лежати, накинув піджака і вийшов з клуні. В кінці садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пісню.
— Що воно співа в нашому садку? — подумав Роман, перескочив через тин і пішов садком. Співало не в їх, а в садку в сусіди, в Струка. Роман переліз і через Струків тин і потиху пішов поміж деревами вниз до річки на той голос. Незабаром він побачив дівочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землі стояли відра, але вона забула про їх, причарована цією тихою ніччю і ніжно-звабливим плюскотом темних хвиль біля своїх ніг… Стояла й співала.
— Мабуть, Струкова наймичка,— подумав Роман, і йому згадалось її делікатне обличчя з довгими віями і тоненький стан,— так він тоді в танці обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонілася, задихані молоді груди високо здіймаються… вихопилась і втекла…