Серед темної ночі – Борис Грінченко

Але дід Карпо махнув рукою.

— Стривайте, стривайте!— гукнув до людей. На мить усі спинилися, а він знову почав питати Романа:

— Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це діло? Роман одну мить мовчав… Як блискавка швидка, промайнула в його голові думка: «Виявилось!..» Коли признається, може, не катуватимуть. І він промовив хрипким, здавленим голосом:

— Моє… Винен…

І враз учинилося щось незрозуміле й несподіване, щось без міри нелюдське.

Натовп знову сколихнувся, залементував, завив… Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, і штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.

Чоловік пірнув в огонь, щез у ньому, тільки страшний крик озвався звідтіля.

Але за мить він уже вискочив назад, димлячи, тліючи одежею, волоссям.

Але стрів перед собою несамовиті, по-звірячому люті обличчя, і дужі неминучі руки знову кинули його в пекло.

Він так само вискочив удруге. Він уже горів.

— Скажені! Що ви робите! — скрикнув Карпо і, вхопивши відро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тільки диміла.

Безщасний стояв і трусився з болю, з нелюдського страху.

— І правда,—озвався хтось,—нащо його палить? Тільк'и одвічать будемо.

— А що ж, помилувати його, чи як? — кричали інші.

— Нам треба, щоб він своє товариство виказав, щоб гніздо вовче видушити.

— Правда! Правда!

— Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрійте йому панські ніжки — поки признається…

Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорілі чоботи, хтось розгріб купу жару. Четверо людей ухопило недогорілого чоловіка і поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогів, але в натовпу була більша сила, ніж у нього самого. І в той час, як ноги йому горіли, його страшні з муки очі бачили перед себе спокійну Денисову постать…

— Признавайсь! Ти попереду крав коні?

— Я.

— Хто в тебе товариші були?

— Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нікого товаришів не було!.. Пустіть мене!.. Пустіть!..

Те страшне «Пустіть!» покотилося далеко, і його почув Зінько. Так трапилось, що він саме в цей час був далеко — то коло хати, то біля стогів, укриваючи їх мокрими ряднами, і нічого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське «Пустіть!», він кинувся крізь натовп, розкидаючи, валяючи людей.

Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився.

Одним скоком Зінько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподіванки пустили мордованого з рук. Він вискочив з жару.

— Каїне проклятий! — крикнув Зінько на Дениса.— Брата вбиваєш! А ви, душогуби! — повернувся до людей.— Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совість? Геть, звірі люті, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.

Вражене стовпище на мить притихло. Але тільки на мить.

— Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жаліти? Печіть, поки викаже всіх!

І знов штовхнули Романа, і він упав руками просто на жар…

І враз стовпище мов розбилось надвоє, пропускаючи когось, хто біг сюди, мов його гнала якась надмірна сила. Дівчина, задихана, з розмаяним од довгого й швидкого бігу волоссям, вискочила перед пожежу… Роман підводився з огню… Несамовиті очі, змінене тяжким болем обличчя, почорнілі голова й руки, ці страшні, печені, пошмугляні в боротьбі криваві руки, а з них висіла обгоріла шкура…

Голос вирвався з грудей з надлюдською силою, покриваючи і гомін стовпища, і гугот пожежі одним несамовитим, божевільним криком — і дівчина впала, як мертва, додолу, під ноги стовпищеві.

Епілог

Троє суддів, прокурор і судовий секретар посідали за довгий стіл, покритий червоним сукном. Ліворуч од їх, на двох м'яких канапах, сиділи присяжні. Просто суддів трохи далі посіла публіка: кілька панночок і паній, двоє-троє паничів, якийсь пан з газети, кілька міщан… Праворуч стояло зроблене з дерева щось підхоже до клітки з двома загородками; в одній було ще порожньо, а в другій, зіпершись на пульт, сидів оборонець од суду.

Звелено ввести обвинувачених.

Первий увійшов високий кремезний чоловік у сірій рештантській куцині, з чорною, в тюрмі зарослою, бородою. Увійшов і став рівно, випроставшись, як солдат на муштрі. Силкувався триматися непорушне, але ного очі турботно перебігали від суддів до присяжних і знову до суддів.

За їм увійшла дівчина. Насунута наперед хустка ледве давала бачити худе, змучене обличчя; її очі дивилися додолу, і довгі вії виразно лягали на білих як біль щоках. Нервово закривала свої схудлі груди гидкою сірою рештантською свитою.

Питають їх про ім'я. Його звуть Роман Сиваш, її — вона каже: «Левантина»,— суддя виправляє: «Валентина»,— Тополівна.

Вибрано присяжних: двох мужиків, чотири міські крамарі, а то якісь панки-урядовці. Секретар читає про обвинувачених — чим вони винні.

Розказується все поряду: як Романа Сиваша піймано на підпалі, як сам він признався в злочинстві, та ще й у тому, що крав коні. Мають судити його за підпал і за коні.

Валентина Тополівна допомагала йому. Це було видко ось із чого. Вона мусила бути в городі, у хазяїна в наймах, а опинилася в Диблях на пожежі. Там її так уразило мордування над Романом Сивашем, що впала непритомна і з місяць була після того хвора. Досліджуючи справи Сивашевої, слідчий натрапив на цю подію і вияснив, що Тополівна була коханкою Сивашеві, що її бачено раз у раз із ним, що вона жила в Струків, була зла на них, бо вони не віддали їй усіх зароблених грошей; знаючи все в дворі у їх, могла провести туди Сиваша на підпал. Дійшовши до цього висновку, слідчий звелів забрати Тополівну до тюрми, скоро вона одужала, і оце тепер мають її судити.

Роман Сиваш каже, що він винен, але сам він, більше нікого з ним не було. Хоч його тоді мордовано так, що потім два місяці в лікарні гоєно, але й тоді, і тепер він каже одно: тільки він сам і винен, більше ніхто.

Левантина Тополівна каже ледве чутним голосом, що вона не винна.

Приводять свідків. Серед їх нема ні одного, хто міг би сказати щось доброго про Романа або про Левантину. Слідчий дбає про те, щоб обвинувачено, а не просте, щоб виявлено невинність тих, кого він посилає на суд.

Перший свідок — Денис Сиваш. Суд каже, що він може не свідчити, бо він брат обвинуваченому, але Денис сам того хоче. Він починає розказувати про брата, як той нічого не робив, обкрадав усіх і нарешті підпалив. Оповідає всю подію з пожежею, але каже, що Романа ніхто при ньому не мордував, що сам він признався в своїх злочинствах. За їм ідуть інші селяни з Диблів, і всі вони кажуть те, що й Денис. Про Левантину всі говорять, що вона справді була коханкою Романові, мала від нього дитину, пішла слідком за їм у город і вернулася на село тієї ж ночі, що й Роман.

Після селян — городяни. Це насамперед Квасюк. Він каже, що не один раз бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив, як вони вдвох по городу ходили, а за ніч перед пожежею Левантина втекла від нього не знати з чого. Квасючка свідчить, що Левантина була дівчина негарна, гуляща, лінива, що як вона покинула їх, то чимало дечого в хазяйстві не стало.

— Бога бійтеся, хазяйко…— починає щось Левантина, але найстарший суддя спиняє її, кажучи, що вона може питати свідків через нього. Левантина не розуміє, змовкає і вже більше не питає нічого, а тим часом свідчить той хазяїн, де Роман на квартирі був, що бачив Левантину в Романа вранці,— либонь, вона в його й ночувала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: