— Так тошно.
— Сідай пиши.
Роман сів і взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Ні перо, ні пальці ніяк не слухалися Романа, і ледве встиг він вивести два перші слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.
— Позвольте, я не послишав, як ви сказали…— припинив його Роман.
— Не оставайся позаду! — Управитель проказав йому знову все з початку.
Роман знов ухопив кілька слів, а все інше загубив.
— Позвольте,— не вспішусь.
Той глянув на писання і побачив, що з усього проказаного написано кілька перших слів великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмів писати.
— Піди ж спершу навчись писать, а тоді приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.
— Нi, до молотилки не хочу.
— I добре, бо лінивих мені не треба. Іди собi!
Роман вийшов зажурений і сердитий.
У його ще було в кишені трохи грошей, він зайшов у монополію, купив горілки і випив з горя зараз же під хатою на вулиці.
Другого дня вранці стара Сивашиха полізла в скриню, довго там щось перекидала аж на дні, а тоді витягла якийсь вузлик. Звідтіля вив'язала карбованця і, як Роман увійшов у хату, віддала йому.
— На тобі, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобі треба.
— От спасибі, мамо, хоч ви по-людському до мене — не так, як батько.
— Та тільки ти, синку, шукай собі роботи, а то буде в вас гнів та сварка з батьком та з Денисом.
— Ходив уже в їкономію.
— А що ж?
— Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну — невозможно для міня человєка прогнать.
— Правда… От лишенько… А може, ще де пошукати?
— Найдьом! Не поспішайтесь. Усьо будет у свою припорцію і на небольшом разстоянії.
А сам собі Роман думав: мабуть, у матері не один вузлик з карбованцями. Треба так підкрутити, щоб вони його рук не минули.
Збігло ще тижнів з півтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу він тільки в крамницю до його заходив, а далі й додому,— раз навіть обідати його зоставлено. їли добре,— через те, мабуть, такі й гладкі були і сам Михайло Григорович, і його жінка Агафія, і дочка їх Горпуша, дівчина років дев'ятнадцятьох. Сучкові Роман розказував, що він поки так собі, нічого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцію заводити, і натякав, що в нього є на ту комерцію гроші. Це він вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: і вірив, і не вірив, а проте до себе пускав.
Зазнайомився ще Роман і з дяком та з якимись «служащими» на залізничній станції. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залізниці жандарма,-— хотів ще туди податися; але на ті посади брано тільки
унтер-офіцерів, а він був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих і радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома він так-таки нічого й не робив, тільки посправляв собі вудки і ходив на річку рибу надити. Що вловить, приносив матері, а вона йому варила юшку,— «вухою» він її звав,— або пекла рибу в сметані. Він підлещувався до матері, щоб видурювати в неї грошики, і мати справді йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Він їй розказував, що його скрізь так гарно приймають і ось-ось уже він матиме службу, а зараз не можна, бо… щось там ви-гадував.
Тим часом по селу пішла чутка про те, як Роман ходив найматися в прикажчики і як управитель давав йому писати. Парубки і дівчата на вулиці почали глузувати з Романа,— звісно, не в вічі, бо він на вулицю не ходив. Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилась за нього:
— І чого б я сміялася? Як не пощастило чоловікові. то хіба вже він і поганий? Та, може ж, те все ще й брехня!
— А ти це з якої речі так його боронити заходилася? — крикнули дівчата й парубки та й почали сміятися вже з Левантини, прикладаючи до неї Романа. Вона розсердилася:
— Тю на вас! Чи ви не подуріли? Чого ви мені його на шию чіпляєте? Подавіться ви своїм Романом!
Бачачи, що вона сердиться, облишили її.
А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов їй стало жалко Романа. І через що його так усі на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з своєю «образованою» балачкою, та це всі солдати такі, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорять. Тільки погано, що він рукам волю дає. От уже вдруге він її перестріва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге він тихший був, хоч і не зовсім. Вдруге вона вже від нього так швидко не втекла, і вони трохи постояли, погомоніли…
Так думала Левантина про Романа і згадувала його гарні вуса, і чорні брови, і стан рівний.
А Роман і собі згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала, Якби її вбра-уи в панську одежу, то зовсім би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрівнялась би з нею! Та її й дражнять на селі панночкою. А це того, що мати породила її, дівчиною бувши, як служила в панів за наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як і мати, ходить тепер по наймах.
Роман був не дурний і незабаром помітив, що дівчині не подобається його занадто сміле поводіння і непроста мова. У городі дівчата до того позвикали, а тут — ні. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводяться з своїми дівчатами сільські парубки. І говорить з нею почав тільки по-простому.
Дівчина помітила, що Роман до неї вже не такий став, і сама подобрішала трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хіба люди не набрешуть? На неї саму таке раз у раз наплещуть!.. А він їй так усе гарно розказує про себе. Хоч він тепер і без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, і житиме він паном діло. А що він дома нічого не робить, дак раз, що він одвик от простої роботи, а друге, що він хоче краще навчитися писати, дак не можна чорної роботи робити, бо від того пальці задубіють, зашкарубнуть, і ніяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини; він і справді разів кілька сідав учитися писати, та довго не міг висидіти, бо це було таки нудно. Він і в солдатах учився більше з примусу.
Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи років мати тягала її з собою по наймах, а після семи й саму віддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрізь поштурхують та шматком хліба дорікають. А вона того шматка хліба ніколи дурно не їла: тільки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазяї менші діти хазяйські глядіти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за гроші живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами відбувала, хоч матері за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тоді вже й світ бідній дівчині потьмарився. Мати хоч і погримає, і поб'є, було, та й пожалує,— Левантині й сонечко засміється. Тоді було Левантина гнівалася на матір, як та часом ударить, а тепер би й руки тії цілувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, і батька не вжалієш. А вже сироту то й не думав ніхто жаліти. Ходила й по снігу боса, їла й такий хліб, що собаці треба розмочити в помийниці, та й тоді вона не схоче. Що вже на вулиці хлопці та дівчата прикладки до неї прикладають, загадки: «Вгадайте,— що на світі найшвидше біга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує». Панночкою та приплентачкою дражнять…
Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романові. А він жалів її, що вона така гарна та молода та поневіряється в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, і казала про те, як їй і тепер важко жити в Струків, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на леваді, як вона сиділа й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою ні за що: хтось з хазяйських дітей побив лампадку біля богів, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарікала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами і пригорнув до себе. Вона вже не пручалась і незчулася, як він став її цілувати, і вона його цілувала… плакала, й цілувала, і звала братиком і милим, і рідненьким… і їй так гарно-гарно стало… і вона забула Стручиху з качалкою і все забула… сиділа з ним обнявшися і розмовляла… і ззиралася з ним очима при місячному сяєві…