— Еге, синку,— озвався батько,— та я бачу, що тобі треба довго привчатися, щоб iзнову добрим молотником стати.
— На чорта я буду привчаться? — визвiрився сердитий Роман.— Разлі ви думаєте, що я буду гупать тут iз вами по остюках цепом?
— А хіба ж ти думаєш, що хліб сам буде робитися, сам і в рот кластиметься?
— I без етого дурацкого дєла сит буду!
— Ану як?
— Разлі я сібє служби не знайду? Вот пойду в iкономію і прикажчиком поступлю.
— А що ж, добра штука,— відказав спокійно батько.— Аби прийняли.
—Iщо би! Їм образованих людей нужно.
— Та… казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан, клятий, не бере! — засміявся Денис.
— Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! — роз-сердився Роман, кинув ціп і пiшов з току.
Батько з синами ззирнулися, але нiхто нiчого не сказав, i цiпи знову загупали по повноколосих сопах, далеко озиваючись у свiжому живощому повiтрi веселого, сонцем осяяного ранку.
Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у врядника. Там вiн подтрапив на чай, напився його добре, потiм ще посидiли та побалакали. Романовi хотiлося, щоб його заставлено й обiдати, дак господарi або не догадались, або не схотiли того. Довелося йти обiдати до дому. Прийшов, як уже всi пообiдали, i обiдав сам. Мати, щоб йому догодити, зарiзала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з не ї нiчого. Поп ївши, зараз подавсь içíîâу з дому.
Почув, що сьогоднi тiлькi прийшов до Гриценкiв їх солдат, дак i повiявся туди. Вiн з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й товариш.
Гриценки були вбогі люди і не закликали бесіди так, як Сиваші, але і в їх були гості: двоє-троє родичів. Білявий поганенький солдатик сидів за столом радий такий, що аж сяє, і розпитував про хазяйство, про родичів, про товаришів, бажаючи знати все, що сталося на селі, відколи його не було дома. Романа посадили за стіл, шанували…
Вернувся Роман додому аж увечері і ліг зараз спати. Другого дня пішов зранку, поблукав по гаях до обід і прийшов додому так, щоб ізнов обідати самому. Вже кінчав обідати,— ввійшов батько з току:
— А де, Романе, був? Чи не в їкономії?
— Де був, там був! Поспіємо ще з їкономією… Современно все зробиться.— Та й вийшов з хати.
— А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? — запитався Пилип у жінки, як Роман вийшов.
— А що ж там робити? — відказала Параска питанням, мов не розуміючи, бо це справа її мазунчика була.
— Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?
— Оце ще що вигадай! Дитина тільки приїхала, натомилася,— і відпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи візьметься.
— Ні, каже, що не хоче братися, а буде в їкономію прикажчиком поступати.
— А може ж, і поступить! Він же в нас образований.
— Треба там таких!
— Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тільки сварка зчиниться.
— Добре, я перечасую, помовчу трохи,— побачимо, які з його люди будуть.
І батько справді замовк і не казав Романові нічого.
III
Три дні минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.
— Нащо? — спитав батько.
— А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов — витратился. І папирос нє за што купить!
— Ге, хлопче! Як ми будемо на панські цигарки гроші переводити, то скоро в нас і хазяйства не стане,— відказав батько.—Нема в мене грошей.
Роман грюкнув дверима та й подався на село. Він гнівався на батька й на братів страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розуміють, як повинні поводиться з образованим чоловіком. Але він те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нічого не зробиш. Грошей він не дасть.
Треба справді піти в їкономію: а може, пощастить. їкономія була велика, і людей там служило багато. Роман зараз же пішов у контору до вправителя.
— А що скажеш? — спитався той. і Роман почав виясняти, що служив на службі і хотів би мати якусь пристойнішу, ніж проста хліборобська, роботу.
— Яку ж то роботу? — попитав управитель.
— Хотів би прикажчиком.
— Еге, не треба нам прикажчиків, бо всі є. Та й хіба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! — І вправи-тель повернувсь було до свого діла, але зараз же знов озвався: — Хіба що… От у контору мені треба одного чоловіка… Тільки щоб добре письменного. Письменний?
— Так тошно.
— Сідай пиши.
Роман сів і взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Ні перо, ні пальці ніяк не слухалися Романа, і ледве встиг він вивести два перші слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.
— Позвольте, я не послишав, як ви сказали…— припинив його Роман.
— Не оставайся позаду! — Управитель проказав йому знову все з початку.
Роман знов ухопив кілька слів, а все інше загубив.
— Позвольте,— не вспішусь.
Той глянув на писання і побачив, що з усього проказаного написано кілька перших слів великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмів писати.
— Піди ж спершу навчись писать, а тоді приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.
— Нi, до молотилки не хочу.
— I добре, бо лінивих мені не треба. Іди собi!
Роман вийшов зажурений і сердитий.
У його ще було в кишені трохи грошей, він зайшов у монополію, купив горілки і випив з горя зараз же під хатою на вулиці.
Другого дня вранці стара Сивашиха полізла в скриню, довго там щось перекидала аж на дні, а тоді витягла якийсь вузлик. Звідтіля вив'язала карбованця і, як Роман увійшов у хату, віддала йому.
— На тобі, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобі треба.
— От спасибі, мамо, хоч ви по-людському до мене — не так, як батько.
— Та тільки ти, синку, шукай собі роботи, а то буде в вас гнів та сварка з батьком та з Денисом.
— Ходив уже в їкономію.
— А що ж?
— Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну — невозможно для міня человєка прогнать.
— Правда… От лишенько… А може, ще де пошукати?
— Найдьом! Не поспішайтесь. Усьо будет у свою припорцію і на небольшом разстоянії.
А сам собі Роман думав: мабуть, у матері не один вузлик з карбованцями. Треба так підкрутити, щоб вони його рук не минули.
Збігло ще тижнів з півтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу він тільки в крамницю до його заходив, а далі й додому,— раз навіть обідати його зоставлено. їли добре,— через те, мабуть, такі й гладкі були і сам Михайло Григорович, і його жінка Агафія, і дочка їх Горпуша, дівчина років дев'ятнадцятьох. Сучкові Роман розказував, що він поки так собі, нічого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцію заводити, і натякав, що в нього є на ту комерцію гроші. Це він вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: і вірив, і не вірив, а проте до себе пускав.