Серед темної ночі – Борис Грінченко

Зазнайомився ще Роман і з дяком та з якимись «служащими» на залізничній станції. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залізниці жандарма,-— хотів ще туди податися; але на ті посади брано тільки

унтер-офіцерів, а він був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих і радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома він так-таки нічого й не робив, тільки посправляв собі вудки і ходив на річку рибу надити. Що вловить, приносив матері, а вона йому варила юшку,— «вухою» він її звав,— або пекла рибу в сметані. Він підлещувався до матері, щоб видурювати в неї грошики, і мати справді йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Він їй розказував, що його скрізь так гарно приймають і ось-ось уже він матиме службу, а зараз не можна, бо… щось там ви-гадував.

Тим часом по селу пішла чутка про те, як Роман ходив найматися в прикажчики і як управитель давав йому писати. Парубки і дівчата на вулиці почали глузувати з Романа,— звісно, не в вічі, бо він на вулицю не ходив. Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилась за нього:

— І чого б я сміялася? Як не пощастило чоловікові. то хіба вже він і поганий? Та, може ж, те все ще й брехня!

— А ти це з якої речі так його боронити заходилася? — крикнули дівчата й парубки та й почали сміятися вже з Левантини, прикладаючи до неї Романа. Вона розсердилася:

— Тю на вас! Чи ви не подуріли? Чого ви мені його на шию чіпляєте? Подавіться ви своїм Романом!

Бачачи, що вона сердиться, облишили її.

А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов їй стало жалко Романа. І через що його так усі на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з своєю «образованою» балачкою, та це всі солдати такі, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорять. Тільки погано, що він рукам волю дає. От уже вдруге він її перестріва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге він тихший був, хоч і не зовсім. Вдруге вона вже від нього так швидко не втекла, і вони трохи постояли, погомоніли…

Так думала Левантина про Романа і згадувала його гарні вуса, і чорні брови, і стан рівний.

А Роман і собі згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала, Якби її вбра-уи в панську одежу, то зовсім би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрівнялась би з нею! Та її й дражнять на селі панночкою. А це того, що мати породила її, дівчиною бувши, як служила в панів за наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як і мати, ходить тепер по наймах.

Роман був не дурний і незабаром помітив, що дівчині не подобається його занадто сміле поводіння і непроста мова. У городі дівчата до того позвикали, а тут — ні. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводяться з своїми дівчатами сільські парубки. І говорить з нею почав тільки по-простому.

Дівчина помітила, що Роман до неї вже не такий став, і сама подобрішала трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хіба люди не набрешуть? На неї саму таке раз у раз наплещуть!.. А він їй так усе гарно розказує про себе. Хоч він тепер і без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, і житиме він паном діло. А що він дома нічого не робить, дак раз, що він одвик от простої роботи, а друге, що він хоче краще навчитися писати, дак не можна чорної роботи робити, бо від того пальці задубіють, зашкарубнуть, і ніяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини; він і справді разів кілька сідав учитися писати, та довго не міг висидіти, бо це було таки нудно. Він і в солдатах учився більше з примусу.

Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи років мати тягала її з собою по наймах, а після семи й саму віддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрізь поштурхують та шматком хліба дорікають. А вона того шматка хліба ніколи дурно не їла: тільки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазяї менші діти хазяйські глядіти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за гроші живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами відбувала, хоч матері за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тоді вже й світ бідній дівчині потьмарився. Мати хоч і погримає, і поб'є, було, та й пожалує,— Левантині й сонечко засміється. Тоді було Левантина гнівалася на матір, як та часом ударить, а тепер би й руки тії цілувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, і батька не вжалієш. А вже сироту то й не думав ніхто жаліти. Ходила й по снігу боса, їла й такий хліб, що собаці треба розмочити в помийниці, та й тоді вона не схоче. Що вже на вулиці хлопці та дівчата прикладки до неї прикладають, загадки: «Вгадайте,— що на світі найшвидше біга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує». Панночкою та приплентачкою дражнять…

Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романові. А він жалів її, що вона така гарна та молода та поневіряється в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, і казала про те, як їй і тепер важко жити в Струків, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на леваді, як вона сиділа й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою ні за що: хтось з хазяйських дітей побив лампадку біля богів, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарікала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами і пригорнув до себе. Вона вже не пручалась і незчулася, як він став її цілувати, і вона його цілувала… плакала, й цілувала, і звала братиком і милим, і рідненьким… і їй так гарно-гарно стало… і вона забула Стручиху з качалкою і все забула… сиділа з ним обнявшися і розмовляла… і ззиралася з ним очима при місячному сяєві…

З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха і поводилася з ним так, як звичайно дівчата на селі з своїми женихами поводяться. І як звичайно на селі бувало, він став ходити до неї ночувати в повітку, і вони так любо розмовляли довгими ночами. І їй здавалося, мов того Романа, що так негарно займав її спершу, вже й не було. Він був такий, як і всі сільські парубки, поводився з нею чесно, по правді. І дедалі вона його дужче та дужче кохала.

А Роман, вертаючись від Левантини з повітки додому, раз по раз думав: «Доки ж воно так буде?» Його розпоганеній городянським життям удачі вже докучало чесне кохання, озивалася його звіряча природа…

А бідна дівчина того нічого не знала, не розуміла, віддала йому всю свою душу і не помічала, що вона вже надійшла аж на край страшної безодні: ще раз ступни тією стежкою далі наперед — і враз зникне земля, і, скрикнувши страшно, як птиця підстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повітря, обриваючи тіло об гостре каміння… і падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в її житті скелю, та й ляже на дно безодні вже бездушним покаліченим трупом…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: