— А що ж ти з своєю часткою робитимеш?
— То вже моє діло,— шо схочу, то й сделаю,— одказав саме таким робом, як і попереду, Роман.
— Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже мені скажи, щоб я знав, на що давати.
— Тату! — озвався Денис.
— Мовчи! — перепинив батько, боячись учорашнього.— Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!
— Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частці? — питався знову батько.
— Не хочу я хазяйнувать, кумерцію заведу,— відказав Роман.
— Кумерцію?.. Яку ж то кумерцію?
— Какую схочу, таку й заведу, а ви повинні мені мою частку оддать.
— Повинен, кажеш? — спокійно говорив батько.— А як не віддам?
— То пойду в волость, то вас і присилують оддать.
— Ну, поки там присилують, а тепер я тобі ось що скажу: підожди ще трохи; навчися поважати батька й братів та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тоді я тобі й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нічого тобі не буде.
По тій мові батько повернувся та й пішов з хати.
Роман остався ні в сих ні в тих. Він тільки сказав:
— Ну, я так не дозволю! Це грабіж! — Устав і пішов мовби слідом за батьком.
Трохи згодом батько вернувся:
— А що, вже пішов?
— Пішов! — одказав насмішкувато Денис, радіючи, що так обійшлося.
— А як на мою думку, тату,— сказав Зінько,— то ви краще б зробили, якби справді відділили Романа.
— Чого ж то так, що краще? — спитав знехотя батько. — Оддати, щоб він узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
— Та вже, тату, як він сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж і його частка тут є,— і він же робив. А може, він, як стане сам хазяїном, то візьметься й до роботи, шануватиметься.
— Авжеж! Саме такий! — глузуючи, промовив Денис. — Видно й збоку!
— Та вже ж і ми його луччим не зробимо, а тілько буде сварка, та лайка, та бійка. А як візьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сім'ї стане тихо, злагода знову буде,— доводив свого Зінько.
Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зінькові:
— А Зінько правду каже, старий. Послухайся його! І нам лучче буде, і Романові.
— Нехай же спершу покориться та пошанується! — сказав батько.— А марнотратові нічого не дам, і говорити більше про це не хочу.
З тим повернувся та й пішов з хати до роботи, а сини слідком за ним.
Роман тим часом сидів уже знов у жида. І сьогодні знайшлись товариші, і як Роман вийшов на вулицю, то в його голові вже здорово гуло. Ішов і думав собі: «Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. І громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисові, то, може, тоді помнякшав би!»
Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?
Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тільки починати, бо мало було надії, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадійна.
Хіба як він купець, то така вже велика цяця? А Роман — солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата і з себе погана. Ще нехай і дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насіння. А його, Романа, за товариша собі прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Він там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати — хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!
Роман повернув праворуч і пішов у двір до Сучка. Як він увійшов до його в хату, то там нікого не було. Роман голосно кахикнув. З другої світлиці визирнула Суччиха Агафія.
— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман.— Как би мине Михайла Григоровича побачить?
— Він у лавці, підіть туди.
— Невозможно в лавці: дело секретне,— треба на самотє.
— Що ж там за діло? — зацікавилася Агафія і вийшла до Романа.— Кажіть і мені! Роман усміхнувся:
— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафія Івановна, знать современно, а тепер позвіть минє Михайла Григоровича.
Агафії закортіло довідаться швидше, яке там діло, І вона пішла в крамницю. Незабаром відтіля прийшов Сучок.
— А за яким же це ви ділом? — спитався він, як поздоровкались та посідали.
— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
— Кажіть!
— Єсть у вас кумерція?
— А єсть.
— А помішник вам у кумерції єсть?
Сучок зітхнув:
— Нема!.. Не дав господь сина.
Він завсігди журився, що в нього нема сина.
— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слів.
— А хто ж? Я!.. А що, хіба не ловкий кунпаньйон?
— Та воно, звісно…— якось непевно відказав Михайло Григорович.— Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанії?
— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.
Сучок вирячив на Романа очі. А той, не помічаючи цього дивування, питався:
— А що, правда, хароша вигадка?
— Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки віддавать.
— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж і так пристаркувата.
— Найдуться люди! — відказав, трохи вже образившись, Сучок і додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це діло, бо це один пустяк!
— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумію торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєніг, то я сам заведу торговлю таку, що тільки ну! Ого-го!
— Ну, це тоже пустяк діло! — зважливо сказав Сучок і встав.— Прощайте,— треба в лавку.
— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.
— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.
— Ну, дак чого ж ви?
— Нема мого жоланія за вас її оддать.
— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман.— Чоловік я образований, понімающий… А што родителі в мене мужики, то ето нічого: я об них тогда буду без униманія.
Сучок починав уже лютувати і дедалі дужче сопти. Він уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бійку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, і розумів, куди він тепер ціляє: перевести, розтринькати всі ті грошики, що він. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гніву почервоніло, і він, сам того не сподівавшися, крикнув на всю хату:
— Та що ти собі думаєш? Ах ти, голяк! Іще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!
Так гримнув, що Роман збентежився враз і, ні слова не кажучи, пішов з хати. Тільки вже біля дверей схаменувся.
— Ти тоже не очинь! — крикнув він, повернувшись до Сучка.— Смієш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать мені на тебе й на твою дочку!
— Вон! Пошов во-он! — аж затупотів ногами Сучок, але Роман уже був у дворі, а далі й на вулиці. Сором і злість мордували його: сором, що так їм погордовано; злість за цю зневагу й за те, що нізвідки він не бачив помочі. Усі вони однакові: і батько, і Денис, і цей Сучок! Життя за їми нема, способу ніякого нема! Так би їх усіх!.. Не знає й сам, що він зробив би їм, тільки віддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всі, всі ці прокляті мужлаї!.. Які вони дурні й гидкі тепер здавалися Романові!
Він не пішов ні додому, ні до кого, бо на всіх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байраці і вже надвечір вернувся додому.
Пішов просто в садок і стрівся там із Зіньком.
— А я тебе дожидався, брате,— сказав Зінько.
— А що? — спитавсь нехотя Роман.
— Хотів щось тобі сказати.