Борис Грінченко - Серед темної ночі (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx202 Кб1356
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2526 Кб1582
Здавалася зовсім спокійною, хоч уся холола. Дожидала ночі, як бога, щоб зостатися самій. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям і пекло її, мордувало.

Присягання, божіння, і тоді зрада й ганьба, неслава, сором!.. А він живе тут, нікуди не поїхав, гарно вбраний... живе добре, мабуть... і покинув її, забув, мов то не він присягався, не він занапастив їй життя!..

Нащо доля знову їм зустрітися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нічого,— тоді б вона думала, що, може, він умер або живе десь далеко, у злиднях, у горі й нічим не може їй допомогти. Тоді б їй було легше. А тепер!..

Пекучий жаль обнімав її за молодим занапащеним життям... жаль на себе й на його... зрадника...

Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.

Вона казала собі, що не любить його більше після того, як він так із нею зробив, але зла, зненависті не було в неї до його.

А ті згадки, ті прокляті згадки минулого, недовгого і так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже ніколи... Навіщо ж їй згадується, як його очі зазирали їй у вічі при місячному сяєві?.. Бачить той погляд... чує його палкі уста на своїх устах... і як його дужі руки, обнявши її, забравшії її всю цілком, пригортають так могуче і так боляче-солодко!..

Безщасна кидалася по ліжку, сон утік од неї далеко, зляканий палкими неспокійними образами... образи минулого щастя мішалися з образами перебутої ганьби й сорому... йшли один за одним, як хвилі в річці, і не було в неї сили припинити їх, прогнати від себе і хоч на мить угамувати цю муку.

І довго це діялось...

Крізь маленьке віконце вже починало сіріти першим уранішнім світом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очі, а його очі стояли перед нею і дивились, дивились на неї... пильно, нерухомо... такі великі... аж горять на чорному Романовому обличчі... Яке воно страшне стало!.. А очі все більшають, і все наближаються, і печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути — не може; хоче ворухнутися — не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, і його страшна рука, чорна така, як і обличчя, бере її бідне серце, і стискає дуже, дуже, і хоче вирвати з грудей.

Крикнувши, зірвалася на рівні ноги і стала серед хати, вся тремтячи.

То був сон, що на мить одну до неї злетів, але який же страшний сон!..

Стояла і тремтіла.

— Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба!— озвалася з другої хати Квасючка.

Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу і стала вбиратися.

Убралася, взяла кошик і вийшла. Надворі вже було зовсім видко, скрізь ішли на базар люди.

Ледве завернула за ріг своєї вулиці на другу — перед нею став Роман.

З несподіванки злякалася так, що аж спинилась, і на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нітрохи не нагадував тієї страшної примари. Він стояв перед нею з білим викоханим обличчям, ще чепурнішим, ніж воно було на селі, і всміхався:

— Здорова була. Левантине! Він, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.

— Здоров...— одказала, не дивлячись на нього.

— А що, не думала, що встрєтиш меня тут?

— Ні...

— Дак ти служиш у городі... Та чого ж ми стали? Іди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою... Так давно служиш?

— Третій місяць...

Вона відказувала тихо, спустивши очі додолу, йдучи з їм поруч.

— Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?

Він ще питається!..

Але перемогла себе і відповіла, силкуючися говорити спокійно:

— Як умерла... наша дочка... то я й не схотіла вже зостатися в своєму селі... і пішла по наймах...

— Дак дочка була... вмерла!..— сказав Роман, трохи помовчавши.— Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.

— Нащо ти так кажеш, Романе?

— А разлі б лучче було, как би вона зав'язала тобі світ?

— Не вона мені зав'язала світ, а... мій дурний розум та... ти, Романе...

— А ти не нападайсь на меня! Разлі я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить... Шо я тебе — голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день — базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал — розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.

— Невже ти думав мене кликати? — спиталася Ле-вантина, і радіючи, і віри не ймучи.

 Ну, от так! А то ж как? Разлі ти думаєш — я какой?

І він почав їй розказувати, що він за нею журився, та як він шукав роботи, та бідував, і скрізь прибільшував своє лихо та розтягав його на довший час.

— А я, боже ж, тебе дожидала на Різдво!

— Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об'явили?

— Дак хоч би звісточку подав — де й що ти, щоб я хоч знала.

— Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав звісточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дела! Та й так сказать: не хотєл озиваться, щоб Денис та волосні не довідались, де я: вони б же мене тогда січас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлі ж я дурной, щоб в огонь самому лєзть?

Левантині все, що він казав, здавалося правдою. Та тільки гірко, що воно так усе зробилося.

— А що ж ти тепер робиш, Романе? — спиталася вона.

Роман загомонів швидко, мов поспішаючи мерщій проминути це питання:

— Вот видиш, я тут на службі служу... Тут, знаєш, есть такой лісной склад, дак я там... за прикажчика... Не очень щоб прекрасно й жить — ну та живйом как-небудь.

Цю казку він усім розказував, хто не знав його.

— Отут недалечке й живу -- у Рівчаках... Приходь когда-небудь.

Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.

Biн почав упевняти, що зовсім лиха їй не хотів, що робив з нею по щирості. Говорив ласкаво, прихильно, і Левантині здавалося, що перед нею оживав той давній Роман, якого вона так кохала.

А він усе прохав прийти до його.

Що він вигадує? Хіба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвітлої години нема за роботою.

Але він не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в неділю. Вони пішли б удвох на прохідку,— от хоч би в городський сад... Він їй так багато має розказати. Вона його робить винним, а він не винен,— треба ж йому виправитися... бо він її любить і не хоче, щоб вона так про його думала.

Вона мов того не чула.

— Куди це ми зайшли? От я за балачками, замісто базару, бозна-куди пішла.

— Поспєєш іщо на базар!

— Не можна: хазяйка лаятиме.

Вони повернули до базару, і він ще трохи її провів, усе просячи вийти. Наприкінці сказав, що в неділю ввечері, годин у п'ять, дожидатиметься її коло воріт у городський сад, і з тим пішов.

Вона не відказала йому нічого. Але ввесь тиждень думала про це. Піти чи не піти? Після того всього, що він їй заподіяв? І чого? Він кликав її, але ні словом не озвався, що тепер думає робити. І чого ж вона піде?

Чудна вона. Стрілася з ним раз на вулиці на якусь там часинку і хоче, щоб уже все зробилося. Може ж, він на те й кличе її, щоб це все розказати та порадитись, як зробити.

Думки хилилися туди й сюди. Не знала, на чому стати, і рада була, думаючи, що однак хазяйка її не пустить. Та зовсім несподівано сталося інакше. У суботу приїхав з свого хутора хазяйчин батько і забрав дочку до себе та й надовго: її мати занедужала.

У неділю Левантина не мала за думками спокою з самісінького ранку. Проситися чи не проситися в хазяїна? Цей, певне, пустить. Ні, мабуть, не треба. Коли Роман не зводить, а справді по щирості хоче що зробити, то зробить, а їй нема чого назустріч йому бігти.

Може, й так, а може, й не так. Як тепер вона не вийде, він подумає, що вона й зовсім одкинулась од його, та й облишить усе. І впустить вона з рук те, що могла б мати.

Таки надумала: вийду чи не вийду до його, а попро­шусь у хазяїна. І справді попросилася погуляти, подавши ввечері самовар. Квасюк, бажаючи придобритися до неї, зараз же пустив, тільки наказав недовго ходити.

Прийнявши самовар, Левантина вбралася в що було краще та й пішла з дому.

Вийшла на вулицю, а все з тою думкою, що, може, вийде до його в сад, а може, й ні.

Помалу йшла вулицями, не дуже й дивлячись, куди йде, і опинилась перед мережчатою брамою великого саду.

У саду нікого не було. Почалася вже осінь, накрапали часом дощі, і городяни кинули ходити в цей сад, що розрісся аж на краю города, а товклися по посиланих піском стежках бульвару всередині міста. Не було нікого й сьогодні, хоч надворі була й година.

Перед Левантиною лежала стежка, що вганялася в глиб гаю з гарних великих дерев. Постояла трохи і пішла нею.

І відразу голос знайомий промовив над ухом:

— Спасибі, серденько, що прийшла!

Він уже йшов біля неї, вийшовши з маленької стежечки збоку. Обвив її стан рукою, але вона тихо визволилася з тих обіймів, і вони пішли поруч під рясним верховіттям старих високих дерев. Надворі вже смеркалося, і на стежці було темно.

Дійшли до якоїсь будівлі.

— Отут я ночував, как не було деньог на ночлежний,— показав на будівлю Роман.

— Бідненький! — промовила Левантина і схотіла подивитися всередину.

Роман одігнув гвіздок той, що їм забито було дверці, і вони ввійшли в порожній партер. Перед Левантиною ледве мріли в темряві стіни, а там, у тій чорній пащі, де була сцена, якісь стовпи... Вони підійшли ближче до місця, де був оркестр; хода їх гучно озивалася по дощаному помосту, котилася луною туди, в темряву, і щось там затріщало,— мабуть, двері зарипіли...

— Ух, як страшно! — скрикнула Левантина і несамохіть притулилася до Романа.

Він знову хотів її обняти, але вона зараз же повернулася й вибігла з театру.

— Боже!.. І як тобі не страшно було тут ночувати! —промовила вона, йдучи з їм далі стежкою.— Я б зроду не пішла сюди,— краще б на вулиці!

— На вулиці поліція не дозволить,— нада ховаться туди, куди вона не загляда.

І він знову почав розказувати про своє минуле життя в городі, багато прибріхуючи, казав, що він її любить і ніколи не покидав любити. Вона слухала те, і їй згадувалось, як він покинув її на поталу, на глум людям, але вона зараз же проганяла від себе ці згадки, і вони зникали, а вона впивалася його солодкими словами... Він малював їй краще життя. Казав, що незабаром хазяїн дасть йому кращу посаду, він одбиратиме аж триста рублів на рік, і тоді вони могтимуть жити вкупі.

Левантині здавалося, що вони могли б жити вкупі й тепер або хоч звінчатися й тепер, але вона це тільки подумала, а чомусь не сказала...

В саду було таємно й тихо, високе склепіння з віт схилялося над ними так захисно-прихильно, і вони були тільки вдвох, і вона так хотіла йому вірити. І сама не помітила, як його рука обняла її стан, і дівчина не пручалася. Вони йшли, близько-близько притулившись одне до одного. Якась солодка знемога починала опановувати її всю від цього доторкання, від його ласкавого голосу... І його губи нахилились їй до уст, і, заплющивши очі, вона відповідала йому на поцілунок...

І відразу розгорнулися вгорі віти, і темне, поважне, високе небо глянуло на їх своїми очима-зорями. І цей погляд мов одразу розігнав Левантині мари. Вона вирвалась од Романа, відскочила і, простягши поперед себе руки, мов хотіла від його оборонитись, скрикнула:

— Ні, Романе, ні! Не займай мене!.. Не хочу!.. Зроду не хочу!..

Вона вся тремтіла. Ще раз сказала: «Не хочу!» — і пішла швидко, мало не побігла, назад, мов боячися його, мов утікаючи від його. Він поспішався слідком за нею, кажучи, що вона дурна, що нема чого боятися. Але вона йшла хутко, нічого не кажучи, не дивлячись на його.

Незабаром вийшли з саду. Левантина мов заспокоїлася, пішла тихше. Роман почав говорити про інше: розказував дівчині, що він був у театрі, і як там гарно, і що то театр. Вона спершу тільки слухала його, потім почала й розпитуватися, зацікавившися. Про те, що було в саду, вже більше не згадували.

Він повів її додому іншими вулицями, не тудою, кудою вона йшла. Як проходили проз один двір, він показав на невеличку хатку:

— Отут я живу.

Пошук на сайті: