Борис Грінченко - Серед темної ночі (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx202 Кб1358
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2526 Кб1584
— Бачив... Я й забув пак розказати... На бульварі він робив... Пішов і я на бульвар: паличку в руки та й іду собі — от, кавалер на гуляння,— туди-сюди паличкою крутю... А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сів на ослоні зараз біля Лазька — одпочиваю б то. І він мене бачить, і я його бачу, та проклятий солдат стирчить... А, каніс пекельний! Хоч би тебе тричі Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь — одходить, одходить солдат геть далі... Тоді вже Лазько й сказав... Чіпляються до Левдика не за самі Ріпаки, а ще й за Панасовку,— пам'ятаєте, він тоді ходив? Дак каже: треба свідєтєля, що ту ніч він дома був.

— Та-ак!.. Свідєтєля... Кого ж би то?..— замисливсь Ярош.

— Кого ж? Хведорченка! — порадив Кучма.

— Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий був до следователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп'ять на бульвар та перекаже Лазьком.

— Гаразд! — одказав Хвигуровський.

Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свідків, щоб виправляли їх. Здебільшого їм щастило переказати товаришам, чого саме їм треба, а ті постачали свідків з своїх же людей.

Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм і Роман. Стіл заставили пляшками, чарками, тарілками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одіткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.

Побачивши, скільки принесено горілки, Ярошева жінка подала мерщій на стіл усе, що треба, а сама, поки ті пили й закушували, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусіди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Він пив не часто, але під час великої гулянки бувало, що й добре випивав, і тоді бив її й нівечив тяжко за те, що вона завсігди гребувала його ділом і товариством.

— А слихали — вже Микита вийшов на волю?..— попитав Роман.

— Хіба? Ні, не чув,— одмовив Патрокл.

— Вийшов? — спитав злісно Кучма.— Що ж, оце так йому й минеться?

— Нє,— відказав Ярош,— так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.

Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його піймано, суджено, і він виказав ще на кількох душ — ті й досі відбували кару в острозі. Звичайно коноводи не прощали такої зради.

— Треба так накарать,— говорив Кучма,— щоб уже більше не міг такого робити. А то тепер страху ніякого нема. У старовину не так було — в старовину строго було.

— Ну, а как же в старовину карали? — спитав Лукаш.

— А так!.. Одного разу... давно було... год десять... Тоді в нас був отаманом Хоменко,— от запальний був!.. А гніздо в нас було під Борзною. Дак один на суді й прошкодився так, що через його двох у Сибір заслали. Ну, ми підождали, поки він вийшов з острога. Вийшов він і не подає знаку, а сам на Чернігів побрався. А отаман каже: «Невже ж оце він і втече наших рук? Не попустімо, хлопці!» Ну, зараз двоє й обізвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько... а здоровий був, як тур!.. «Ми його,— кажуть,— приставимо». І приставили!

— Та как же вони його приставили?

— А так, що на дорозі перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчіркою заткнули, та й ведуть... Довели до нашого ярка... був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися... Один же побіг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.

— Зачим товариство?

— Щоб суд був... Не хотіли самі порядкувать... Ну, збігав... Мало не все товариство зібралося. Стало кружка, а його посередині... Одіткнули йому рота,— кажи, коли хочеш!.. А він стоїть проти місяця білий-білий та труситься...

— Ну?

— Ну, й присудили! — І Кучма вихилив чарку.

 Шо ж йому здєлали?

— Шо здєлали, то здєлали, а тольки більше нікого не паскудив!.. Як закопали на тому ж місці, то так і зогнив,— ніхто не шукав... А хоч би й знайшли, то ніхто б не виказав, бо всі хлопці добрі та й били всі... по черзі кожен брав кийок та й бив... щоб усім винним бути...

— І ви там були? — спитав Лукаш.

— Може, був, а може, й ні,— одказав Кучма, наливаючи нову чарку.— Так у старовину було! А тепер розпуста пішла, ніхто не шанується, ніхто честі не знає: виказав на товариша та й прав, і ходить собі на волі, мов і нічого не зробив. Хіба що попоб'ють іноді, та й то не дуже...

— Ну, не очинь то й тепер будем прощать...— стиха, але гостро промовив Ярош, і його холодні, злі очі блиснули.

— Ні, що не кажи, а в старовину не так було! — знов правив своє Кучма.— Тоді ти знав, що ти в товаристві воїн і що всі за тебе, як один, стоять! По правді робили! А тепер такого вже нема... І того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тоді кожен знав: наше діло — степ! Там ти собі вольний,— шукай вітра в полі! Та й коноводи ж які були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну ніч сам вивів п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрібнодухі всi!

Кучма вже здорово випив, а випивши, він завсігди вихваляв старовину, що як добре тоді було, і лаяв молодих...

— Брехня! — гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвеніли.— Брехня! Є й тепер такі коноводи — орли!

— А де ж ти їх бачив? — спитав, глузуючи, Кучма.

— Де? На Кубані!

— А хіба ти там був?

— О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!

— Ану ж, ну, розкажіть про Кубань! — попрохав Роман.

— Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене з кондукторів, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сірничок — ат, чорт зна що! Бачу, що воно не підходить ні до мого імені, ні до моєї хвамилії, ні до мене самого. Бо ім'я в мене геройське, хвамилія — образець, та й сам я такий, що хоч зараз іди троянців воювать. А тут голки-шпильки!.. Чорт зна що! Ліквідація і аква віта.

— Шо, шо? — питали Роман та Лукаш.

— Азінуси й стультуси! Те, що продав свою бакалію, а гроші з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишені, якось завалявся, карбованець. Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою довго не проживеш!.. Ні, тісно тут жити!.. Махну на Кубанські степи! Хоч з черкесом буду биться,— усе лучче, ніж із п'яницями в трахтирі. Ну, иду до знакомого кондуктора: «Пусти на Кубань!» Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторові здав... От я вже й на Кубані... Добра штука Кубань, да тільки біда, що й останнього карбованця в дорозі проїв. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловік! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак він там орел! Скаженого коня-неука піймав, сів на його, стиснув коліньми — ех! аж степ гуде! Кінь б'є і передом і задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого — овечкою стане! А вже нічия чужа коняка не стрівайся з Артемом у степу — його буде. І було в нас товариство добре: шестеро нас, та такі!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну ніч за двісті верстов перекинули, продали і в обід другого дня дома були.

— Ну, та невже? — почулися здивовані голоси.— Та як же це ви зробили?

— Уже знали — як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодіячка — такий, що перед поліцією труситься, як от ми, клапоухі азінуси. Там він нікого не боїться, а його всі бояться! Вийдемо на ярмарок — гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горілка, танці, музики біля ятки на майдані, а люди збираються!.. А дівчата задивляються!.. Ах, сто чортів!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дівчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось — як коней перемкнули та які були коні...

— Ну, це вже брехня! — перепинив Кучма.— Тобто стали розказувать, де коні брали? Та зараз би й вас самих забрали.

— Суса тупорилого у хвіст поцілували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а від нас страх був. Там на всю округу звісно, хто такий Артем Гайда, а його зроду ніхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: «Оставайся в мене, Артеме, жити!» Бо пан знає, що як у його свій коновод житиме, дак цілі будуть коні свої, а до чужих йому байдуже.

— От там жисть! — скрикнув Роман.

— Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться... Раз як застукали нас в очеретах! Два дні оборонялись... рушниця добра в Артема була і пістолетики в мене... Вони до нас посунуться, а ми — бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третій день умкнули од їх, ще й з кіньми... Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортів!..

І він знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно відмінилась під впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справді повіяло від неї. І обличчя в сього п'яниці й злодія мов осяяв якийсь світ, очі йому заблищали дивним блеском...

Всі гляділи на його зачудовані. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкі очі, боячися словечко згубити. І як ударив по столу здоровенний Патроклів кулак, парубок ураз так і кинувся й скрикнув:

— А що ж, справді? Разлі ж і ми не люди? Разлі ж уже как ми, дак і не зумієм нічого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!.. Хочете? Завтра в Диблі і п'ятеро коней возьмемо.

— Ну, ну, ти не очень заривайся! — промовив Ярош неприхильне.— Знаєм уже, как там брать...

— А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилі клуня. І так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побіжить на пужар, а ви тим часом виведете коні.

На хвилину всі стихли, а тоді враз «ура!» зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.

— Тихше! Цитьте! З улиці почують! — припиняв Ярош.

— Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! — не вгавав Патрокл.— Романе! Братику! Амікус любезний, дай я тебе поцілую!

І його величезні лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.

— Випиймо ж!.. Випиймо ж іще!.. І він пив сам, наливав Романові.

— От так молодець!.. Це понімаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, прокляті дерії! — репетував уже зовсім п'яний Патрокл.— Ви раді б нас у ложці води втопить, бо ми злодії, а ви чесні! Брешете! Самі ви злодії, усе по закону крадете. А ми не злодії... Треба їсти — приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. І воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той і прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той — герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я — Патрокл Хвигуровський... Патрокл — герой. Хвигура — образець...

І його п'яна голова вже схилялася на стіл.

IV

Роман хоч і ліг звечора п'яний, але хазяї, клопочучись під вікном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашній свій замір, і думка про це нове діло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Він схопився, одягся... В цю мить почув, що хтось береться за двері і хоче до нього ввійти. Двері відчинилися.

— Левантина!..

— Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай мені відпочити!.. Я від хазяїна втекла... Усю ніч блукала... Не займай мене... Забожись, що не займеш!..

— Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!..— забожився швидше Роман, ізрадівши.— Іди та лягай спать! А, бідняга!..

Його маленька світличка перебита була в кінці, і за тією лересічкою шальовочною він спав. Туди він і повів Левантину. Вона впала на ліжко і зараз же заснула. Він постояв, подивився на неї, усміхнувся, тоді зачинив за нею двері в світлицю і пішов з дому, замкнувши кватирю.

Ішов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибігла! Ну, нехай виспиться,— однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже він учора забожився, що сьогодні підуть у Диблі. Треба вмовитись, щоб хлопці були готові.

Він пішов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жінка, куди пішов. Роман зазирнув до чайної,— і там його не знайшов. І де він у чорта подівся?

Роман пішов блукати по городу по всяких закутках, де міг зустріти Яроша. Ніхто ніде його не бачив...

А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пізнього обіду. Щось її нарешті збудило. Розплющила очі, глянула на хату і спершу не могла зрозуміти, де вона. Чи се ще ніч? У маленькій комірчині темно. Ні, он крізь не зовсім прихилені двері видко щілину світу. Чи це їй сниться? Ба ні, за дверима щось гомонить... Романів голос... Відразу згадала все.

— Яв тебе два раза бил, усюди шукал,— казав комусь Роман.

— Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил,— одповів хтось невідомий.

— Да, я й забул... Ну, а в Диблі хлопці готові? Диблі? Левантинине село?

— А ти таки думаєш? — питався незнайомий голос.— А єслі не пощастить?

Пошук на сайті: