Борис Грінченко - Серед темної ночі (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx202 Кб1356
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2526 Кб1582
Вона схопилася з місця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять,— тоді побіжить... Але ж, він оддав хазяїнові ключ. Хіба ж її хазяїн випустить? Ні, не так, а треба нишком утекти.

Вона підійшла до тоненьких шальовочних дверей і поторсала їх. З того боку біля них були кільця, замкнені невеличким замком,— це було видко, бо двері трохи відхилялися,— вона могла просунути в щілину палець.

Левантина з усієї сили натиснула на двері плечем раз, удруге, втретє, силкуючися, чи не вирве таким робом кільця. Двері тріщали, але кільця не виривалися. Вона опитувала ще кілька разів, напружуючись щосили, але нічого не помагалось. Задихана, сіла знову на ліжко.

Якби в неї тут було щось — сокира, молоток,— вона б тоді знала, що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темряві руками, але не знаходила нічого. Нарешті, після довгої шуканини, аж у далекому кутку, під ліжком, налапала якусь залізну річ. Витягла її на світ до дверей: це були старі обценьки.

Левантина спробувала просунути їх крізь двері, але вони не пролазили. Повернула тонкими кінцями і змогла заложити їх у кільце. Тоді почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кільце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи такої роботи, і кільце вискочило з дверей. Двері відчинилися, Левантина була в другій хаті.

Кинулась до других дверей. Але ці вже не на кільцях замикалися. Важкі, дебелі двері зачинені були щільно і замкнені, мабуть, на засув абощо: Левантина поторсала, але нічого не зрушила їх.

«Буду штовхати плечем,— подумала собі,— а може, відхиляться хоч трохи, щоб просунути обценьки».

Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала не поспішаючись, але з усієї сили. Двері стояли нерухомо. Почала тоді штовхати палкіше, б'ючися об двері плічми, оббиваючи їх до синяків, до крові під рукавом сорочки. Забула, що її можуть почути, і била на одчай плечима, ліктями, в запалі мало почуваючи біль, сама розуміючи, що це не помага, але не можучи покинути, бо хотіла вирватися з цієї тюрми. Билася об міцні двері, як пташка-не -вільниця б'ється об невблаганні грати клітки-тюрми.

Нарешті, знеможена, знесилена, спинилася, похилившись на ті двері, важко дихаючи. Побиті плечі й лікті дуже боліли. Відпочивала так кілька часу.

Крізь невеличке вікно бачила, що надворі вже смеркалось. Підійшла до вікна і стала його оглядати.

Шибки були такі маленькі, що якби видавити одну, то не можна було б пролізти, а зроблено вікно було так, що не відчинялося. Поламати його?

Чи .вона подужає те? А коли б і здоліла, то почують же хазяї, як тріщатиме вікно, бряжчатимуть побиті шибки. Почала роздивлятись у вікно надвір і побачила перед себе якусь замкнену шопу чи возівню. Людей не бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу ходити, отут зараз таки, то й почують її.

А якби все вікно випхати,— може б, це тихше було?

Воно було прибите знадвору гвіздками. Але гвіздки ті давно вже поіржавіли, а як Левантина натисла на вікно з одного боку, то вони поламалися, і вікно зараз же почало випиратися з луток.

— І якого тобі чорта треба? — гримнув під вікном просто Левантини сердитий товстий голос.

Дівчина вмить захилилася за стіну і стояла, вся похоловши, тремтячи. Це ж побачили вже її, це ж хазяїн!

— Ходи поночі, вишукуй! Чорт батька зна що! — казав той голос знову, і Левантина почула, як забрязкав замок біля возівні.

— Та вона тут скраю зараз і лежить,— одповідав жіночий голос.

Левантині полегшало: це не до неї, це, мабуть, хазяїн з хазяйкою щось із возівні беруть. Прислухалася, як вони відімкнули, ввійшли в возівню, сперечаючися, знайшли якусь річ, замкнули і пішли геть. Все знову затихло.

Перечасувавши трохи, Левантина знову заходилася біля вікна. Обережно, помалу натискаючи, вона вихитала вікно з луток так, що могла в щілину просунути руку спершу з одного боку, тоді з другого. Вийняти вікно і поставити його на землю надворі було вже тоді легко.

Тим часом надворі вже зовсім стемніло. Прислухалась одну мить, чи не чути кого, і легко й обережно вилізла з хати в двір.

Тремтіла зо страху, що зустріне зараз когось. У дворі нікого не було і ніхто не беріг її, бо то Роман збрехав, що віддасть ключ хазяїнові. Перейшла двір хутко і опинилася на вулиці.

Вона бігла б, та боялась, що її припинять, догадаються, що тікає. Але пішла швидко, як могла, силкуючись іти в темряві вулиць, і незабаром була за містом.

Спинилась на хвилину передихнути і побігла по дорозі до Диблів. Пробігла верстов зо дві.

І враз думка одна припинила її: та й вони ж цим шляхом ітимуть. Що, як наженуть її? А що, як вони вже поперед неї? Що, як вона спізнилася?

Вона знала іншу дорогу: через ліс, тоді через байрак. Ця дорога була коротша дуже, але туди ніхто не їздив, бо не було шляху, тільки ходили люди вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з людьми, а тепер... Іти вночі лісом — це було занадто страшно.

А йти тут, то знов — або вона спізниться, або її наженуть, Роман піймає її — і що тоді буде?

Глянула ліворуч,— там ліс чорнів темною, похмурою хмарою на кінці неба. Збочила з шляху і побігла туди.

Поки бігла полем — було нічого. Але як підійшла до цього вночі такого понурого лісу — обняв її страх. Вона знала, куди йти, вона стояла на початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в бідної Левантини стискалося перед нею серце.

Але вагалася недовго. Перехрестилася і вступила в ліс.

Тут уже не бігла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялась збігти з тропи й зблукатись. Але йшла швидко поміж величезними стовбурами старого лісу. Зрідка тільки розривалося вгорі посплутуване гілля, і тоді видко було їй клаптик неба з двома-трьома зірками. Зважилась не дивитися набік, не прислухатися, а все йти, йти...

Але очі несамохіть зазирали іноді вбік, вуха ловили таємничий голос великого лісу. А він озивався тихими шепотами, шелестами і зітханнями, і кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому вусі бідолашної дівчини.

Вона все йшла. Осінь уже струсила з дерев частину їх літнього вбрання і насипала на землі м'який килим мертвого листя. Левантині добре було ступати по стежці, хоч вона часто боляче била свої босі ноги об не видне їй коріння. Та вона на те не зважала і все йшла.

Часом перед очима мріялись якісь чорні величезні постаті, часом їй здавалось, що от-от засвітяться перед нею дві свічки вовчих очей... Вона тоді заплющувала свої очі...

Вона часто ходила в цей ліс з дівчатьми по ягоди, як жила в наймах у близькому від лісу селі, і добре його знала. Коли б не це, то зблукалась би давно.

Нарешті їй здавалося, що вже підходить до краю. Тоді, сама не знаючи через що, враз кинулася бігти, розбиваючи до крові ноги, обдряпуючи собі гілками руки, обличчя. Бігла, бо гнав її великий страх,— аж поки вискочила на поле. Втомлена, впала на землю і трохи полежала, відпочиваючи. Але недовго. Зірвалась і пішла знову. Та не пішла вже через байрак, а збочила праворуч і зійшла знову на шлях. Це було трохи далі, але ж байрак був їй ще страшніший за ліс.

Ноги починали дуже боліти, але вона не сміла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скільки ще їй зосталося? Верстов чотири?

Ішла... Щось замріло ліворуч. Оце ж і байрак під Диблями. Ще верства — і вона в селі.

Що це?

Темне осіннє небо зажевріло з краю — там, над селом. Це місяць зіходить? Еге, мабуть, місяць... Так ні ж бо, місяць не звідтіля сходить... Усе більше й більше... Вогняні пасма вибиваються угору, стріляють по небу. Пожежа!..

Левантина скрикнула як несамовита і побігла назустріч страшному червоному проміттю.

V

Ярош таки трохи боявся тієї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такі злі на коноводів і так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патроклові Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблів, був страшенно веселий, смішив товаришів своїми жартами й лайками і все зачіпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всі його вигадки. Поділилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однім гурті сіли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався біля млина, взявши на свій пай пару Середенко-вих. Роман, підпаливши, повинен був зараз же тікати в город.

Трьом у яру було дуже добре сидіти, бо не видно було їх нікому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня і звідки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман і не дозволяв розмовляти, але в голові в Патрокла ще гуло від горілухи, то й язик у його ніяк не хотів одпочивати, а все шепотів до Лукаша. Той пирхав зо сміху, а розлютований Ярош нарешті не витримав:

— От как дам шворінем по голові, то ти швидко замовкнеш! — прошепотів він, штовхнувши тим шворнем парубка в бік.

Тоді обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсігди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довіку згадуватимеш.

Усі сиділи мовчки, втупивши очі в той бік, звідкіля дожидались ознаки.

Сидячи так довгенько, помітили, що їм стало видко далекі верби на почервонілому небі. І незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат і дерев. Скрізь по селу загаласували, забігали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, і тільки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозуміли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побігли на пожежу.

— Ану лиш! — промовив тихо Ярош.— Та швидко!..

Мало не біжачи, перейшли невеликий клапоть вигону від яру до перших хат. По лівій перії третя хата скраю — Панас Гаман.

Швидко й мовчки ввійшли в покинуті відчиненими ворота, вступили в двір. Велика повітка з кіньми була перед ними. В дворі нікого не було, тільки собака вискочила з-під хати і кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Він убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину він своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворінь, одірвав їх, і кінниця відчинилася. Лукаш із Патроклом убігли всередину і недовго барилися, вивівши троє коней. Скочили на їх і були всі вже за ворітьми.

— Ану, припусти! — сказав отаман.

Але в цю мить сталося несподіване.

Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночліжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.

— Хто їде? — гукнув передній.

Ярош ударив свого коня і три злодії мовчки проскочили проз ночліжан. Ті не відразу розібрали, що це, а зрозумівши, погнали за їми слідом, гукаючи:

— Лови!.. Злодії!.. Коноводи!..

Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Коні бігли з усієї сили. Але видко було, що в ночліжан коні кращі чи не такі потомлені. Вони насідали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна річ утікати. Треба було іншим робом рятуватися.

— Пускай коні!.. Самі — в яр! — крикнув до товаришів.

Саме добігли до яру. Стрибнули на одчай душі додолу. Коні порснули в поле, а за ними й ночліжани.

Троє коноводів попадали на землю трохи не під копита коням, та, на їх щастя, тільки Лукаша зачепив кінь заднім копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на дні і зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цілі, нічого не поламали собі.

— Яром дальше! — звелів Ярош.

Побігли яром і думали, біжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробігши чимало, почули, що в їх під ногами вже не земля, а каміння. Яр нижчав, глибшав, і враз вони опинилися в якійсь кам'яній ямі, а перед ними стрімко й високо, як кручі, стояли кам'яні стіни глибокого яру, і ніде не було виходу.

Задихані втікачі спинилися.

Вони піймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.

— Назад! Може, вспєїм вискочить! — крикнув Ярош.

І всі троє повернули назад і побігли скільки сили. Не перебігли й половини яру, аж перед ними зачорніло кільки верхівців і людських постатів пішо. Це двоє ночліжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кіньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, і вернулися до яру. До їх тим часом надбігло кільки чоловіка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.

Не сподіваючися того, коноводи так і наскочили на їх у темряві.

— Бий! Бий! Вони! — загукано враз, і кілька кийків гупнуло по плечах і по руках коноводам. Вони відскочили назад, повернулись і, як захоплені в суточках звірі, не знаючи вже з одчаю, що робити, побігли від ворогів знов туди, в кам'яний куток яру.

Тепер селяни були певні, що вони від них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камінь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стінами. Звідти вже не вискочиш.

Галасуючи, побігли всі слідом за коноводами.

А ті вскочили знов у ту яму і постали нерухомо, щоб хоч передихнути.

Пошук на сайті: