Борис Грінченко - Серед темної ночі (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx202 Кб1352
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2526 Кб1578
— От коли так пропали! — промовив Лукаш.

— Ну, ти! Патякай! — визвіривсь на його Ярош. Хмари розійшлися, і з-за них визирнув місяць, осяваючи все навкруги. Втікачі були серед набитого дрібного й великого каміння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному місці, мало не біля самої стіни, каміння було наложене стовпом сажнів на півтора. Патрокл глянув на нього.

— Беріть каміння, накидайте, щоб можна було злізти на це! — скомандував він.

— Нащо? — спитав Лукаш.

— Стультусяка чортів! Бери швидше! — І він загріб своїми лапищами цілу купу каміння і потяг до стовпа, муруючи там немов східці. Лукаш допомагав йому.

Та тільки почали робити, а вже дйбляни набігли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:

— А, бісові шкуродери, попалися!..

Бігли просто на коноводів, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, він держав його в лівій руці, а в правій був напоготові залізний шворінь. І як селяни, з розгону набігши, були від нього за три-чотири ступні, він скрикнув, стрибнув наперед і вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловік ойкнув, захитався... Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбігли, але зараз же схаменулись.

— Дак ви так! — загукали розлютовані.— Бий їх! Бий на смерть!..

І вони кинулись знов з піднятими вгору кийками.

— А, падлюки, пси! — ревнув страшний Патроклів бас, і ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою і пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живіт, та так і сів на землю.

— Раз! — ревнув Патрокл.— А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбігти ще далі.

— Назад, каніси куцохвості, бо і ребра, й зуби вам сокрушу! — гукав Патрокл.— Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?

Ярош і собі жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:

— Бережись!

Ледве встигли заховатися за каміння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затріщали об кам'яні купи кийки, розкидаючи дрібне каміння, але шкоди коноводам не зробили ніякої.

— Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,— гукав на своїх ворогів Патрокл.

Хмара знову набігла на місяць. Потемніло враз. Селянам стало зовсім не видко коноводів. Певні були, що ті не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподіваючись милосердя, боронитимуться до загину, і двох селян добре вже було вдарено камінням, а третій був увесь у крові після Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темряві, дак ще й гіршого добудеш.

— Побігти в село по рушницю та й постріляти їх,— радив хтось.

— Уцілиш у темряві!

— А хоч і вцілиш, дак на Сибір підеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.

— Дак підождемо до світу.

— А там село горить!

— То не з нашого краю.

— А там і до нас дійде, як не погасять.

— Вітру нема.

Нарешті наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на поміч покликав. Певні були, що пожежа до їх хат не дійде, і мали вартувати до ранку: повидно-му зручніше буде брати.

Ледве парубок побіг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.

— Чи ти ба! Знову кидають, чорти!

— Хай кидають,— сюди не сягнуть.

А каміння все гупало. Нікого, щоправда, не зачіпало, але все падало.

А це коїв Патрокл.

Поки ото мужики радилися, і коноводи не гаяли по-дурному часу і наскладали цілі східці вгору на кам'яний стовп.

— Ану, скоч, хлопче, на каміння,— звелів стиха Лукашеві Патрокл,— чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.

Лукаш скочив.

— З аршин не стає.

— Дурниця! На каміння, бери, муруй там!.. Ні, не так! Ти, Яроше, подавай йому каміння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помітив нашої роботи.

І ото почалася киданина. Патрокл зовсім не силкувався влучати, та й не міг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко і було темно. Йому не того треба було: він кидав, аби ті знали, що вони в ямі, і думали, що вони тільки те й роблять, що каміння кидають. Швиргав і до кожного разу додавав словами:

— Оце тобі галушка у твій свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобі крашанка межи очі в лоб,— бодай тобі з його твої чортові сліпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!..

— Готово! — озвався Лукаш стиха.

— Нагору, братці!.. Та ждіть мене там,— я зараз. І, вхопивши дві здоровенні каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбіг у темряві ближче до своїх ворогів і кинув одну каменюку за другою. І, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засміявся, мурчачи собі стиха:

— Що? До смаку припала? Ну, гризіть собі на здоров'я, цуцики слиняві! Не вискалюйте зубів, люпуси задрипані, бо не вкусите!

Мурмотав і вилазив нагору.

— Отамане!

— Тут.

— Гайда!

Але в цю мить хмари знову розірвалися і зрадливий місяць сяйнув на втікачів. Крик зчинився серед селян:

— Тікають! Тікають! Лови!..

Полем затупотіло три пари моторних ніг, а слідом за втікачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.

VI

Стручисі не спалося. То думки всякі розганяли сон, то блохи напосідалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловіка, сердячись, що він так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скільки в їх хліба на цей рік буде, і скільки полотна витчеться з того прядива, що натіпала, і догадувалася, яке теля приведе її влюблениця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою, і вона жаліла, що не встигла усього їй виказати... Саме на цьому у дворі загавкала собака.

«Чого це Шарка гавкає? — подумала Стручиха.— Вона по-дурному ніколи не гавкає».

Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разів на ніч, аби зачула, що десь озвалися собаки, та Стручисі кортіло збудити чоловіка, і вона почала штовхати його в бік:

— Мусію! Мусію!.. Чи ти чуєш?

Мусій нічого не чув і через те не озивався. Це вже зовсім розсердило Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути.

— Одчепись, Охріме, не займай мене! — пробубонів спросоння Струк.

— Який я тобі Охрім? Уставай, бісова сонюго! Чи не чуєш хіба, як Шарка гавкає? — І вона так його стусонула в ребра, що він аж схопився.

— Га? шо? шо там таке?

— Шарка гавкає.

— Шо?

— Шарка гавкає, я тобі кажу.

— Гавкає, кажеш?

— Аж заливається.

— Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибі їй!.. І впав сонний.

— Це мені лихо, а не чоловік! Тільки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опівнічна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розіспиться!..

А Шарка тим часом гавкала дужче, і Стручиха вже й справді починала цікавитися нею. Не діждавшися Мусія, вона, як була боса й роздягнена, так і вискочила з хати.

У дворі не було нікого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче і побігла до перелазу на тік. Стручиха й собі за нею. Шарка зіп'ялася на перелаз і гавкала туди.

Стручиха зазирнула на тік. І там нікого. Скирти хліба чорніли серед току, як і попереду, за їми клуня витикалася своїм верхом. І відразу Стручисі здалося, що там з-за скиртів, коло клуні, чи що, блиснув якийсь огник... Сірник, може, хто засвітив абощо...

«Злодії хліб крадуть»,— подумала жінка і прожогом ускочила в хату.

— Уставай, проклятий лежню! Злодії...— Вона вхопила чоловіка за ноги і в один мент істягла його мало не зовсім з полу. Він ураз прокинувся з такої несподіванки:

— Тю, дурна! Чого ти?

— Злодії хліб крадуть.

— Ну?! — Він так і похолов.

— Чого став? Біжи швидше!

Вони вискочили вдвох з хати і кинулися до перелазу.

Замісто злодіїв вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як він вибивався з-під стріхи і червоними пасмами біг по солом'яній клуні.

— Рятуйте, люди добрі!.. Пожежа!..— крикнув Струк і кинувся на тік. Але зараз же заплутався у якийсь хмиз і впав. Устаючи, він чув, як його жінка гукала вже в Сивашевому дворі: «Рятуйте!» — і грюкала в вікно, аж шибки бряжчали. Потім побігла вулицею, стукаючи в вікна і кричачи: «Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!..»

Струк тим часом підбіг до клуні. Увесь задній ріг її вже горів, палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж підбігши до полум'я, Струк зрозумів, що не може нічого зробити, бо прибіг з порожніми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хаті відро, збудив дочку й наймичку, що спали в сінях.

Тим часом Денис та Зінько, прокинувшися від Стру-чишиного грюкоту й крику, повискакували з хати. Зирнувши на тік, вони побачили на своїй клуні одсвіт од Струкової пожежі і подумали спершу, що горить їх власна клуня. Але, надбігши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашів та Струків, що були між двома клунями, видко було наскрізь од пожежі на току в сусіди. Похапавши відра з водою, брати кинулись до Струка.

Прибігли на пожежу разом з ним і вихлюпнули на вогонь усі троє по відру води. Бухнуло вгору димом, але за мить огонь заграв ще дужче, ясно осяваючи тік, двори, вулицю. Провулком, вулицею й городами вже скрізь збігався народ, збудившися від Стручишиного лементу. Більша частина бігла з відрами, хто з сокирою, а хто й з порожніми руками. Почався крик, плач, метушня. Дехто метнувся по пожарку. Стручиха бігала й- голосила. Струк ходив од чоловіка до чоловіка й благав:

— Люди добрі, порятуйте! Там же мій хліб!.. І на току хліб! Ми ж у старці підемо!..

Але що могли зробити ці люди? Бігали, носили відрами воду, хлюпали на вогонь, а він горів усе дужче. Суха солома, як порох, бралася враз огнем, скоро він до неї доторкався. Пожарки все не було.

Тим часом Денис кинув гасити, бо вже й без нього народу товпилось багато, та й сіпнув свата Манойла за рукав:

— Треба паліїв шукати. Це неминуче підпал. Горіло так ясно, що скрізь було видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видко де слідів. Біля самої клуні вже нічого не можна було розібрати, бо скрізь позатоптували люди. Вони відійшли трохи далі — Денис до городів наниз, а сват Манойло до садка — і почали придивлятися.

— Ось! Ось! — крикнув ураз Манойло. Денис підбіг до нього. На сирій від осінньої вогкості землі виразно витискалися сліди пари городянських чобіт на кривий копил, з високими корками.

У Дениса й очі засвітились, як він побачив їх. Він побіг додому і приніс ліхтар. Пильнуючи сліду, пішли за ним аж до перелазу в Струків садок. Зазирнули через перелаз — слід і там. Денис, поспішаючись, перескочив через перелаз, вони перейшли увесь Струків садок, тоді Сивашів і нарешті перелізли на Сивашів тік. Слід ішов через тік наче до воріт, що були з току в провулок, але тоді виразно завертав до Сивашевої клуні, обходив її кругом і зникав перед ворітьми з неї. У клуні хліба вже не було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що він замісто замка заложив кілок. Тепер кілочок було витягнено,— видко було, що ворота відчинювано.

— Бачите? — пошепки казав Денис.— Він тут. Хотів утекти ворітьми в провулок, та, мабуть, або нас з Зіньком на току побачив, або вже люди провулком бігли, дак він завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви біжіть людей кличте!

Манойло побіг, а Денис накинув знову ворота і заложив кілком. Він був цілком певний, що піймав злодія, і боявся, щоб той, одразу вихопившися, не втік у його з рук.

Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловіка п'ять людей.

— А що? Де? Як? — питалися всі.

— Тут вовчик! Піймався! — казав Денис.— Увіходьте обережно, щоб не вискочив.

Не дуже відчиняючи ворота, всі поввіходили і знову їх зачинили. Тоді почали обдивлятися скрізь у клуні. Нікого не було видко.

— Шукайте в соломі! — сказав Денис.— Світіть лиш!

Почали розкидати солому, топтатися по ній,— нікого не було.

— Що за знак? — здивувалися люди.— Отже, чи не помилився ти, Денисе?

Але Денис певний був, що не помилився.

Пошук на сайті: