Борис Грінченко - Серед темної ночі (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.docx202 Кб1358
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2)Borys_grinchenko_sered_temnoi_nochi.fb2526 Кб1584
— Оце ще що вигадай! Дитина тільки приїхала, натомилася,— і відпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи візьметься.

— Ні, каже, що не хоче братися, а буде в їкономію прикажчиком поступати.

— А може ж, і поступить! Він же в нас образований.

— Треба там таких!

    — Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тільки сварка зчиниться.

— Добре, я перечасую, помовчу трохи,— побачимо, які з його люди будуть.

І батько справді замовк і не казав Романові нічого.

III

Три дні минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.

 — Нащо? — спитав батько.

 — А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов — витратился. І папирос нє за што купить!

 — Ге, хлопче! Як ми будемо на панські цигарки гроші переводити, то скоро в нас і хазяйства не стане,— відказав батько.—Нема в мене грошей.

 Роман грюкнув дверима та й подався на село. Він гнівався на батька й на братів страшенно, лаяв їх мужвою нетямущою, що не розуміють, як повинні поводиться з образованим чоловіком. Але він те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нічого не зробиш. Грошей він не дасть.

Треба справді піти в їкономію: а може, пощастить. їкономія була велика, і людей там служило багато. Роман зараз же пішов у контору до вправителя.

— А що скажеш? — спитався той. і  Роман почав виясняти, що служив на службі і хотів би мати якусь пристойнішу, ніж проста хліборобська, роботу.

— Яку ж то роботу? — попитав управитель.

— Хотів би прикажчиком.

— Еге, не треба нам прикажчиків, бо всі є. Та й хіба ж ти знаєш хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! — І вправи-тель повернувсь було до свого діла, але зараз же знов озвався: — Хіба що... От у контору мені треба одного чоловіка... Тільки щоб добре письменного. Письменний?

— Так тошно.

— Сідай пиши.

Роман сів і взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись на нього, а записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Ні перо, ні пальці ніяк не слухалися Романа, і ледве встиг він вивести два перші слова, а вже той наговорив йому їх зо два десятки.

— Позвольте, я не послишав, як ви сказали...— припинив його Роман.

 — Не оставайся позаду! — Управитель проказав йому знову все з початку.

Роман знов ухопив кілька слів, а все інше загубив.

— Позвольте,— не вспішусь.

Той глянув на писання і побачив, що з усього проказаного написано кілька перших слів великими, недотепними, кривими карлючками: Роман ледве вмів писати.

— Піди ж спершу навчись писать, а тоді приходь. У контору не годишся. Коли хочеш, ставай до молотилки.

— Нi, до молотилки не хочу.

— I добре, бо лінивих мені не треба. Іди собi!

Роман вийшов зажурений і сердитий.

У його ще було в кишені трохи грошей, він зайшов у монополію, купив горілки і випив з горя зараз же під хатою на вулиці.

Другого дня вранці стара Сивашиха полізла в скриню, довго там щось перекидала аж на дні, а тоді витягла якийсь вузлик. Звідтіля вив'язала карбованця і, як Роман увійшов у хату, віддала йому.

 На тобі, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобі треба.

— От спасибі, мамо, хоч ви по-людському до мене — не так, як батько.

— Та тільки ти, синку, шукай собі роботи, а то буде в вас гнів та сварка з батьком та з Денисом.

— Ходив уже в їкономію.

— А що ж?

— Взяли б з дорогою душею, дак усє прикажчики єсть. Хоч я й салдат, ну — невозможно для міня человєка прогнать.

— Правда... От лишенько... А може, ще де пошукати?

— Найдьом! Не поспішайтесь. Усьо будет у свою припорцію і на небольшом разстоянії.

А сам собі Роман думав: мабуть, у матері не один вузлик з карбованцями. Треба так підкрутити, щоб вони його рук не минули.

Збігло ще тижнів з півтора. За цей час Роман дужче зазнайомився з крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу він тільки в крамницю до його заходив, а далі й додому,— раз навіть обідати його зоставлено. їли добре,— через те, мабуть, такі й гладкі були і сам Михайло Григорович, і його жінка Агафія, і дочка їх Горпуша, дівчина років дев'ятнадцятьох. Сучкові Роман розказував, що він поки так собі, нічого не робить, розглядається, до чого братися: чи службу брати, чи комерцію заводити, і натякав, що в нього є на ту комерцію гроші. Це він вигадував на те, щоб Сучок його мав не за абищо. А той йому так: і вірив, і не вірив, а проте до себе пускав.

Зазнайомився ще Роман і з дяком та з якимись «служащими» на залізничній станції. Туди Ройан ходив розпитатися, чи не треба на залізниці жандарма,-— хотів ще туди податися; але на ті посади брано тільки

 

унтер-офіцерів, а він був простий солдат. Роман раз у раз ходив по своїх знайомих і радий був, як траплялося там напитися чаю або що смачне з'їсти, бо дома того не було. Дома він так-таки нічого й не робив, тільки посправляв собі вудки і ходив на річку рибу надити. Що вловить, приносив матері, а вона йому варила юшку,— «вухою» він її звав,— або пекла рибу в сметані. Він підлещувався до матері, щоб видурювати в неї грошики, і мати справді йому давала з своїх схованок, поки було що давати. Він їй розказував, що його скрізь так гарно приймають і ось-ось уже він матиме службу, а зараз не можна, бо... щось там ви-гадував.

Тим часом по селу пішла чутка про те, як Роман ходив найматися в прикажчики і як управитель давав йому писати. Парубки і дівчата на вулиці почали глузувати з Романа,— звісно, не в вічі, бо він на вулицю не ходив. Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилась за нього:

— І чого б я сміялася? Як не пощастило чоловікові. то хіба вже він і поганий? Та, може ж, те все ще й брехня!

— А ти це з якої речі так його боронити заходилася? — крикнули дівчата й парубки та й почали сміятися вже з Левантини, прикладаючи до неї Романа. Вона розсердилася:

— Тю на вас! Чи ви не подуріли? Чого ви мені його на шию чіпляєте? Подавіться ви своїм Романом!

Бачачи, що вона сердиться, облишили її.

А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов їй стало жалко Романа. І через що його так усі на глузи взяли? Такий гарний з себе!.. Чудний трохи з своєю «образованою» балачкою, та це всі солдати такі, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорять. Тільки погано, що він рукам волю дає. От уже вдруге він її перестріва в садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге він тихший був, хоч і не зовсім. Вдруге вона вже від нього так швидко не втекла, і вони трохи постояли, погомоніли...

Так думала Левантина про Романа і згадувала його гарні вуса, і чорні брови, і стан рівний.

А Роман і собі згадував Левантину. Вона йому дуже до вподоби припала, Якби її вбра-уи в панську одежу, то зовсім би як панночка була. Куди! Не всяка й панночка зрівнялась би з нею! Та її й дражнять на селі панночкою. А це того, що мати породила її, дівчиною бувши, як служила в панів за наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як і мати, ходить тепер по наймах.

Роман був не дурний і незабаром помітив, що дівчині не подобається його занадто сміле поводіння і непроста мова. У городі дівчата до того позвикали, а тут — ні. Роман надумав поводитися з нею так, як звичайно поводяться з своїми дівчатами сільські парубки. І говорить з нею почав тільки по-простому.

Дівчина помітила, що Роман до неї вже не такий став, і сама подобрішала трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хіба люди не набрешуть? На неї саму таке раз у раз наплещуть!.. А він їй так усе гарно розказує про себе. Хоч він тепер і без служби, дак що? Прийде та година, що й служба в його буде, і житиме він паном діло. А що він дома нічого не робить, дак раз, що він одвик от простої роботи, а друге, що він хоче краще навчитися писати, дак не можна чорної роботи робити, бо від того пальці задубіють, зашкарубнуть, і ніяк не виведеш пером. Роман не дурив сим Левантини; він і справді разів кілька сідав учитися писати, та довго не міг висидіти, бо це було таки нудно. Він і в солдатах учився більше з примусу.

Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи років мати тягала її з собою по наймах, а після семи й саму віддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрізь поштурхують та шматком хліба дорікають. А вона того шматка хліба ніколи дурно не їла: тільки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазяї менші діти хазяйські глядіти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за гроші живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами відбувала, хоч матері за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тоді вже й світ бідній дівчині потьмарився. Мати хоч і погримає, і поб'є, було, та й пожалує,— Левантині й сонечко засміється. Тоді було Левантина гнівалася на матір, як та часом ударить, а тепер би й руки тії цілувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, і батька не вжалієш. А вже сироту то й не думав ніхто жаліти. Ходила й по снігу боса, їла й такий хліб, що собаці треба розмочити в помийниці, та й тоді вона не схоче. Що вже на вулиці хлопці та дівчата прикладки до неї прикладають, загадки: «Вгадайте,— що на світі найшвидше біга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує». Панночкою та приплентачкою дражнять...

Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романові. А він жалів її, що вона така гарна та молода та поневіряється в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, і казала про те, як їй і тепер важко жити в Струків, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на леваді, як вона сиділа й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою ні за що: хтось з хазяйських дітей побив лампадку біля богів, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарікала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами і пригорнув до себе. Вона вже не пручалась і незчулася, як він став її цілувати, і вона його цілувала... плакала, й цілувала, і звала братиком і милим, і рідненьким... і їй так гарно-гарно стало... і вона забула Стручиху з качалкою і все забула... сиділа з ним обнявшися і розмовляла... і ззиралася з ним очима при місячному сяєві...

З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха і поводилася з ним так, як звичайно дівчата на селі з своїми женихами поводяться. І як звичайно на селі бувало, він став ходити до неї ночувати в повітку, і вони так любо розмовляли довгими ночами. І їй здавалося, мов того Романа, що так негарно займав її спершу, вже й не було. Він був такий, як і всі сільські парубки, поводився з нею чесно, по правді. І дедалі вона його дужче та дужче кохала.

А Роман, вертаючись від Левантини з повітки додому, раз по раз думав: «Доки ж воно так буде?» Його розпоганеній городянським життям удачі вже докучало чесне кохання, озивалася його звіряча природа...

А бідна дівчина того нічого не знала, не розуміла, віддала йому всю свою душу і не помічала, що вона вже надійшла аж на край страшної безодні: ще раз ступни тією стежкою далі наперед — і враз зникне земля, і, скрикнувши страшно, як птиця підстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повітря, обриваючи тіло об гостре каміння... і падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в її житті скелю, та й ляже на дно безодні вже бездушним покаліченим трупом...

Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. І синам звелів не займати. З Зіньком це легко було, бо удався лагідної вдачі та й сам так думав, як і батько. Але Денис лютував страшенно: він, такий невсипущий хазяїн, працював до кривавого поту, відпочину ніколи не знав і не знає, а цей дармоїд, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно їстиме хліб, зароблений його руками! Та вже хоч би їв мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це можна терпіти?!

Денис цього не розумів і сперечався з батьком та з матір'ю. Він був з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, а всю свою силу, всі свої думки й почування віддають одному — аби придбати більше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні інших думок, ні інших поривань, опріч тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі інші, не хазяйські, справи. А вже тих, що стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягати більшого,— таких людей вони ненавидять як найгірших злочинців і лиходіїв. Проти таких людей озивається криком кожна крапля їх трудівницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх немає тоді жалю...

Але батько заборонив займати Романа,— сам хотів з ним, як прийде той час, говорити. Денис досі звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце в його й кипіло, і він так поглядав на Романа, що той і без слів добре розумів, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але проміж їх уже зростала сліпа зненависть, поки ще німа, але дожидала тільки часу, щоб виявитися, вибухнути. І той час пристиг.

Пошук на сайті: