— Текле, спинись…
Якийсь дід перед нею, роз'їдений отими ворушкими мурахами.
— Там твоя дитина в лузі…
Текля спинилася й слухає діда.
— Степанко?
— Либонь, Степанко.
— То й що?
— Піди забери…
Текля мовчки стоїть і слухає.
— Воно мертве лежить.
Дід мовчить, і Текля мовчить, а потім вона повертається — й іде шляхом, заточуючись. Дід підтюпцем наздоганяє очманілу жінку, хапає за лікоть.
— Текле, ти куди? — И показує рукою: — Отамо в лузі…
— В колгосп іду, на буряки,— бубонить.
— У колгосп? Чого в колгосп?
— На роботу… Шліхти поїм…
— Дитину мертву забери в лузі.
Текля Куйбіда висмикує лікоть, налякано дивиться на діда.
— Потім заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду.
Та й іде шляхом посеред весняного розквітлого села в поле на буряки, а руку тримає на мисці, схованій за пазуху. Йде, а в очах рояться темні мурахи, за якими не видно білого світу. Де вже те поле, де? Тільки б дійти, тільки б дійти.
Дід падає на коліна, хреститься — і б'є низький поклін до сирої землі, хреститься — і б'є поклін.
Малі діти, старшенькі діти, старші діти зранку нипають по селу. Вони схожі на птахів, які літали в вільних небесах, захмелілі від прозорої блакиті, але обтяли їм крила — й тепер, безкрилі, вони тюпають по землі. На безкровних обличчях очі позападали, попровалювалися, й такі далекі та глибокі, що, здається, важким олив'яним болем своїм попропікають голови — й загубляться десь у порохняві чи в бур'янах, а порожні криваві очниці блиматимуть сліпим смертельним жахом, полохаючії не тільки живе, а й мертве.
То збираються табуном-ватагою, що бреде вулицями невідомо звідки й невідомо куди, а то вже табун-ватага розпадається, бо сумні й безкрилі, байдужі та зморені відстають від гурту, не відаючи, чого позбиралися разом і що шукають.
Спиняються неподалік від хати голови сільради Кіндрата Яремного.
Хата сміється голубими вікнами, а над хатою шатристим гіллям погойдуються три високі ясени, просіваючи крізь різьблене зелене листя потоки сонячного проміння, а тому-то воно срібними хвилями-жмурами перекочується по червоній черепиці. Дітлахи розсідаються неподалік від хати на спориші під вишнями й тоскними очима поглядають на дим, що снується з комина.
Сірі коси диму в'ються над комином, то стелячись над черепицею, то звіюючись убік, то зринаючи вгору, а діти дивляться й дивляться на той дим, наче нічого цікавішого не бачили, та ще поглядають на зачинені двері дерев'яного ґанку.
Ждуть, що двері ось-ось відчиняться.
Та хоч і скільки сидять на спориші, а двері не відчиняються.
Хтось не витримує, схоплюється з землі, підходить до воріт і зазирає поміж дощок на обійстя, нишпорячи поглядом скрізь, сподіваючись, ждучи: може, з хати хтось вийде, а він уже перший стоїть — біля воріт.
Діти дивляться на хату, на дим над хатою, втягують носами повітря, принюхуються, і в їхніх головах снуються марення-здогади:
«Либонь, голова пече хліб».
«Варениками пахне з сиром».
«Коржики з медом і маком».
«Пампушки».
«Пироги з квасолею».
Чому ж не відчиняються двері, чому? Чому головиха не вийде й не винесе гостинців? Може, вона їх не бачить у вікно?
І дехто з дітей зводиться, ходить туди-сюди, розмахує руками, а очей із хати не зводить: бо що коли зараз відчиняться двері, бо що коли головиха винесе чи по скибці хліба, чи по варенику, чи по коржику? О, тоді треба не спізнитися.
Та ніхто не виходить, ніхто не виносить.
Уже й дим над комином не в'ється.
Може, тепер?
Нема й нема. Діти починають розходитися, лише малий Юрко зостається. Бо він терплячий і хитрий. Бо він знає, чому головиха не вийшла з хати й не почастувала хлібом. Бо їх так багато зібралося на шляху, ціла ватага, хіба на всіх настарчиш? А тепер усі порозходилися, зостався лише він один, а хіба йому одному багато треба? Йому лише кусничок, лише пучечку, лише дрібку, щоб покласти в рот, щоб відчути і запах, і смак хліба.
Нарешті відчиняються двері — й від несподіванки йому подих перехоплює, і він аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуляється.
Головиха!
Головиха у білому веселому платті (квіточки блакитні в зеленому листячку), світле волосся розкуйовдилося над розпашілим чолом, рум'янці палахкотять на щоках, а червоні губи так і сміються, показуючи іскристі зуби!.. Це вона йому відчинила двері, це вона йому усміхається! І Юрко йде назустріч, до воріт, і теж усміхається радісно.
Головиха стає на ґанку, з залізної балії, яку тримає в руках поперед себе, вихлюпує помиї під кущ бузку, аж мильна біла піна пухириться на гіллі, і, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зникає на ґанку.
Й двері зачиняються.
Оторопівши, малий Юрко понад силу ковтає давки клубок у сухому горлі та й, стискуючи кулачки й ледь не плачучи, йде геть, слідом за дитячою ватагою-табуном, що десь неподалік чується.
О, співає хтось, щебече дівочий голос:
Ой горе тій чайці,
чаєчці-небозі,
Що вивела малих діток
при битій дорозі…
Хто ж це співає зовсім близько, за вишнями в бічній вуличці? Бинди майнули голубі, червоні та зелені у волоссі, вишита блузка цвіте узорами. Та це ж Галя Музика.
— Ходи-но сюди,— манить пальцем.
— Чого? — супиться Юрко.
— Ти ж мій синок, де ти загубився… Дитино моя!
І Юрко — навтікача від цієї чи то блаженної, чи то божевільної, що ходить по селу та всіх лякає коли не піснями своїми, то балачками.
Дитячий табун-ватага сіріє біля обійстя баби Химки. Чи не кожне сюди заходило якщо не тиждень тому, то два, три тижні тому: добрішої і ласкавішої баби в їхньому селі нема. Щось та знайде, щось та вділить. Хай то варена картоплина, хай то сушена торішня грушка, що десь у коморі загубилася,— й знайшлася.
Тепер вони всі йдуть у гості до баби Химки.
Баба Химка лежить на тапчані з заплющеними очима, руки склала на грудях.
— Здрастуйте…
Баба Химка спить — і не чує.
— Бабо, добрий день…
Не розплющується, ото вже заснула посеред білого дня.
— Цс-с, хай спить.
І кожне з них жадібними очима нишпорить по кутках і закутках. Далі хтось не витримує — й заглядає в піч, але в печі порожньо, купка розворушканого попелу на черені. Заглядають у ковбашку — і в ковбашці тільки сміття, заглядають у штандари — в штандарах лише хмиз і мишачим послідом тхне. Може, в запічку щось є? Клоччя в запічку. А на печі? На печі лише сажею смердить.
Але ж мають бути якісь гостинці в баби Химки, раз для дітей завжди знаходить якусь дещицю. Якби не спала, то сказала б, а так як скаже, коли спить.
Шукають у сінях — і не знаходять.
У коморі — лише павутиння на стінах.
У хліві — лише дилюки випирають ребрами.
— Бабо Химко, просніться,— просить Юрко.
Баба Химка лежить із заплющеними очима, руки склала на грудях.
— Цс-с, хай спить.
Спить баба Химка вічним сном, і голодні дітлахи поволеньки розповзаються з голого подвір'я, як руді миші.
А Юрко знадвору ще оглядається: може, баба Химка встане, вийде слідом за ними й покличе, жаліючи?
Пасічник Мина мимоволі втягує голову в плечі: у вікно хтось стукає. А може, причулося? Година пізня, всяка всячина верзеться проти сну.
Голова його, покрита колючим шпакуватим волоссям, сидить на вузьких плечах, як їжак на опалому листі в садку.
И зненацька ще глибше западає в плечі: знову хтось стукає в шибку.
— Чуєш, чуєш,— озивається з печі Меланка глухим зляканим голосом.— Хтось у вікно стукає.
— Та чи я не чую,— шепоче Мина.
— Постукає — і піде, не відчиняй.
— Еге, еге, так тебе й послухає.
Й раптом рама двигтить від удару б скло деренчить. Мина тулиться до стіни, мовби його щуплу постать тим ударом розмазали по стіні.
— Казала тобі погасити світло, не сидіти при світлі.
— Ere, казала, щоб тобі вже заціпило.
Мина встає з тапчана й приречено йде в сіни. Ставши біля дверей, питає:
— Хто там?
— Свої,— чується незнайомий чоловічий голос.
— Хто свої? — все ще допитується Мина, сподіваючись j| невідомо чого.
— З сільради,— чується ще один незнайомий голос.