— Приходьте завтра, як розвидниться
— То ти вказуватимеш сільраді, коли їй приходити? А то в сільради нема свого розуму? Ану відчиняй!
І ще не встиг Мина відчинити, як уже двоє чи троє пізніх гостей вдерлося в сіни, як скрутили йому руки, зв'язали за спиною й так турнули сухоребре тіло в хату, що перечепився за поріг — і впав на долівку.
— Отак і лежи! Хто в хаті?
— А де ж сільрада? — приглядається Мина до гостей.
— Ми тобі і влада і сільрада!
Двоє мовчать, а третій кричить, видно, так домовилися між собою. Цей третій високого росту й закутаний у хустку низенько, понад самими бровами, що справді трохи скидається на жінку. Ото хіба що вусики біліють над пухкою губою.
Господи, й ті двоє позакутувалися хустками!.. То які ж це влада і сільрада? Й Мині зовсім похололо всередині, бо вже багато наслухався про таких, що ночами ходять по чужих коморах і хатах, тепер і до них наскочили. Господи, помилуй і пронеси, помилуй і пронеси.
— О, жінка на печі! Злазь, жінко, з печі. Ото візьми рядно і в те рядно поскладай усе, що в скрині… І кожух, і чоботи… Проворніше, а то повертаєшся, як ведмідь за горобцями.
Меланка лантухом сповзає з печі — і вже в її руках рядно, і вже вона коло скрині, віко відчиняє.
— Самі злидні тут,— бубонить.
— Не розсуждати! — І до Мини: — Горілка є?
— Нема горілки, з чого її виженеш.
— Не бреши.
— Та знаю, де є горілка. Може, піти?
Непрошені пізні гості переглядаються між собою і, либонь, зараз скажуть, щоб ішов, щоб приніс горілки.
— Бачили ми таких хитрих,— сердито сопе високий, зозла смикаючи свої білі вусики.— Втечеш… Признавайся, де золото заховав? Хлопці, ану підніміть його з землі!
Хлопці кидаються до Мини, хапають за зв'язані руки — й починають вивертати вгору та вгору, аж того скручує в три погибелі, аж від болю в голові наморочиться. Меланка дивиться й хреститься.
— Ой, ой, ой,— зойкає вона.
— Пустіть його, хлопці, хай відсапається. Либонь, згадав.
Мина стогне:
— Де ж те золото? В мого батька трохи було червінців, так у громадянську забрали злодії, хіба ви не чули? А тепер знов по золото?
— Ми з Петрівки, то не чули,— озивається один із тих двох, що досі мовчали.— До нас не доходило.
— Може, свої забрали, може, петровецькі… А за нової влади хіба можна було золота настаратися.
— Пасічник! Скільки вуликів!
— Хіба бджоли носять золото? А потім бджіл не стало, як усіх позганяли до колгоспу. І бджіл позганяли до колгоспу, там і поздихали.
— А таки поздихали,— згоджується той, що з Петрівки, що досі мовчав.
— Чи ми б пожаліли золота, якби золото було?
— А не пожаліли б? — глузує той, що з білими вусиками.
— Та нема що жаліти,— викручується Мина.
— Слухайте, а ви нас ніде не бачили, не знаєте? — запитує високий, підморгуючи до того, що з Петрівки.
— Де ж вас ми бачили…
— За нас — нікому й слова. Тільки писнете—спалимо хату. Чули? Бабо, зготувала вузол? Давай… О, сама готувала, сама даєш, а ми беремо, раз ви даєте, бо хто ж відмовиться від добра… Все втямили?
— Втямили.
— І до ранку з хати ані ногою… Нас не було—і ми вас не бачили.
— Бабо, гаси бликавку, хай не світить.
Терпнучи від страху, Меланка дмухає на каганець — і світло гасне. Поскульчувавшись, обоє тремтять у темряві, прислухаючись до шамкотиі, аж поки злодійські тіні вислизають з хати надвір, у ніч. Шарудять під вікнами й подаються не на шлях, а на город, щоб, видать, городами, городами.
— Розв'яжи мені руки, Меланко… Ножем розріж.
Меланка знаходить ножа, розрізає мотузок, яким зв'язали руки, й Мина мало не плаче від болю та наруги. Меланка зачиняє скриню — й віко гупає глухим голодним звуком.
— Ти впізнав, Мино? — шепоче.
Мина зціплює зуби, тамуючи біль. Меланка босоніж човгає до нього й ледь чутно туркоче щось на вухо.
— Га? — перепитує чоловік, бо недочуває.
— Отой, що з Петрівки… То ж зовсім не з петрівки. Я впізнала його, то наш…
Крекчучи, Мина ступає від дверей до лежанки — й завмирає, так йому важко йти.
— Чуєш, то наш… Як обізвався, то я впізнала. Василь Гнойовий!
— Що ти сказала?
— Василь Гнойовий, а не петровецький. Треба заявити в сільраду.
І знагла пасічник Мина несамовитіє, підскакує до жінки — а гамселить її кулаками, б'є коліньми:
— Знай, дурна бабо… знай, дурна бабо!
Меланка зойкає, затуляється ліктями, а він як сказився, а йому наче розум відняло:
— Ти бачила Гнойового? Бачила Гнойового! Кажи!
Меланка лише крекче і зойкає.
— А не бачила ти ніякого Гнойового! А не приходив до вас ніякий Гнойовий! А приходив до нас петровецький. Усі петровецькі! Ото битиму, поки з твоєї голови виб'ю Гнойового. Поки в твою голову вб'ю, що приходили всі петровецькі. Ха, скажи, хто приходив?
— Петровецькі…
— Затямила?
— Затямила…
— Ото сиди мишею й не пискни! Ти не знаєш теперішніх людей? Ти забула, забула? Хату спалять — і нас порішать… Ото як дійде до Василя Гнойового. Та нема більше такого зарізяки, як Василь Гнойовий!
Впавши на лежанку, цокочучи зубами, пасічник Мина шепоче сам собі:
— Краще б він не озивався. Озвався — то й упізнала дурна баба собі та мені на лиху погибель.
Про цю бричку, запряжену двома чалими кіньми, згодом пам'ятатимуть і розказуватимуть, з плином часу розказуватимуть усе більше ті, що виживуть, розказуватимуть, подорослішавши, своїм дітям, згодом онукам, усяким знайомим і незнайомим людям, що траплятимуться на життєвому шляху, розповідь про бричку обростатиме подробицями, яких насправді, може, й не було, а зараз от ця бричка саме в'їжджає в село.
Ця бричка на пружинистих і легких колесах в'їжджає в село, коні сповільнюють біг, бо вже притомилися. Кіньми править чоловік у світлому костюмі і в світлих парусинових туфлях, вітерець колошкає його пшеничний чуб, сірі очі на кругловидому обличчі — як два ситі спокійні перепели. А поряд із цим чоловіком сидить молода жінка в кремовому шовковому платті, яке на вітерці струмує і ллється на її вродливому тілі, наче кремова шовкова вода. Голова її світиться таким самим пшеничним волоссям, як і в чоловіка, тонкі чорні брови тремтять напнутими струнами, а під тими струнами — карі великі очі, в яких застигла німа туга, й від тієї застиглої туги очі здаються ще більшими, ще глибшими, ще виразнішими. Жінка дивиться на сонне принишкле село — і боїться дивитися, наче остерігається побачити те, що поки ховається від її зору, але скоро неминуче постане, вразивши її єство смертельним жахом.
Якесь дитинча, побачивши бричку та двоє незнайомих проїжджих людей у бричці, ув'язується слідом і йде назирці, збиваючи куряву босими ногами.
— Дмитре Дмитровичу…
— Що, моя люба?
— Мені страшно дивитися на цю дитину. Поглянь…
Чоловік через плече оглядається на дитинча, що ступає за бричкою.
— Мале як мале, що ти побачила дивного в ньому…
— Чого воно йде за нами?
— Бо йде,— всміхається Дмитро Дмитрович, зігріваючи жінку закоханим поглядом.— Щоб помилуватись такою красунею, як ти.
— Ой, таке скажеш.
— Таке скажу! Хіба ж воно бачило таких, як ти? Я сам на тебе ніяк не надивлюсь, а що вже про них казати. Поглянь, іде одне…
Справді, ще одна дитина йде слідом за бричкою, не спускає замислених печальних очей.
— О, ще одне…
Бричка поволеньки посувається посеред села, а дедалі за нею більше ув'язуються дітей, ідуть черідкою, збивають хмару куряви.
— Страшно, Дмитре Дмитровичу… Обдерті, нещасні.
— Всіх не пожалієш…
Як заворожені, діти дивляться на коней, на бричку, на святково вбраних чоловіка й жінку, що їдуть невідомо звідки й невідомо куди. Так, наче з району. Так, наче на залізничну станцію.
І раптом чоловік смикає віжками — й бричка зупиняється. Відтак зупиняється на відстані дитяча черідка. А гарна жінка в шовковому платті сходить з брички і йде прямо до них.