Марія дивиться на нього й думає: чи не сваритися прийшов?
— Добрий день, тітко,— озивається.
— Добрий день. Не стій у порозі. Проходь у хату, гостем будеш.
Андрій Синиця проходить до столу — й сідає на покуті. Сівши, прокашлюється і втуплюється в Галю некліпливим важким поглядом, аж дівчині морозко стає:
— Чого дивишся, Андрію?
А він дивиться й мовчить, тільки стискує й розтискує кулаки.
— Як поживаєш? — встряє до розмови Марія.
Андрій Синиця мовби не чує.
«Господи боже мій,— боязко думає Марія.— Якийсь він не такий, цей Синиця, як завжди, якийсь він чужий. То ж балакучий, а це мовчить. То ж сміється, а це насупився. Мені страшно, тільки Галя чомусь не боїться. І, як на гріх, нема хазяїна вдома».
— Що чувати в селі, Андрію?
Мовчить.
— Ось пригорща квасолі звариться, то поїси разом з нами, тільки ж хліба нема.
Ні пари з уст.
«Господи боже мій, та чи хлопець не повередився розумом?»
І раптом озивається Андрій:
— Тітко Маріє, я оце думаю собі.
— Що ж ти думаєш? — радіє його голосу.
— Чи не віддасте ви Галю за мене заміж.
— Овва! — виривається в матері.— А ти в Галі вже питав? Чуєш, Галю, він у тебе вже питав? Молода ж іще Галя зовсім.
— Молода? — перепитав.— А-а, скільки вже їй залишилося жити.
— Що ти сказав? — чудується Марія.— Моїй Галі вже мало залишилося жити? А ти знаєш, скільки залишилося? Й оце так сватаєшся не по-людськи?
Галя вдає, що клопочеться біля печі та біля страви, а сама пильно прислухається до балачки.
Андрій Синиця замовкає — й мовчить.
— Хто тепер жениться, хто тепер заміж віддається? Хто справляє весілля?
— Справляють, мамо,— Галя стиха.
— Справляє той, хто має чим справляти… їсти, пити, музика… А танцювати? Натанцювалися… Горе та сльози.
А сама думає: «Таки причмелений хлопець. На Галю, буває, найде — й відпустить, найде — й відпустить. А коли двоє отаких докупи спарувати? Хай господь бог сохранить і помилує. Галю моя, чи я тобі щастя не хочу? Але немає щастя в нашу хату, саме лише горе та біда».
— Нема в тебе, Андрію, чим відбути весілля, і в нас теж нема,— вголос.
— Є,— лупає посоловілими очима спідлоба.— Є м'ясо.
— М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарізали чи закололи? Нема чого різати й нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить.
— Своє маємо… Зготував на весілля.
Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось — і ніяк не задушить.
— Ще про весілля мови нема, а ти вже м'ясо зготував…
«Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весілля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. І прийшов до такої, як сам, не подався до мудрішої. Ох і світ настав».
А сама так прикро:
— До нас у прийми хочеш чи візьмеш Галю до себе?
— Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?
— Сам? А твій менший брат Семен, а мати?
— Який брат? — супиться Андрій Синиця.— Немає в мене брата й матері нема.
— Як то нема? — й Галя відривається від печі.— А де ж поділися?
— Господи, ой! — зойкає мати, сподіваючись почути страхітливу вістку.
— Нема. Й не було.
Зводиться з-за столу та й іде собі геть, а голову ввібрав у плечі, немов боїться, що зараз його вдарять іззаду…
Мати з дочкою у важкій скорбній тиші їдять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки — дочка сьорбне ложку, мати сьорбне — дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.
— Сідай з нами до столу.
— Синиця був? — не так питає, як сичить Павло Музика.
— Був.
— Чого приходив?
І хреститься на образи.
— Приходив свататися до Галі.
— Свататися до Галі? І більше нічого? А ви ще живі? Й дивиться злякано на жінку та на дочку — не вірить, що живі.
— Живі…
— Тільки Синиця вийшов із нашої хати, як тут зразу сільрада та міліція його накрили, забрали.
— Сільрада та міліція?
Павло Музика сідає до столу, підпирає голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, і губи йому замуровано.
— Павле, то скажи…
Хазяїн важко дивиться на Марію, наче камені кладе на неї. Галя, посірівши, й не цвірінькне.
— А що сказати? Забрали.
— Що ж він такого зробив? Сватався до Галі…
— Сватався до Галі? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печі…
— Боженьку ж мій…
— А матір свою Секлету втопив у криниці.
— В криниці? За що ж він матір свою?.. Бож-женьку ж ти наш…
— Бо здурів… А сусіди бачили.
— Здурів…
І раптом Галя починає сміятися, белькочучи крізь сміх:
— Здурів! Андрій Синиця здурів…
— Доню, доню,— мати до неї.
— Андрій Синиця здурів! — сміється Галя веселим сміхом, і така вона радісна, якою давно свою дитину не бачили батько з матір'ю.
Схоплюється з-за столу, кружляє в танці посеред хати, взявши руки в боки, співає:
— Здурів Андрій Синиця! Здурів Андрій СиницяІ
Текля Куйбіда з клумаком за плечима заходить на обійстя — й спиняється. Чи то клумак важкий, що ноги підкошуються, чи то захляла, а тільки хилитається жінка, ось-ось назад поведе її, за ворота.
— Маріє!..— ледь витягує голос із грудей.— Ходи-но сюди… У хлів.
— У хлів? — із сіней Марія.
Чудно їй: прийшла до них Текля на обійстя — й чомусь проситься до хліва, а не до хати. О, й сама вже човпе до хліва. Може, ховається від когось чи злякалася чогось? Дивися, ще слідом за собою біду приведе в двір, наче у них своєї біди мало.
— Що сталося? — питає вже в хліві у Теклі. А Текля Куйбіда клумак з плечей скинула під ноги, відсапується. Марія острашливо за поріг виглянула, чи нема нікого. Таки нікого.
— Звідки це ти йдеш, що ноги заморила?—питає.
— Он, не питай… Помираю з голоду, Маріє, а мій Степанко вже помер. Може, чула за нього.
— Чула. царство йому небесне.
— То, може. в тебе щось випрошу їсти?
— Що ж ти випросиш, коли самі пухнемо…
— Люди кажуть, що ви приберегли зерно.
— Люди набалакають.
— Я ж не задурно прошу, Маріє, ось поглянь лишевь…
Текля Куйбіда згинається над клумаком, засовує руку, щось дістає.
— Ось…
— Що це?
— Хіба не бачиш? Сорочка полотняна вишита.
Текля Куйбіда стріпує руками — й Марія бачить жмакану-пережмакану жіночу сорочку, що світиться святковими узорами на грудях і на рукавах.
— Справді, сорочка,— дивується Марія.
Розглядає сорочку — й мовчить сторопіло, бо язик у неї віднімається, лежить у роті жорновим каменем.
— Гарна сорочка,— стріпує сорочку Текля Куйбіда.
— Плями руді внизу, на подолі…
— Заперуться — й не стане… То візьмеш?
— Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти чудна, Текле.
— Не хочеш сорочку? То візьми рушника.
І, діставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому рушнику — райські пташки поміж квітів райського саду.
— Ось!
І Текля Куйбіда вихоплює другий рушник, ще яскравіший, ще барвистіший, не вишивання, а свято.
— Ось цей подивися!
Ще один рушник випурхує з клумака, б'ється-тріпоче жар-птицею в опухлих Теклиних руках.
Дивиться вражена Марія — й страшно. Страшно, що від людських очей поховалися отут у хліві, страшно ошалілої, знетямленої Теклі Куйбіди, страшно того вишивання, що полум'ям горить у її руках.
— Чого ж воно все попідшивало?
— Попідшивало? Значить, не хочеш брати? Але це ще не все, подивися, скільки тут. Бери, тільки не поскупися хлібом.
Відчиняються двері — й Павло Музика зловісною тінню стає на порозі. Текля Куйбіда, либонь, мала б злякатися, але не лякається, навіть радіє з несподіваної появи хазяїна.
— Заходь, Павле, дивися,— каже,— тільки зачини двері, щоб лихе око не нагрянуло. Поглянь, що я тут показую твоїй Марії. Не думай, і для тебе знайдеться вишиванка по росту. Ось…
І вже тримає в руці вишиту чоловічу сорочку.