— Беріть, що хочете, не жалко, а мені — хоч на пучку хлібця.
Павло Музика як влип очима у вишиту чоловічу сорочку.
— Маріє,— озивається,— ти бачиш?
— Бачу, Павле.
— Чия це сорочка?
— Твоя, Павле.
— Беріть, беріть, людоньки добрі,— втішається Марія Куйбіда.— Ой спасибі, спасибі, хоч сорочка підійшла. А мені плати багато не треба, лише хлібця.
— Моя,— сіпаються губи в Павла Музики. Він і так розглядає сорочку, й сяк.— Ти вишивала, Маріє, ти…
— Я вишивала для тебе, хрещик до хрещика тулила…— мало не плаче жінка.
Бере вишиту чоловічу сорочку в руки, тулить до щік, цілує, а Павло Музика грізно підступає до Теклі Куйбіди:
— Кажи, псяюхо, де надибала мою сорочку? Цю сорочку Марія мені ще десять год тому як вишила.
— Твоя сорочка, впізнав? — тупцяє довкола клумака Текля Куйбіда, наче схопити хоче — й податися з хліва, але сердитий хазяїн заступає їй дорогу.— А я й не кажу, що не твоя. Раз упізнали з Марією — значить ваша…
— Ану признавайся, поки не порішив тебе тут.
— Нащо тобі гріх на душу брати? Я признаюся,— покірливо каже Текля Куйбіда.— Ви тільки подивіться, подивіться.
Смикає вгору мішок — і з мішка сиплеться всяке добро.
— А які рушники, які рушники… А скатерки!
Вишиті рушники розсипаються під ноги, й скатерки зжужмані сипляться, й жіночі блузки, й чоловічі сорочки, й ще всякі скарби.
— Беріть, усе ваше, нічого не треба мені, тільки дайте хлібця,— знову за своє Текля.
— То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! — сікається Павло Музика.
— Та ж з гамазею забрала, з гамазею… Гамазей стоїть над яром, вода підмивала й підмивала землю, аж поки вимила яму під стіною. А це ж коло мене, то я все бачу.
— Ти в гамазей залазила?
— Де б я залізла в гамазей, коли замок на дверях… Вода від яру підмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце подалася в глиняники по глину, а там цього добра валяється в баюрі повнісінько. Гріх, щоб пропадало, то я згорнула — й до вас оце зайшла.
— То ж колгоспний гамазей.
— Хто ж каже, що не колгоспний? Авжеж, колгоспний.
Марія хитає головою:
— Як до колгоспу зганяли людей… Тоді в мене цю сорочку забрали. В кого яку вишивку знаходили — забирали. Щоб усе було колгоспне. І в отой гамазей позаносили. З тих пір більше не бачила, звісно. А тепер побачила — й серце облилося кров'ю. Погляньте на це вишивання — там зогнило, там струхлявіло.
— Усуспільнили,— бурчить Павло Музика.
— Га? — наче прокидається Текля Куйбіда.
— Кажу, усуспільнили.
— Горенько, та й годі,— тулить Марія сорочку до грудей.— Скільки горя того — не видно кінця й краю.
— Там у гамазеї така діра в стіні — ще випаде, навіть злодіям залазити не треба… А коли сорочка ваша, то беріть. І що хочете беріть.
— Ану позбирай оце все — гримає Павло Музика.— Все це лахміття!
Текля Куйбіда стає навкарачки, збирає, складає. Хотіла щось би втямити, але не тямить, і голову втягує в плечі, наче боїться удару.
— Забрала? А тепер неси!
— Куди нести?
— Неси туди, звідки принесла… А я не хочу, щоб Шпитальний та Яремний мене посадили. Посадили за тебе. Я не брав, я не крав, то чого маю сидіти за оце… за колгоспівське. Неси.
— Таж зогниє і зотліє там, Павле,— озивається Марія.
— А тобі що до того? Хай гниє і тліє… Колгоспівське!
— Твоя ж сорочка…
— А я кажу, що сорочка теж колгоспівська. Хай зогниє і зотліє. Віддай!
Павло Музика вириває в жінки свою вишиту сорочку — й тицяє Теклі Куйбіді:
— Бери! Йди!
Плаче Марія, плаче й далі за сльозами більше нічого не бачить. А коли розплющується, то нема в хліві ні чоловіка, ні Теклі Куйбіди, з клумаком того гіркого вишивання, мовби все приснилося — й тепер пече голову та сушить думки.
Дід Карпо Гнилоквас вишневим пужалном стукає в хрестовину вікна — й прислухається. Тихо. Заглядає в шибку-морок у хаті, як і надворі. Наче не тільки надворі, а й у хаті накрапає дощ, наче сіру хмару завіяло під стелю.
— Домко! — оглядається на город і на садок.— Домко…
Чи спить, чи нема?
Загрібаючи кривими ногами землю, дід Гнилоквас іде в хату, бо діло своє знає.
— Домко! — вже в хаті.
Нікого. Морщачись від нудотного запаху, Гнилоквас ступає до квітчастої завіси, що відгороджує куток, і смикає завісу вбік.
— О господи… Христина…
В кутку на вузькому дерев'яному тапчані, вкрита ряденцем, лежить жінка, стуливши руки поверх того ряденця. Пальці такі сухі й жовті, що застроми поміж них свічку й засвіти,— покійниця покійницею лежить. Підборіддя загострилося, ніс загострився, лоб скидається на дощечку, і все це обтягнуто жовтою шкірою, такою тоненькою, що торкнися пальцем — і проткнеш. Майже прозорі повіки затуляють очі. Мрець мерцем. Хоч би губи ворухнулися, хоч би сіпнулася брова.
— Готова… Христе, чуєш? Признайся, ти готова?
Христина мовчить.
— Так готова, дідько б тебе забрав.
Туманіючи головою, Карпо Гнилоквас лапає долонею по кишені, шукаючи куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому досадливо крекче.
— Аж душа затерпла без тютюну… О, Домка!
Домка появляється в хаті несподівано, як божий дух.
Її наче вітром заносить — щупленьку та скручену, суху та легку, мовби то й не людина, а сама лише порожня шабатурка від людини.
— Я тебе кликав…
Домка не йде, а мовби в повітрі летить, бо її вгору підносить біла хмаринка, й та хмаринка — розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого на пучок бабиного літа, й під тим пучком бабиного літа її очі видаються схожими лише на пару від очей — на блакитну розкосичену пару.
— Чого прийшов?— питає Домка.— Тобі тут нема чим поживитися.
— Та я так заглянув… До тебе.
— Чого до мене?
— Може, чарку поставиш!
І кахикає. Домка ошелешено дивиться на Карпа Гнилокваса, що горбиться перед нею корчем покрученого, вузластого коріняччя.
— Де ж я візьму? Нема.
— Та знаю, що в тебе й ложки розпеченої смоли не випросиш,— стукає пужалном по долівці.— Я от заглянув… чи не пора вже везти Христину до ями? Либонь, пора. Й не дихне, й не ворухнеться. Це вже скільки вона так лежить?
— Жива Христина! — скрикує Домка.
— Жива? Скільки років отак лежить?
— Багацько, що й не злічити, ще з громадянської.
— Ще з громадянської! — Карпо Гнилоквас дротяною п'ятірнею чухмарить потилицю.— Давно вже пора завезти.
— Але ж не померла, а спить — заламлює руки Домка.
— Що ж це за сон? Скільки можна спати, коли проснеться? Та хтось другий уже давно похоронив би, а ти…
— Доглядаю, годую,— схлипує Домка,— а вона спить.
— Спить? І не говорить? Хоч би слівце сказала вві сні.
— Спить — і не озивається. Колись озветься.
— А ти ото віриш? Ех, Домко! Мор страшний кругом, а ти доглядаєш трупа.
— Не трупа… То сестра моя спить! І в неї діти живі.
— Де ж ті діти?
— По родичах, бо як би я доглядала Христину — І її дітей?
— Навіть чоловік Сава од неї збіг, де він?
— Збіг, то й добре… Нема божого в людях. Перше були душі, а в душах — боже, тепер ні душ, ні божого в душах.
— Чим же ти Христину годуєш, коли самій нема чого в рот покласти, коли сама не стоїш на ногах?
— По-всякому… й помагають мені. Коли як.
— Таж однаково помре! — скрикує Карпо Гнилоквас,— Чудні діла твої, господи…
Роздосадуваний, іде з хати, а Домка тупцяє слідом за ним надвір, бубонить:
— Христина ще жива, бо в неї душа в грудях живе.
— Таж революція ліквідувала і попів, і душу! Дурман… От скільки я вже покійників перевозив, ніхто стільки, либонь, не перевозив, а так душі пі разу не бачив. Ні щоб за грабаркою бігла, ні біля ями, ні на цвинтарі. От коли труп, то його добре видно, бо труп є труп. А душа? Яка вона — з лопуцька? Дуту придумали попи, щоб обдурювати народ, щоб жили сотати з народу. А народ наш такий дурний, що радий. Авжеж, душа е, душа житиме на тому світі в царстві небесному.— Він стукає пужалном об землю.— Нема царства небесного — і вже ніколи не буде, ото треба жити на цьому світі.