— Зараз?
— Та ще не зараз, бо годна дух перевести.
— Як годна перевести дух, то переводь собі. А нащо кличеш? — без гніву гнівається Карпо Гнилоквас.— Бо в мене робота, село велике. Поки об'їдеш туди-сюди, а тут іще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.
— Бо справді дурна,— лагідно згоджується Юстина.— Візьми ось…
І подає йому якогось вузлика, що сіріє у бур'яні під лавкою.
— Ходила у Петрівку до брата Сави, то він трохи риби дав закропитися.— Візьми, це тобі.
Карпо Гнилоквас бере той вузлик — загорнутий у пілочку полумисок, що справді таки пахне смаженою рибою.
— То завезеш на цвинтар? — питає тітка Юстина.
— Безпремінно! — тулить гостинець до грудей.
— Тільки ж дивися, не до ями, бо святий бог усе бачить, він не простить.
— Ага, на цвинтар,— обіцяє Карпо Гнилоквас, бо пообіцяти хіба важко — та ще й за печену рибу.
— Я дурна, дурна, але ти не думай ото, що зовсім без олії в голові,— тішиться собою тітка Юстина.— Хочу з тобою наперед умовитися, а з грабарем Никоном я вже потолкувала, він мені обіцяв могилку викопати. Я в нього могилку велику не прошу, бо нащо мені велика? Я сама собі маленька, а ще всохла, то багато місця не залежу, правда?
— Правда… То кажіть, що хочете, бо в мене робота,— нагадує Карпо Гнилоквас, готовий поспішати, бо тітка більше риби не дасть.
— А тільки ж я хочу поміж своїх, о. Коло батька та коло матері, коло діда та коло баби, коло сестри своєї Килини та коло брата Ілька.
— Чи не однаково?
— Бо не однаково!— ласкаво заперечує тітка Юстина. — Я й грабареві сказала, де саме копати… Були разом на світі цьому, то й на світі тому хочеться бути разом, з ріднею, бо з ріднею скрізь легше. Бо в отій ямі — як у колгоспі, а я до колгоспу не хочу. Я ж одноосібниця, знаєш?
— Та знаю, що одноосібниця.
— То чого мені в той кагал? Не хочу.
— Ох і одноосібниця ти, Юстино!
— Авжеж, авжеж, не хочу в яму, хочу до своїх, поміж своїх. Тільки ж ти, Карпо, не обмани мене. Я тобі рибу дала, я з тобою договорилася, бо гріх буде тобі за мене.
— А, де той гріх…
— І суд божий,— нагадує Юстина.— Нема людського суду, то божий буде.
— Ждіть, ждіть.
— Ждатиму,— обіцяє тітка Юстина.— Як на цьому світі не дочекаюся, бо вже ледве клигаю, то на тому світі дочекаюся, бо на тому світі що? Лежиш собі і ждеш, ні роботи ніякої, ні колгоспу, що тобі день, що тобі ніч…
— Ну, в мене робота.
Карпо Гнилоквас іде до грабарки, той тітчин вузлик тулить поблизу мертвої руки, що вгору задерлася зі скарлюченими пальцями, смикає за віжки. Гнідий кінь стріпує гривою і хвостом, відганяючи мух та ґедзів, і скриплять немащені колеса.
— А не повинен би обдурити, я йому рибу дала. а кому б ще гостинця дати, коли більше нема кому…
Василь Гнойовий випростується над колодою, на якій рубає дрова, і, тримаючи в руці сокиру, дивиться на жінку, що йде від воріт. Голову в жінки пов'язано білою хусткою, а тому її смагляве лице — як великий чорний вугляк, а на цьому вугляку палахкотять очі гострими присками.
— Добрий вечір,— вітається жінка, дивлячись спідлоба пильно-пильно.
Василь Гнойовий різко відкидає сокиру на траву й зле питає:
— Хто така?
— Вечір добрий,— ще раз вітається жінка.— Не впізнаєш?
— Багато всяких тут ходить через село.
— Та я ж Горпина.
— Яка Горпина?
— Горпину забув? З Забари я, твоєї Ольки рідна сестра.
— Горпина?— роззявляє рота.— Моєї Ольки сестра?
— Так змарніла, що не впізнав?
— Овва!.. То це справді ти, Горпино, чи мара?
— Та це я така, схожа на мару,— каже Горпина й проводить долонею по сухих очах, наче сльози витирає.— А як там Олька?
— Нездужає… Чого навідалася? — І, не чекаючи відповіді, скрикує зачудовано: — Та ти ж молода, а постаріла так!
— Бо постаріла, правда твоя… В хаті Олька? То я зайду до неї.
— Та кажу, що нездужає, то в коморі лежить, бо дух важкий від неї…
Горпина йде в комору, а Василь Гнойовий збирає нарубані дрова, бубонить:
— Хтось би другий вже давно перестав годувати таку жінку. Надумала вмирати, то вмирай, а я, дурний, годую. Гут самому нема чого в рот покласти, а я… Мала б за мною глядіти, а я глядю її.
Несучи дрова, спиняється в сінях перед коморою, звідки чуються тихі жіночі голоси.
—- І чого вона прийшла з Забари? Та ще проти ночі… Розпалює в печі, до вогню ставить чавунець. У чавунці, залитому водою, стримить кістка з м'ясом.
— Раз проти ночі, значить ночуватиме. Ха! Це ж там у Забарі собі думала, що я тут нагодую її! Прийшла об'їдати, бо свого нема. А в мене є? А мені хтось дає чи мушу діставати? Дістаю, поки ребра не пощитали.
І Василь Гнойовий уже гнівається, наче бідолашна Горпина таки об'їдає його, таки з рота видирає.
— А вона ж молода й славна. Якби трохи підгодувати, якби на кістках наросло… А з чого наросте, коли голод, коли від вітру валиться.
У печі горить вогонь, кипить у чавунці м'ясо, дедалі густіше пахнучи на хату, а хазяїн ходить від вікна до вікна (аби хвороба не привела ще якогось гостя) й думає, й думки в голові перевертаються важкі, як брили землі під плугом.
— Коли вони там уже перебалакають? Як сороки. Досипає в чавунець пригірщ пшона, кидає обчищену цибулину — й ковтає слину.
— Сам собі за господиню, крий його цариця небесна… О, заходь, заходь, Горпино,— побачив гостю в порозі,— бо вже й вечеря поспіває. Побалакала з Олькою? Горе їй та мені. А за що мені таке горе? Сідай на лавці, бо в ногах правди нема… Ось підкріпишся з дороги, бо захляла.
— Спасибі ж тобі, Василю — дякує Горпина,— за твоє чуле серце. Вже забула, коли гарячу страву несла до рота Життя таке, що не знаєш, де знайдеш, де загубиш. Покійна мати наша що казала за тебе? Казала, аби Олька не виходила за тебе заміж, бо в тебе черства душа. А яка ж у тебе черства душа, коли Олька впала з ніг і лежить, а ти її глядиш? І мені ось не жалієш.
— О, ваша мати набалакала! — сердиться Василь Гнойовий, беручи чавунець руками з ганчіркою та розливаючи по глиняних мисках.— Набалакала — і в могилу, бо так легше а я тут мучуся, доглядаю Ольку… Тільки не квапся їсти, бо попечешся. Хай вихолоне, потрошки братимеш, бійся багато аби здоров'я зовсім не збавити.
Сидять за столом навпроти одне одного, а за вікнами — вечоріє журливо.
— Заміж так і не вийшла?
— Яке тепер заміжжя…
— А мені так не поталанило з твоєю сестрою! Якби інші часи, то якось би лікував, а теперки?.. Ну їж, призволяйся… Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль бере, бо і в тебе щастя нема… Ось і їй занесу поїсти, хай закропиться гаряченьким з моєї руки.
Горпина сидить і чекає, поки повернеться хазяїн, а коли зрештою, він повертається, то в її очах стоять сльози.
— А таке ж набалакують на тебе!.. А ти ж такий добрий!
— Хто набалакує?
— Всі… Навіть Олька.
— Всі, навіть Олька? — зводить настовбурчені брови.— Ти їж, їж. А що Олька набалакує?
Горпина тре кулаком по обличчю, схлипує — і:
— Каже, що ти розбоєм живеш.
— Оце Олька так тобі сказала?
Горпина міцно й гірко стискує губи, покивуючи головою.
— Так сказала?— допитується хазяїн.— Говори!
— Сказала… Що розбоєм… Що по селах ходиш… Як не в своєму селі, то по чужих… Разом з такими, як сам.
— А вона бачила?
— Каже, що знає…— І киває на миску зі стравою.— Й за це м'ясо мені сказала. Що корови своєї не було, не різали, а м'ясо їсиш.
— А вона не їсть? — скрикує Василь Гнойовий.— Ось я їй заніс — і вона їсть. То чого їсть, коли мене сварить, га? Хай не їсть! А чим би я годував її? В колгоспі не розживешся.
— Що правда, то правда.
Василь Гнойовий кладе на столі два набубнявілі жилами кулаки.
— Каже Олька, що живу розбоєм? І живу! Бо інакше не проживу, і вона б інакше не прожила, а так скрипить, іще тягне.