— Під'їла? — питає дядько Сава.
Лице його потемніло від роботи на тракторі і лиснить, як халява, а зуби світяться білою добірною квасолею.
Галя вдячно всміхається й питає:
— А хочете, я вам заспіваю?
— Заспіваєш? — дивується гандрабатий дядько Сава, — А то ж чого?
— А за лемішку та кисіль!
— Заспівай, дівчино.
Дядько Сава пучками пальців ворушить ковильні свої вуса — й не так статечнішає на виду, як сутеніє. Галя Музика виставляє вперед ліву руку, кладе руки на лозинистий свій стан.
І вже дзвенить її голос:
Ой на горі огонь горить,
а в долині козак лежить,
посічений, порубаний,
китайкою накриваний.
Дядько Сава слухає, гірким тужливим поглядом голублячи дівчину, а коли вона доспівує пісню, розчулюється:
_ Ох і голос, ох і пісня! Як тебе віддякувати? Просто не знаю, як тобі віддякувати.
Й тільки він сказав — віддякувати, як Галя знай тільки й дивиться на його руки, помережані вузластими жилами. Що робитимуть ці роботящі сильні руки? А вони вже залазять у полотняну торбу, накриту латаним-перелатаним мішечком, і дістають звідти цілушку хліба.
— Це тобі, дівчино, бери.
Галя бере — й боїться брати. Невже це їй, невже дядько Сава так розщедрився? Оце тракторист так тракторист, не обманула тітка Юстина, привела її сюди у Петрівку не марно.
— Спасибі,— шепоче Галя, не вірячи в своє щастя, тулячи скибку до грудей.
— їж на здоров'я.
Набравшись відваги, зухвало оглянувшись на Петрівку, що біліє хатами неподалік по горбках, подивившись на трактор, що чорніє край польового путівця, Галя відставляє вбік босу ліву ногу — і співає:
Ой гук, мамо, гук,
де козаки йдуть,
ще й зеленая та доріженька,
де вони ідуть…
Дядько Сава пучками торкає розмаяні ковильні вуса, крадькома торкається очей, наче витираючи черству сльозу, й схиляється над мішком, під яким сховано торбу. Галя гострим поглядом так і пасе його руки. Що дістануть руки з торби?
Біле-біле, чисте-чисте…
В чорних руках — грудочка сяйливого цукру-рафінаду!
А може, ще не рафінад? Ні, рафінад! А може, це не для неї? Ні, дядько Сава простягає їй грудку цукру.
— Спасибі,— шепоче Галя.
— їж на здоров'я, дівчино.
І скибку хліба, і цукор Галя ховає за пазуху і, мліючи від щастя, задихаючись від такої несподіваної удачі, відставляє ліву ногу вбік, уже її вуста розтуляються, уже вона ось-ось знову заспіває. Та дядько Сава кладе їй долоню на плече й каже:
— Не треба, дочко.
— Не треба? — дивується.
— Бо таки справді не треба,— суворо каже дядько Сава.— Бо в мене вже порожня торба.
— Та я вам так!
— Однаково не треба. Співаєш ти дуже славно. Я вже наслухався.
— Та я ж…
— Коли хочеш,— милостиво каже дядько Сава,— то ще приходь коли-небудь поспівати, сама чи з тіткою Юстиною А в мене тим часом і торба поповниться, а то схудла… А тепер іди, бо в мене робота. Тітка Юстина переночує ниньки у Петрівці — й завтра подасться. Не боїшся сама йти?
— Не боюся.
— Отам за зеленим житом — і село твоє. Дорогу знаєш, не заблудишся?
Дядько Сава кладе шкарубку долоню їй на голову, й Галі від його доторку стає так добре, так затишно, що нікуди не йшла б, що отак і стояла б під захистком дядькової долоні.
— Ти не бійся, йди.
— А як злякаюсь, то заспіваю, ось ви й почуєте, правда?
— Співай, дитино, співай.
Дядько Сава ступає до трактора, а Галя — в зелене жито, наче в зелену воду.
А що зразу ж стає лячно, то вона й мугикає пісеньку. Стиха мугикає, бо ще не дуже страшно, та й дядька Саву ще видно біля трактора, коли оглянутись назад… Любив козак дівчиноньку, любив та й не взяв, ой, жаль, жаль…
Петрівки вже не видно, й дядька Саву не видно за горбом, а молоде лискуче жито погустішало та поглибшало, світиться синіми волошками. Вутленькі колосочки повибивалися з гострого листячка, вусики такі, мов ковильні вуса в дядькі Сави. й коли дозріє житечко?.. Любив козак дівчиноньку людям — не собі…
І раптом наче невидна пташка гострим крилом у полі черкає душу — й Галя мало не прикипає до стежки.
Здалося чи не здалося?
Здалося чи не здалося, що ген-ген у хвилях жита майнуло щось? Отамечки збоку? Галя обертається на зір, полохливий і пильний зір, а потім, оглядаючись, починає дрібно перебирати ногами. Заспівати, щоб почув дядько Сава, голосно-голосно заспівати? Та хіба він почує, коли далеко десь за горбами… Приїхали до дівчини три козаки в гості…
Оглядається — й завмирає від несподіванки.
Чорнявий парубок виринає ген-ген у молодому житі, наче погойдується по пояс у накотистих хвилях. Розхристана вишита сорочка тріпоче на грудях, вугільне волосся над чолом мерехтить іскрами в сонячному промінні. Де він узявся тут, у полі? Хто це такий? Може, якийсь петровецький, а може, й не петровецький, тільки в своєму селі вона таких не знає.
О, руку звів, наче рукою манить до себе.
Може, хтось знайомий, тільки Галя не вгадає? Бо чого б ішов назирці за нею, бо чого б кликав до себе.
І всміхається. Якось так силувано, кривлячи губи, наче йому болить щось. Галя хоче всміхнутись йому у відповідь, бо ж парубок такий славний, але душа її насторожилася й затерпла.
Якось він так чудно йде через жито до неї, мовби долає круту воду, все ближче та ближче, повищавши в рості і геть посутенівши смаглим лицем, наче лице задерев'яніло.
Ні, таки незнайомий парубок. А славний, тільки якийсь чи дивний, чи чудний.
І чого мовчить, чого не озивається? Хіба так парубок підходить до дівчини, що не всміхнеться й не озветься, а тільки дивиться страшно? Чого він так страшно дивиться, коли довкруж — такий чистий польовий простір і такі ясні блакитні бані вгорі небесні?
І що то він тримає в'юнке та блискуче в руках?
Лишенько, та це ж бо залізний ланцюг у його руках порубцьованих та покритих бородавками.
— Віддай хліб!..
І той ланцюг порскою гадюкою злітає вгору над Галиною головою, ось-ось обхопить шию смертельним зашморгом. І дівчина з розпачливим зойком кидається вбік, і ось вона вже біжить стежкою, аж серце заходиться в грудях, аж серце їй стає в самісінькому горлі, що продихнути не годна.
— Віддай хліб!..— чується ззаду.
Той крик-стогін мовби шмагає Галю по спині, ладна бігти ще прудкіше, але молоде жито б'є в груди, але повітря стає стіною, але ноги влипають у землю. Здається, що тупіт ззаду не відстає, а ближчає, що залізний ланцюг скоро зімкнеться на шиї, і їй хочеться лементувати. І їй хочеться лементувати, щоб почули люди, щоб оборонили від напасника, який хоче її задушити — й відняти хліб та цукор, що дістався від дядька Сави.
— О-о-о! — кричить у білий світ.
А білий світ не відгукується на її розпач.
Спіткнувшись, Галя падає в жито — і вже не має сили знестися. Що буде — те й буде, й вона заплющується, припавши губами до землі, вдихаючи давке порохно.
Співають жайворонки.
Потоки срібного співу дзвенять угорі, й Галя спершу навіть не розуміє, що то жайворонковий спів, бо хіба ж може весь білий світ співати, як жайворонок? Аж не віриться, що почула ту музику тільки тепер, і вона цілющими ліками вливається в душу, змиває сліпий страх.