— Хіба тобі можна? Ти активіст…
— А хто знає? Ото хіба що жінка знає… Беру в тих, у кого є. А у кого нема — в того не беру. Ти їж, їж.
— Сьорбаю потрошку… Жаль тебе, Василю. Це ж народ тепер такий страшний.
— Народ страшний, а я ще страшніший! — гордо так, гнівно.
— Попадешся в чиїсь руки…
—– Ще нікому не попався — й не попадуся. А як інакше?.. Ох і Олька! Вона ж слаба в мене, три чисниці до смерті!.. їсть — і сварить мене. А як би вона жила, якби не мій розбій? Отака жінка, отака вдячність. Хоч добре, що від такої жінки господь бог дітей не дав.
— Горе дітей не мати.
— Аби вимерли?.. Я ось що надумав, Горпино… Ти їж, підкріпляйся.— Василь Гнойовий зводиться, ходить по хаті, мовби його нечиста сила колотить. Далі спиняється й каже: — Не йди в Забару, зоставайся в мене.
— Переночую — й завтра подамся.
— Е-е! Назавжди зоставайся, будь мені за жінку.
—- За яку жінку? — не тямить Горпина, забуваючи ложку в мисці.— Таж у тебе є жінка, маєш Ольку, сестру мою.
— Та яка вона мені жінка? Ти ж бачила. Ні встати, ні попорати, ні себе опоштати. Каліка. А я ще при силі, при здоров'ї. Сам себе прогодую й тебе прогодую. Бо що тобі в Забарі? Пухнутимеш з голоду — ото й усе, поки ноги витягнеш. Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль крає душу… Мене доглянеш, за сестрою дивитимешся, а я тебе не скривджу.
Горпина ледве спромагається на слово:
— Де ж таке чувано.
— Е-е, ще не таке чувано.
— Я б і зосталася, але ж Олька — сестра моя, та й перед людьми сором.
— Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи — і звикнеш. Ти не думай! А я тебе і прогодую, і зодягну. Бо ще маю оці руки.
й показує їй свої руки — довгі, мотузовані жилами, з порепаними долонями, з чорною землею під нігтями.
— А як попадешся?— питає Горпина.— Бо ти доскоцький, але й на тебе знайдуться доскоцькі.
— Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися…
Василь Гнойовий підходить до скрині, відчиняє віко — й жужмом дістає звідти всяку всячину, всякий крам та одяг.
— Для кого постарався? Таж для своєї Ольки. Другі жінки ходять у дранті, у лахмітті, а в моєї ген скільки обнов. Але ж їй не до обнов. То дістануться тобі, ти все посходжуєш… Приміряй оцю хустку.
Кидає жіночі лахи до скрині, а Горпині простягує квітчасту хустку з торочками. Повагавшись, Горпина боязко бере хустку, гладить пучками пальців.
— Гарна,— шепоче.
— Не бійся, приміряй.
Горпина знімає свою марку білу, закутується квітчастою — і запитально дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема в хаті дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.
— Як наречена! — хвалить він.
— Ет,— несподівано шаріється Горпина.
З сіней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання. Бряжчись відро. Потім починають повільно відчинятися двері, вже й відчинилися, та ще нікого нема — і в знеможливій тиші з'являється рука на одвірку, далі нога на порозі, потім і немічна постать жіноча згорблена.
— Олько, ти? — виривається в чоловіка.— Встала?
Олька — сама тінь від людини. Сива голова похитується на тонкій шиї. На обличчі тремтить блідий туман болісної усмішки, й випиті вуста тремтять болісно.
— Закортіло до вас.
Хапаючись руками за стіну, ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть вечір, і знеможено опускається на широку лаву. Відсапується, наче не з комори через сіни перейшла, а здолала далеку дорогу.
— Чуєш, Горпино? — озивається.— Славна ти в хустці.
— Та я зніму зараз, це Василь…
— Не знімай,— каже Олька.— Ходи в хустці. Хай тобі дістанеться, ніж якійсь другій.
— О, таки правда,— тішиться чоловік.
Олька молитовне складає перед собою висхлі руки — й тихенько, з болісною усмішечкою каже:
— Я оце лежу й таке собі надумала… Скільки вже мені лишилося жити? Один бог знає, тільки ж небагато. Чує моя душа, що небагато… Вже ти, Василю, намучився зі мною, то більше не мучитимешся.
— Олько, гріх таке говорити! — чоловік до неї.
— А я добра тобі хочу. Ось і надумала: хай Горпина залишається в нашій хаті — і живіть з нею.
— Як жити? — в один голос вигукують сестра й чоловік, подивовані, що вона чи вгадала їхню балачку, чи підслухала.
— Живіть, як чоловік і жінка.
— Ой, Олько,— схлипує сестра. Й береться розв'язувати хустку па голові.— Це твоя хустка…
— Не знімай, не знімай! — Олька до неї. — В тебе є здоров'я зносити хустку, а в мене його нема. Чуєш, Василю? Залишай Горпипу, хай буде тобі за жінку. Чуєш, Горпино? Хай Василь тобі за чоловіка буде. Ви помиритеся. Василь хоч і зарізяка страшний, а з ним жити можна.
Зводиться з лавки, хапається рукою за стіну.
— А ти куди? — чоловік до неї.
— У свою комору, там і вмирати буду. А ви тут зоставайтесь, не йдіть за мною. Та побалакайте ладком, та договоріться. Договоріться по-людському…
Човгає через поріг, і двері за нею скриплять, зітхаючи й стогнучи.
— Дядьку, дайте їсточки.
— Де ж я тобі візьму?
— У вас є.
— Хто тобі сказав, що в мене є? — сердиться Павло Музика так, що жили напинаються — скипають на лобі. І вже пильніше приглядається до хлопця, що забрів на обійстя, стоїть у подертій сорочечці та полатаних штанцях, босоногий, а бузинові очі зелені дивляться так жалібно, так благальне, що мало гарячими сльозами не бризнуть. — А чий ти будеш?
— Хіба ви не знаєте? Сусіда ваш.
— Грицько?
— Вже ж Грицько.
— То чого в свого батька Гаркуші не просиш їсти? І в своєї матері?
—- Нема їсти в нас, а батько зліг, — переминається з ноги на ногу малий Грицько.— Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати повмирали. Я не за дурно прошу, я відроблю вам. Чи тепер на городі, чи тоді, коли виросту.
— Еге ж, виростеш, коли не помреш, — бубонить Павло Музика. — А не хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?
— Хочеться, дядьку!
— Хе-хе,— вишкірює в усмішці зуби Павло Музика,— дурне, а хитре… Може, тобі дати булку?
— А що таке булка? — питає Грицько.
— Це такий білий-білий хліб, а пухкий, як пух.
— Не обманюйте, дядьку,— темнішаючи на виду й ковтаючи слину, каже Грицько.— Видумуєте за булки, немає булок ніде. Не бачив… Є маторжаники, є коржі, є підпалки, е пампушки, а булок немає, не бачив.
— Та чого ти злякався, що дам булку? Немає в мене булки, не дам.— І сам собі під ніс: — Та якби й була б, то не дав би.
Павло Музика зникає в хаті, а малий Грицько жде на причілку. Бо хоч і скупий сусід, бо хоч і страшний на виду, що навіть лячно дивитись на нього, та невже пожаліє винести хоч що-небудь?
Жде, жде, а дядька все нема, нема, і в Грицька підкошуються ноги, й він поволеньки опускається на призьбу, поринаючи в сон.
— Гей, хлопче, проснися! — термосить хтось за плече.
Грицько розплющується — перед ним стоїть Павло Музика.
— На,— каже й простягає якийсь шкурат.
— Що це? — зводиться Грицько.
— Теляча шкура. З'їси.
— Як з'їсти?
— О, тебе ще треба вчити,— гнівається дядько.— Візьмеш обсмалиш на вогні, а потім у воду — і звариш, і наїсися. Шкура з молодого теляти, навариста. Валялася на горищі, я й забув.
Малий Грицько бере шкурат з рудою шерстю, обома руками тулить до грудей.
— Спасибі, дядьку! Обсмалю, зварю — і наїмся. А вам відроблю, віддячу за ваше добро, ви не думайте.
— Хочеться жити?
— Ой, хочеться.
І Грицько, горблячись не по-дитячому, а по-старечому, йде на своє обійстя.
За якийсь час там під акаціями горить вогонь, а в підвішеному на деревяних рогачиках казанку вариться теляча шкура. Павлові Музиці нездужається, сидить під вишнею, то на шлях подивляється, то на сусідове обійстя. Гомонить сам із собою: