Голодомор – Євген Гуцало

— Хіба тобі можна? Ти активіст…

— А хто знає? Ото хіба що жінка знає… Беру в тих, у кого є. А у кого нема — в того не беру. Ти їж, їж.

— Сьорбаю потрошку… Жаль тебе, Василю. Це ж народ тепер такий страшний.

— Народ страшний, а я ще страшніший! — гордо так, гнівно.

— Попадешся в чиїсь руки…

—– Ще нікому не попався — й не попадуся. А як інакше?.. Ох і Олька! Вона ж слаба в мене, три чисниці до смерті!.. їсть — і сварить мене. А як би вона жила, якби не мій розбій? Отака жінка, отака вдячність. Хоч добре, що від такої жінки господь бог дітей не дав.

— Горе дітей не мати.

— Аби вимерли?.. Я ось що надумав, Горпино… Ти їж, підкріпляйся.— Василь Гнойовий зводиться, ходить по хаті, мовби його нечиста сила колотить. Далі спиняється й каже: — Не йди в Забару, зоставайся в мене.

— Переночую — й завтра подамся.

— Е-е! Назавжди зоставайся, будь мені за жінку.

—- За яку жінку? — не тямить Горпина, забуваючи ложку в мисці.— Таж у тебе є жінка, маєш Ольку, сестру мою.

— Та яка вона мені жінка? Ти ж бачила. Ні встати, ні попорати, ні себе опоштати. Каліка. А я ще при силі, при здоров'ї. Сам себе прогодую й тебе прогодую. Бо що тобі в Забарі? Пухнутимеш з голоду — ото й усе, поки ноги витягнеш. Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль крає душу… Мене доглянеш, за сестрою дивитимешся, а я тебе не скривджу.

Горпина ледве спромагається на слово:

— Де ж таке чувано.

— Е-е, ще не таке чувано.

— Я б і зосталася, але ж Олька — сестра моя, та й перед людьми сором.

— Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи — і звикнеш. Ти не думай! А я тебе і прогодую, і зодягну. Бо ще маю оці руки.

й показує їй свої руки — довгі, мотузовані жилами, з порепаними долонями, з чорною землею під нігтями.

— А як попадешся?— питає Горпина.— Бо ти доскоцький, але й на тебе знайдуться доскоцькі.

— Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися…

Василь Гнойовий підходить до скрині, відчиняє віко — й жужмом дістає звідти всяку всячину, всякий крам та одяг.

— Для кого постарався? Таж для своєї Ольки. Другі жінки ходять у дранті, у лахмітті, а в моєї ген скільки обнов. Але ж їй не до обнов. То дістануться тобі, ти все посходжуєш… Приміряй оцю хустку.

Кидає жіночі лахи до скрині, а Горпині простягує квітчасту хустку з торочками. Повагавшись, Горпина боязко бере хустку, гладить пучками пальців.

— Гарна,— шепоче.

— Не бійся, приміряй.

Горпина знімає свою марку білу, закутується квітчастою — і запитально дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема в хаті дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.

— Як наречена! — хвалить він.

— Ет,— несподівано шаріється Горпина.

З сіней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання. Бряжчись відро. Потім починають повільно відчинятися двері, вже й відчинилися, та ще нікого нема — і в знеможливій тиші з'являється рука на одвірку, далі нога на порозі, потім і немічна постать жіноча згорблена.

— Олько, ти? — виривається в чоловіка.— Встала?

Олька — сама тінь від людини. Сива голова похитується на тонкій шиї. На обличчі тремтить блідий туман болісної усмішки, й випиті вуста тремтять болісно.

— Закортіло до вас.

Хапаючись руками за стіну, ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть вечір, і знеможено опускається на широку лаву. Відсапується, наче не з комори через сіни перейшла, а здолала далеку дорогу.

— Чуєш, Горпино? — озивається.— Славна ти в хустці.

— Та я зніму зараз, це Василь…

— Не знімай,— каже Олька.— Ходи в хустці. Хай тобі дістанеться, ніж якійсь другій.

— О, таки правда,— тішиться чоловік.

Олька молитовне складає перед собою висхлі руки — й тихенько, з болісною усмішечкою каже:

— Я оце лежу й таке собі надумала… Скільки вже мені лишилося жити? Один бог знає, тільки ж небагато. Чує моя душа, що небагато… Вже ти, Василю, намучився зі мною, то більше не мучитимешся.

— Олько, гріх таке говорити! — чоловік до неї.

— А я добра тобі хочу. Ось і надумала: хай Горпина залишається в нашій хаті — і живіть з нею.

— Як жити? — в один голос вигукують сестра й чоловік, подивовані, що вона чи вгадала їхню балачку, чи підслухала.

— Живіть, як чоловік і жінка.

— Ой, Олько,— схлипує сестра. Й береться розв'язувати хустку па голові.— Це твоя хустка…

— Не знімай, не знімай! — Олька до неї. — В тебе є здоров'я зносити хустку, а в мене його нема. Чуєш, Василю? Залишай Горпипу, хай буде тобі за жінку. Чуєш, Горпино? Хай Василь тобі за чоловіка буде. Ви помиритеся. Василь хоч і зарізяка страшний, а з ним жити можна.

Зводиться з лавки, хапається рукою за стіну.

— А ти куди? — чоловік до неї.

— У свою комору, там і вмирати буду. А ви тут зоставайтесь, не йдіть за мною. Та побалакайте ладком, та договоріться. Договоріться по-людському…

Човгає через поріг, і двері за нею скриплять, зітхаючи й стогнучи.

— Дядьку, дайте їсточки.

— Де ж я тобі візьму?

— У вас є.

— Хто тобі сказав, що в мене є? — сердиться Павло Музика так, що жили напинаються — скипають на лобі. І вже пильніше приглядається до хлопця, що забрів на обійстя, стоїть у подертій сорочечці та полатаних штанцях, босоногий, а бузинові очі зелені дивляться так жалібно, так благальне, що мало гарячими сльозами не бризнуть. — А чий ти будеш?

— Хіба ви не знаєте? Сусіда ваш.

— Грицько?

— Вже ж Грицько.

— То чого в свого батька Гаркуші не просиш їсти? І в своєї матері?

—- Нема їсти в нас, а батько зліг, — переминається з ноги на ногу малий Грицько.— Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати повмирали. Я не за дурно прошу, я відроблю вам. Чи тепер на городі, чи тоді, коли виросту.

— Еге ж, виростеш, коли не помреш, — бубонить Павло Музика. — А не хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?

— Хочеться, дядьку!

— Хе-хе,— вишкірює в усмішці зуби Павло Музика,— дурне, а хитре… Може, тобі дати булку?

— А що таке булка? — питає Грицько.

— Це такий білий-білий хліб, а пухкий, як пух.

— Не обманюйте, дядьку,— темнішаючи на виду й ковтаючи слину, каже Грицько.— Видумуєте за булки, немає булок ніде. Не бачив… Є маторжаники, є коржі, є підпалки, е пампушки, а булок немає, не бачив.

— Та чого ти злякався, що дам булку? Немає в мене булки, не дам.— І сам собі під ніс: — Та якби й була б, то не дав би.

Павло Музика зникає в хаті, а малий Грицько жде на причілку. Бо хоч і скупий сусід, бо хоч і страшний на виду, що навіть лячно дивитись на нього, та невже пожаліє винести хоч що-небудь?

Жде, жде, а дядька все нема, нема, і в Грицька підкошуються ноги, й він поволеньки опускається на призьбу, поринаючи в сон.

— Гей, хлопче, проснися! — термосить хтось за плече.

Грицько розплющується — перед ним стоїть Павло Музика.

— На,— каже й простягає якийсь шкурат.

— Що це? — зводиться Грицько.

— Теляча шкура. З'їси.

— Як з'їсти?

— О, тебе ще треба вчити,— гнівається дядько.— Візьмеш обсмалиш на вогні, а потім у воду — і звариш, і наїсися. Шкура з молодого теляти, навариста. Валялася на горищі, я й забув.

Малий Грицько бере шкурат з рудою шерстю, обома руками тулить до грудей.

— Спасибі, дядьку! Обсмалю, зварю — і наїмся. А вам відроблю, віддячу за ваше добро, ви не думайте.

— Хочеться жити?

— Ой, хочеться.

І Грицько, горблячись не по-дитячому, а по-старечому, йде на своє обійстя.

За якийсь час там під акаціями горить вогонь, а в підвішеному на деревяних рогачиках казанку вариться теляча шкура. Павлові Музиці нездужається, сидить під вишнею, то на шлях подивляється, то на сусідове обійстя. Гомонить сам із собою:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: