— Вбралася! — не може повірити мати.— До криниці вбралася…
— На вулицю хочу!
— На вулицю?
— Погуляти хочу, до дівчат хочу! Ой, співати хочеться.
— Яка вулиця, які співи? Що з тобою, дитино?
— Причулося, наче дівчата співають. Хіба не свято сьогодні?
— Свят, свят, свят, що з тобою… Ходімо до хати. Не можна вбраною надвір, бо свята нема, що люди подумають…
— А хлопці… Хіба хлопці не співають?
— Не співають, де ж посеред білого дня співати, хлопці в нашому селі не співають.
І мати зачиняє сінешні двері, і віднімає в дочки відро, й веде її до хати, зітхаючи та мало не плачучи. Бо так на її серці тоскне», так журливо. Що з її Галею сталося? Чи не по-вередилася часом головою? Бо тепер багато отаких, що туманіють думками. Господи, зглянься та змилуйся, не карай так тяжко, бо в чому ж винувата дівчина-дитина, яка й на світі ще не жила?
— Співають, кажеш, хлопці та дівчата? Ой, не співають у нашому селі давно. Отак давай сядемо з тобою отут на ліжку — й заспіваємо. Вдвох заспіваємо, бо з ким ти в селі заспіваєш? Славно ти вбралася — як до вінця. Ось тільки якби ще стрічки голубі та червоні в твої коси. Та ще якби на твої ноги чобітки на підківках. Та якби ще скупатися тобі в зіллі-цвіту.
— Я ж хотіла води принести…
— Надвір не можна, в хаті поспіваймо. Якої б це? Геть у голові темно, хоч би зірочка блиснула.
— «Не щебечи, соловейку…»
— А вони й не щебечуть. Уже мали б прилетіти, а баряться… Який у тебе лоб гарячий, уся трусишся, наче з переляку.
І затужила мати Марія жалібним голосом:
Ой у вишневому садочку
Там соловейко щебетав…
Галя підхоплює, тулячись на материне плече:
Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох,
Там соловейко щебетав…
Мати й дочка співають так, наче журяться за покійником, бо ніякої радості в їхніх голосах не чується. Співаючи, тулячись одне до одного, заплющують очі, а коли розплющують — Павло Музика в хаті, зайшов нечутно. Стоїть коло печі, слухає, а з лиця чи то переляканий, чи то зачудований. Зрештою, вмовкли мати з дочкою, а хазяїн їхній:
— Я мало не здурів, як пісню почув у хаті… Що сталось? Галю, ти чого вирядилася? На вечорниці? Так до вечора ще далеко, день надворі.
— Дівує Галя.
— Дівує раз дівка,— роздумливо сказав.— А куди вбралася?
— Хай хоч у хаті походить вбрана. Хай хоч у хаті поспіває. Бо де ті вечорниці ввечері? А чи оденки?
— Та воно так…
І дивився переляканими очима на жінку та дочку, що попригорталися одна до одної.
Сутеніє, місяць-молодик у небі світиться сивим козацьким оселедцем.
Павло Музика опускає у криницю відро на мотузку, спускає поволеньки, а сам приглядається та прислухається… Сусідка тітка Юстина сидить на лавці, вкопаній у землю за воринами. Отак вона щовечора сідає — і сидить, дивлячись на село, й лице її вечоріє, аж поки й смеркне, як ніч, і стане чорніше за темряву.
Аж іде по дорозі якась жінка, не з їхнього села, а чужа, й в одній руці несе вузол, а за другу тримається дівчинка років семи, на голівці біліє хустка, схожа на велику пелюстку.
Йдуть — і бояться йти в чужому селі.
— Добрий вечір,— вітається подорожня з Юстиною і зупиняється.
— Дай боже здоров'я,— відказує сусідка.
— З залізниці ми, з поїзда,— каже подорожня.— Йдемо у Петрівку. А чи ще далеко до Петрівки?.. Ідемо з Кубані до своїх.
— Отак через поле,— рукою веде Юстина,— і вже Петрівка.
— А чого це у селі так тихо? Ні людей не чути, ні собак.
— Бо тихо, дочко, ой тихо… А ти не знаєш, чом тихо?.. Що в наших краях?
— Не знаю, бо з поїзда.
— й проти ночі — на Петрівку? Та ще з малою дитиною? Страшно тепер у полі та в лісі що вдень, що вночі. Не ходи, побійся.
— І справді, страшно, як подивлюся кругом.
— Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не йди з дитиною проти ночі у Петрівку, а переночуйте в мене, підете завтра зранку… Світ не без добрих людей, а лихих тепер більше.
І пізня подорожня звертає до Юстини.
Павло Музика витягує воду з криниці, поволеньки несе відро — і в хаті розказує все те, що бачив. Як зі станції, з поїзда йшла жінка з дитиною, з вузлом, а той же вузол не порожній, якісь харчі та якесь добро в ньому. Аж із Кубані добивається до своїх у Петрівку. Либонь, не відає, що тут у них коїться, інакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубані такого нема?
— Довірилася Юстині…
— Бо чужа, того й довірилася.
— Треба ждати лиха.
Й тепер як не одне, то друге, то третє з Музик вискакує надвір та прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника в сусідчиному вікні. Жевріє вогник-бликунець на кзинчику печі, немов крапля крові. И так тихо, що, здається, якби хтось озвався за полями в далекій Петрівці, то тут би почули — й злякалися.
Місяць — козацький оселедець — уже височенько підбився вгорі, коли Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподівано: вийшла та петровецька жінка з сіней надвір, помиї хлюпнула з дерев'яних ночов, либонь, дитину купала з дороги.
— Молодице! — кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках.
— Підійдіть-но сюди, не бійтеся,— з садка голос, а чоловіка не видно.
Вона ж ані руш, закапцаніла.
— Добра вам хочу, підійдіть-но сюди, скажу вам за Юстину, в якої ви ото стали на нічліг.
А що жінка як остовпіла, то Павло Музика сам ступив поміж вишень.
— Бійтесь Юстини, тікайте від неї, бо то страшна!
Петровецька жінка сахнулась до сіней — і не стало, тільки брязнула клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвір з дитиною та з вузлом, і він забере їх до себе, дасть притулок.
Кліпає каганець-бликун у вікні, мерехтять зірки над селом розсипаною чумацькою сіллю, та нікого нема.
— Либонь, вона перелякалася мене,— здогадується.
І в хаті каже до жінки та дочки:
— Я до неї забалакав, а вона злякалася… Наче я для неї ще страшніший за Юстину… То як невинних порятувати?
Марія хреститься, дочка хреститься, і тіні від їхніх рук скачуть по стінах горбатими страховиськами.
— Ти добре зачинив двері? — питає жінка.
— Та зачинив.
Павло Музика бере в сінях сокиру, кладе під подушку на тапчані. Він тепер весь час спить з сокирою під подушкою. І вила в нього напохваті — чи в клуні, чи в сінях. Навіть залізний рак, яким витягує відро, коли втопиться в криниці,— йому весь час у пам'яті: рак висить в коморі на гаку за дверима.
Марія дмухає на гасничок — і комишевий ґнотик іще якийсь час жевріє цятою, що мешає та меншає, аж поки стухає.
— Маріє! Ти не спиш?
— Ой, не спиться.
— Може, ти зараз підеш до Юстини — і врятуєш ту жінку з дитиною? Скажеш їй усю правду, бо я не сказав.
— Боюся… Може, й пізно вже йти.
— Що Юстина — людоїдка… Всі знають, а ця петровецька не знає.
— Хто мене в хату пустить.
Марія стає навколішки на долівку, складає руки на грудях — і молиться на ікону божої матері. Самої божої матері не видно, бо в хаті глухий морок. Галя спить чи й не спить, тільки не чутно її дихання. Павло Музика засовує руку лід подушку, намацує лезо сокири. Хоч і під подушкою, а сокира холодна — й він тулить її до розпашілого лоба, щоб остудити.
— Ой! — скрикує Марія, перестаючи молитися.— Поклади… Поклади сокиру. Нащо ти взяв сокиру?
Павло Музика засовує сокиру під подушку, лежить горілиць, а вона знову шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стихає. Стихнувши, вона стоїть на колінах, долоні благальне складено біля грудей. І дивиться й дивиться на матір божу, яка ледь-ледь угадується на іконі.
Чоловік уже забувся вві сні на сокирі, а Марія ніяк не зведеться з колін, наче вона в німій молитві спить навколішки.
А як удосвіта розплющив очі Павло Музика — стоїть жінка на колінах, як і вчора.
— Ти всю ніч простояла?
— Ой, що я бачила! — обертається до нього радісним обличчям.
— Де бачила? — питає Павло Музика. И дивиться на ікону божої матері, з якої, либонь, Марія всю ніч не зводила погляду.