Голодомор – Євген Гуцало

— Дивиться.

Так само сповзає вгору повіка на лівому оці — й тепер сусідський хлопчик дивиться на нього двома очима.

— Конає…

Чвиркає чадною слиною, від якої гірко в роті, й бере той вузлик з просом. Зав'язує — і ховає за пазуху. Далі зводиться й поволеньки чапає на сусідове подвір'я. Заглядає через шибку, чи є там хто в хаті, але знадвору не видно. Тоді Павло Музика стукає в раму й жде.

Нема нікого. Може, вони вже там усі повмирали? Або на роботу подалися в колгосп? І знову стукає в раму.

Гаркуша, тримаючись рукою за одвірок, висувається з сіней надвір. Підсліпувато мружиться проти сонця так, наче нічого не бачить.

— Хто тут? — озивається посеред білого дня.

— Та я тут.

Нарешті Гаркуша втуплюється в Павла Музику, впізнавши сусіда з голосу. Хочеться спалахнути люттю, але на ненависть немає сили, тільки щелепи відвисають, тільки переривчасте дихання виривається з грудей:

— Отам, у бузині,— Павло Музика показує на кущі бузини на краю обійстя,— твій хлопець. Сконав, либонь, піди забери.

І вісник смерті Павло Музика важко й спокійно йде геть…

— Спи, доню, спи…

— Місяць світить у вікні, хай батько погасить, бо не дає спати.

— Погасить батько, тільки ти засни. Ось як тільки ти заснеш, тільки засни.

— Ти погасиш, батьку?

— Погашу,— скрипить батько зубами в нічній темряві на лежанці.

Мати Марія, сидячи біля дочки, чує, як у Галі пашать щоки, горить лоб, як усю її пойняв жар, так і факає від неї живим полум'ям.

— Місяць так світить, що я бачу далеко-далеко,— жебонить струмком доччин переривчастий голос.— Поля за селом… жовта стерня в павутинні бабиного літа, а по шляхах — вози та вози!.. На возах — снопи пшениці та жита… Ось і батько мій їде на возі, поганяє коней… Батьку, ви бачите себе на возі?

— А чом не бачу,— скрипить зубами Павло Музика.

— Снопи везете в село. Жито в снопах.

— Жито везу в снопах.

— Так славно, так славно!

Галя затихає, поринаючи в забуття, й мати хрестить дочку: хай спить, благословенна господом богом. Але наче від чарів того хресного знамення Галя вмить виринає з хвиль забуття.

— А як славно в нашому селі на Червоному току! Скільки хліба понавозили з колгоспного поля! Я ще ніколи не бачила такого току, стільки хліба на току, стільки людей. Геть-чисто всеньке село зібралося, молотить і віє, молотить і віє. А червоні знамена горять, а транспаранти палають, і все так гарно понаписувано на транспарантах… Ось і мати стоїть біля віялки, пшеницю віє. Батьку, ви бачите її біля віялки?

— Бачу… Я снопи на возі привіз, мати пшеницю віє.

— Славно як!

Галя знову поринає в забуття, мати хилиться тужливо над дочкою, вглядаючись у риси рідного обличчя—такого дорогого й такого стражденного, подумки молиться над нею,— і наче від тієї німої молитви дочка отямлюється.

— А яка славна червона валка! Коні в червоних стрічках та в квітках, червоний кумач над валкою, мішки на возах, я ще ніколи не бачила такої червоної валки, стільки хліба… Мамо!

Стільки щирої давньої радості в доччиному голосі, що Марія здригається.

— Чую, чую…

— Подивися, а хто то на третьому возі з кінця? Бачиш?

— Бачу… А хто?

— Наш батько на возі!

— Справді, наш батько в червоній валці.

— У вишитій сорочці!

— Ми з тобою вдвох вишивали йому сорочку.

— Червона валка — яке свято… ще ніколи не було такого свята в нашому селі… І діти співають пісні, і я співаю. Ой, якої ж це я співаю… Це ж ми стільки хліба здали державі, здали весь хліб…

Із-за гір та з-за високих

сизокрил орел летить…

І вже дрімає Галя, а руки її на грудях здригаються, наче то сизокрил орел крильми ворушить — летить із-за гір та з-за високих… Стихає, і руки стихають… І раптом чітко, вимогливим голосом, а в голосі — причаєний страх:

— Батьку! Ви спите?

— Не сплю.

— Не спіть, батьку… Ви знаєте, що завтра нас чекає?

— А що нас чекає завтра? — питаються батько й мати.

— Ви клумачок зерна в погрібнику сховали?

— Та сховав.

— То переховайте. Переховайте, бо завтра прийде отой Василь Гнойовий — і знайде отой клумачок у погрібнику. Ще не пізно перенести в потайніше місце. Бо що ми їстимемо, як заберуть?

— Уже ж забрали, Галю,— тужить мати над дочкою.

— Забрали? Коли забрали? — сахається в ліжку.

— Вже приходили й забрали… Отой Василь Гнойовий.

— Коли ж вони вспіли?

— Та ще торік… після червоної валки. Усе в людей вигрібали — і в нас знайшли клумачок… Це ж ти згадуєш за торік. Торік усе було.

— Ой-й-й! — шелестить розпач.

«Господи єдиний і всемилостивий! Хіба ти так далеко на небі, що не можеш змилостивитися над нашою дочкою? Зглянься й помилуй, верни їй тяму, верни їй здоров'я, вона ж така молоденька, а покарай винних. Може, й ти винних не бачиш, бо так високо сидиш на небі?»

З могильних сутінків глухої хати — знову живий голос:

— Батьку, ви спите?

— У сирій землі висплюся…

— Батьку й мамо, либонь, я провидиця і пророчиця, бо таке мені все наперед відкривається, що говорити боюся…

— Що ж тобі відкривається?

— Отам на лавці коло вікна лежить наш дідуньо, кожухом накрився. Бачите чи не бачите, як скульчився від холоду? То хутенько зніміть з нього кожух і сховайте, бо пропаде.

— Кожух пропаде?

— Завтра прийде Василь Гнойовий, здере з дідуня кожух — і віддасть Гаркуші. Аби Гаркуша в дідуньовому кожусі возив буряки з поля на цукроварню. А наш дідуньо загибіє без кожуха на морозі.

— Ой, доню!.. Вже приходив до нас Василь Гнойовий. І кожуха зняв з дідуня, і Гаркуші віддав. Немає вже нашого дідуня, задубів на морозі, царство йому небесне. Ще торік переставився.

— Дз-з-з! — тіпає Галею сліпий розпач.

А Павло Музика сповзає з подушки на сокиру, торкається губами леза — й припадає губами, наче цілує — і націлуватися не може…

Мене тоді ще на світі не було, та бачу, бачу Василя Гнойового.

Ходить, присідаючи, підламуючись у колінах, раз у раз наче провалюється вниз. Провалюється живіт, провалюється голова в плечі. Очі провалюються на кінському його лиці. І — з завжди розтуленого рота, з-за нерівного частоколу зубів язик вискакує. Кінчик язика вискакує — й ховається, вискакує — й ховається. Тоненький кінчик язика, схожий на жало змії.

Скаче й скаче жало змії, наче прагне вкусити, прагне поживи.

На нього й собаки не гавкають. І раніше не гавкали, хоч водилося багато, й тепер не гавкають, хоч перевелися… та не перевелися, а вивели їх.

Ось він ходить від хати до хати, загадує в колгосп на роботу. Загадує тим, хто вже колодою лежить на тапчані чи на печі. Хто опух, що й ворухнутись не годен. Хто ще дихає. Хто ще має силу чути й дивитися зболеними очима.

— На посівну! — загадує Василь Гнойовий.— І ложку-миску з собою в поле! Ось чого ти голодний, ось чого у тебе нема їсти? Бо не робиш, бо не заробив. Хто не робить — той не їсть! Чи ти хочеш їсти — й не робити? Е-е, ні, так у нас не заведено. То капіталісти й поміщики їли — і не робили, бо на них робили пролетарі. А наша країна — це країна трудящих. У нашій країні все належить трудящим. У нас тільки трудящі їдять, а всяким нетрудовим елементам — зась. Хто як дбає, так і має: від кожного за здібностями, кожному за працею. Де це бачено, щоб ми годували класових ворогів? Усіх панів до д'ної ями! Чули? Збір — коло сільради. Сьогодні свято ударної праці. Хто ударно попрацює, тої і поїсть з колгоспного казана.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: