Євген Гуцало - Голодомор (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_golodomor.docx)Evgen_gutsalo_golodomor.docx126 Кб1300
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_golodomor.fb2)Evgen_gutsalo_golodomor.fb2293 Кб1412

Мовчить.

— Ось пригорща квасолі звариться, то поїси разом з нами, тільки ж хліба нема.

Ні пари з уст.

«Господи боже мій, та чи хлопець не повередився розумом?»

І раптом озивається Андрій:

— Тітко Маріє, я оце думаю собі.

— Що ж ти думаєш? — радіє його голосу.

— Чи не віддасте ви Галю за мене заміж.

— Овва! — виривається в матері.— А ти в Галі вже питав? Чуєш, Галю, він у тебе вже питав? Молода ж іще Галя зовсім.

— Молода? — перепитав.— А-а, скільки вже їй залишилося жити.

— Що ти сказав? — чудується Марія.— Моїй Галі вже мало залишилося жити? А ти знаєш, скільки залишилося? Й оце так сватаєшся не по-людськи?

Галя вдає, що клопочеться біля печі та біля страви, а сама пильно прислухається до балачки.

Андрій Синиця замовкає — й мовчить.

— Хто тепер жениться, хто тепер заміж віддається? Хто справляє весілля?

— Справляють, мамо,— Галя стиха.

— Справляє той, хто має чим справляти... їсти, пити, музика... А танцювати? Натанцювалися... Горе та сльози.

А сама думає: «Таки причмелений хлопець. На Галю, буває, найде — й відпустить, найде — й відпустить. А коли двоє отаких докупи спарувати? Хай господь бог сохранить і помилує. Галю моя, чи я тобі щастя не хочу? Але немає щастя в нашу хату, саме лише горе та біда».

— Нема в тебе, Андрію, чим відбути весілля, і в нас теж нема,— вголос.

— Є,— лупає посоловілими очима спідлоба.— Є м'ясо.

— М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарізали чи закололи? Нема чого різати й нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить.

— Своє маємо... Зготував на весілля.

Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось — і ніяк не задушить.

— Ще про весілля мови нема, а ти вже м'ясо зготував...

«Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весілля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. І прийшов до такої, як сам, не подався до мудрішої. Ох і світ настав».

А сама так прикро:

— До нас у прийми хочеш чи візьмеш Галю до себе?

— Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми?

— Сам? А твій менший брат Семен, а мати?

— Який брат? — супиться Андрій Синиця.— Немає в мене брата й матері нема.

— Як то нема? — й Галя відривається від печі.— А де ж поділися?

— Господи, ой! — зойкає мати, сподіваючись почути страхітливу вістку.

— Нема. Й не було.

Зводиться з-за столу та й іде собі геть, а голову ввібрав у плечі, немов боїться, що зараз його вдарять іззаду...

Мати з дочкою у важкій скорбній тиші їдять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки — дочка сьорбне ложку, мати сьорбне — дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазяїн, Павло Музика, лихий та недобрий.

— Сідай з нами до столу.

— Синиця був? — не так питає, як сичить Павло Музика.

— Був.

— Чого приходив?

І хреститься на образи.

— Приходив свататися до Галі.

— Свататися до Галі? І більше нічого? А ви ще живі? Й дивиться злякано на жінку та на дочку — не вірить, що живі.

— Живі...

— Тільки Синиця вийшов із нашої хати, як тут зразу сільрада та міліція його накрили, забрали.

— Сільрада та міліція?

Павло Музика сідає до столу, підпирає голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, і губи йому замуровано.

— Павле, то скажи...

Хазяїн важко дивиться на Марію, наче камені кладе на неї. Галя, посірівши, й не цвірінькне.

— А що сказати? Забрали.

— Що ж він такого зробив? Сватався до Галі...

— Сватався до Галі? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печі...

— Боженьку ж мій...

— А матір свою Секлету втопив у криниці.

— В криниці? За що ж він матір свою?.. Бож-женьку ж ти наш...

— Бо здурів... А сусіди бачили.

— Здурів...

І раптом Галя починає сміятися, белькочучи крізь сміх:

— Здурів! Андрій Синиця здурів...

— Доню, доню,— мати до неї.

— Андрій Синиця здурів! — сміється Галя веселим сміхом, і така вона радісна, якою давно свою дитину не бачили батько з матір'ю.

Схоплюється з-за столу, кружляє в танці посеред хати, взявши руки в боки, співає:

— Здурів Андрій Синиця! Здурів Андрій СиницяІ

 

Текля Куйбіда з клумаком за плечима заходить на обійстя — й спиняється. Чи то клумак важкий, що ноги підкошуються, чи то захляла, а тільки хилитається жінка, ось-ось назад поведе її, за ворота.

— Маріє!..— ледь витягує голос із грудей.— Ходи-но сюди... У хлів.

— У хлів? — із сіней Марія.

Чудно їй: прийшла до них Текля на обійстя — й чомусь проситься до хліва, а не до хати. О, й сама вже човпе до хліва. Може, ховається від когось чи злякалася чогось? Дивися, ще слідом за собою біду приведе в двір, наче у них своєї біди мало.

— Що сталося? — питає вже в хліві у Теклі. А Текля Куйбіда клумак з плечей скинула під ноги, відсапується. Марія острашливо за поріг виглянула, чи нема нікого. Таки нікого.

— Звідки це ти йдеш, що ноги заморила?—питає.

— Он, не питай... Помираю з голоду, Маріє, а мій Степанко вже помер. Може, чула за нього.

— Чула. царство йому небесне.

— То, може. в тебе щось випрошу їсти?

— Що ж ти випросиш, коли самі пухнемо...

— Люди кажуть, що ви приберегли зерно.

— Люди набалакають.

— Я ж не задурно прошу, Маріє, ось поглянь лишевь...

Текля Куйбіда згинається над клумаком, засовує руку, щось дістає.

— Ось...

— Що це?

— Хіба не бачиш? Сорочка полотняна вишита.

Текля Куйбіда стріпує руками — й Марія бачить жмакану-пережмакану жіночу сорочку, що світиться святковими узорами на грудях і на рукавах.

— Справді, сорочка,— дивується Марія.

Розглядає сорочку — й мовчить сторопіло, бо язик у неї віднімається, лежить у роті жорновим каменем.

— Гарна сорочка,— стріпує сорочку Текля Куйбіда.

— Плями руді внизу, на подолі...

— Заперуться — й не стане... То візьмеш?

— Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти чудна, Текле.

— Не хочеш сорочку? То візьми рушника.

І, діставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому рушнику — райські пташки поміж квітів райського саду.

— Ось!

І Текля Куйбіда вихоплює другий рушник, ще яскравіший, ще барвистіший, не вишивання, а свято.

— Ось цей подивися!

Ще один рушник випурхує з клумака, б'ється-тріпоче жар-птицею в опухлих Теклиних руках.

Дивиться вражена Марія — й страшно. Страшно, що від людських очей поховалися отут у хліві, страшно ошалілої, знетямленої Теклі Куйбіди, страшно того вишивання, що полум'ям горить у її руках.

— Чого ж воно все попідшивало?

— Попідшивало? Значить, не хочеш брати? Але це ще не все, подивися, скільки тут. Бери, тільки не поскупися хлібом.

Відчиняються двері — й Павло Музика зловісною тінню стає на порозі. Текля Куйбіда, либонь, мала б злякатися, але не лякається, навіть радіє з несподіваної появи хазяїна.

— Заходь, Павле, дивися,— каже,— тільки зачини двері, щоб лихе око не нагрянуло. Поглянь, що я тут показую твоїй Марії. Не думай, і для тебе знайдеться вишиванка по росту. Ось...

І вже тримає в руці вишиту чоловічу сорочку.

— Беріть, що хочете, не жалко, а мені — хоч на пучку хлібця.

Павло Музика як влип очима у вишиту чоловічу сорочку.

— Маріє,— озивається,— ти бачиш?

— Бачу, Павле.

— Чия це сорочка?

— Твоя, Павле.

— Беріть, беріть, людоньки добрі,— втішається Марія Куйбіда.— Ой спасибі, спасибі, хоч сорочка підійшла. А мені плати багато не треба, лише хлібця.

— Моя,— сіпаються губи в Павла Музики. Він і так розглядає сорочку, й сяк.— Ти вишивала, Маріє, ти...

— Я вишивала для тебе, хрещик до хрещика тулила...— мало не плаче жінка.

Бере вишиту чоловічу сорочку в руки, тулить до щік, цілує, а Павло Музика грізно підступає до Теклі Куйбіди:

— Кажи, псяюхо, де надибала мою сорочку? Цю сорочку Марія мені ще десять год тому як вишила.

— Твоя сорочка, впізнав? — тупцяє довкола клумака Текля Куйбіда, наче схопити хоче — й податися з хліва, але сердитий хазяїн заступає їй дорогу.— А я й не кажу, що не твоя. Раз упізнали з Марією — значить ваша...

— Ану признавайся, поки не порішив тебе тут.

— Нащо тобі гріх на душу брати? Я признаюся,— покірливо каже Текля Куйбіда.— Ви тільки подивіться, подивіться.

Смикає вгору мішок — і з мішка сиплеться всяке добро.

— А які рушники, які рушники... А скатерки!

Вишиті рушники розсипаються під ноги, й скатерки зжужмані сипляться, й жіночі блузки, й чоловічі сорочки, й ще всякі скарби.

— Беріть, усе ваше, нічого не треба мені, тільки дайте хлібця,— знову за своє Текля.

— То ти признаєшся чи не признаєшся, псяюхо?! — сікається Павло Музика.

— Та ж з гамазею забрала, з гамазею... Гамазей стоїть над яром, вода підмивала й підмивала землю, аж поки вимила яму під стіною. А це ж коло мене, то я все бачу.

— Ти в гамазей залазила?

— Де б я залізла в гамазей, коли замок на дверях... Вода від яру підмила, то почало сипатися в глиняники. Я оце подалася в глиняники по глину, а там цього добра валяється в баюрі повнісінько. Гріх, щоб пропадало, то я згорнула — й до вас оце зайшла.

— То ж колгоспний гамазей.

— Хто ж каже, що не колгоспний? Авжеж, колгоспний.

Марія хитає головою:

— Як до колгоспу зганяли людей... Тоді в мене цю сорочку забрали. В кого яку вишивку знаходили — забирали. Щоб усе було колгоспне. І в отой гамазей позаносили. З тих пір більше не бачила, звісно. А тепер побачила — й серце облилося кров'ю. Погляньте на це вишивання — там зогнило, там струхлявіло.

— Усуспільнили,— бурчить Павло Музика.

— Га? — наче прокидається Текля Куйбіда.

— Кажу, усуспільнили.

— Горенько, та й годі,— тулить Марія сорочку до грудей.— Скільки горя того — не видно кінця й краю.

— Там у гамазеї така діра в стіні — ще випаде, навіть злодіям залазити не треба... А коли сорочка ваша, то беріть. І що хочете беріть.

— Ану позбирай оце все — гримає Павло Музика.— Все це лахміття!

Текля Куйбіда стає навкарачки, збирає, складає. Хотіла щось би втямити, але не тямить, і голову втягує в плечі, наче боїться удару.

— Забрала? А тепер неси!

— Куди нести?

Пошук на сайті: