Євген Гуцало - Голодомор (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_golodomor.docx)Evgen_gutsalo_golodomor.docx126 Кб1300
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_golodomor.fb2)Evgen_gutsalo_golodomor.fb2293 Кб1412
— Неси туди, звідки принесла... А я не хочу, щоб Шпитальний та Яремний мене посадили. Посадили за тебе. Я не брав, я не крав, то чого маю сидіти за оце... за колгоспівське. Неси.

— Таж зогниє і зотліє там, Павле,— озивається Марія.

— А тобі що до того? Хай гниє і тліє... Колгоспівське!

— Твоя ж сорочка...

— А я кажу, що сорочка теж колгоспівська. Хай зогниє і зотліє. Віддай!

Павло Музика вириває в жінки свою вишиту сорочку — й тицяє Теклі Куйбіді:

— Бери! Йди!

Плаче Марія, плаче й далі за сльозами більше нічого не бачить. А коли розплющується, то нема в хліві ні чоловіка, ні Теклі Куйбіди, з клумаком того гіркого вишивання, мовби все приснилося — й тепер пече голову та сушить думки.

 

Дід Карпо Гнилоквас вишневим пужалном стукає в хрестовину вікна — й прислухається. Тихо. Заглядає в шибку-морок у хаті, як і надворі. Наче не тільки надворі, а й у хаті накрапає дощ, наче сіру хмару завіяло під стелю.

— Домко! — оглядається на город і на садок.— Домко...

Чи спить, чи нема?

Загрібаючи кривими ногами землю, дід Гнилоквас іде в хату, бо діло своє знає.

— Домко! — вже в хаті.

Нікого. Морщачись від нудотного запаху, Гнилоквас ступає до квітчастої завіси, що відгороджує куток, і смикає завісу вбік.

— О господи... Христина...

В кутку на вузькому дерев'яному тапчані, вкрита ряденцем, лежить жінка, стуливши руки поверх того ряденця. Пальці такі сухі й жовті, що застроми поміж них свічку й засвіти,— покійниця покійницею лежить. Підборіддя загострилося, ніс загострився, лоб скидається на дощечку, і все це обтягнуто жовтою шкірою, такою тоненькою, що торкнися пальцем — і проткнеш. Майже прозорі повіки затуляють очі. Мрець мерцем. Хоч би губи ворухнулися, хоч би сіпнулася брова.

— Готова... Христе, чуєш? Признайся, ти готова?

Христина мовчить.

— Так готова, дідько б тебе забрав.

Туманіючи головою, Карпо Гнилоквас лапає долонею по кишені, шукаючи куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому досадливо крекче.

— Аж душа затерпла без тютюну... О, Домка!

Домка появляється в хаті несподівано, як божий дух.

Її наче вітром заносить — щупленьку та скручену, суху та легку, мовби то й не людина, а сама лише порожня шабатурка від людини.

— Я тебе кликав...

Домка не йде, а мовби в повітрі летить, бо її вгору підносить біла хмаринка, й та хмаринка — розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого на пучок бабиного літа, й під тим пучком бабиного літа її очі видаються схожими лише на пару від очей — на блакитну розкосичену пару.

— Чого прийшов?— питає Домка.— Тобі тут нема чим поживитися.

— Та я так заглянув... До тебе.

— Чого до мене?

— Може, чарку поставиш!

І кахикає. Домка ошелешено дивиться на Карпа Гнилокваса, що горбиться перед нею корчем покрученого, вузластого коріняччя.

— Де ж я візьму? Нема.

— Та знаю, що в тебе й ложки розпеченої смоли не випросиш,— стукає пужалном по долівці.— Я от заглянув... чи не пора вже везти Христину до ями? Либонь, пора. Й не дихне, й не ворухнеться. Це вже скільки вона так лежить?

— Жива Христина! — скрикує Домка.

— Жива? Скільки років отак лежить?

— Багацько, що й не злічити, ще з громадянської.

— Ще з громадянської! — Карпо Гнилоквас дротяною п'ятірнею чухмарить потилицю.— Давно вже пора завезти.

— Але ж не померла, а спить — заламлює руки Домка.

— Що ж це за сон? Скільки можна спати, коли проснеться? Та хтось другий уже давно похоронив би, а ти...

— Доглядаю, годую,— схлипує Домка,— а вона спить.

— Спить? І не говорить? Хоч би слівце сказала вві сні.

— Спить — і не озивається. Колись озветься.

— А ти ото віриш? Ех, Домко! Мор страшний кругом, а ти доглядаєш трупа.

— Не трупа... То сестра моя спить! І в неї діти живі.

— Де ж ті діти?

— По родичах, бо як би я доглядала Христину — І її дітей?

— Навіть чоловік Сава од неї збіг, де він?

— Збіг, то й добре... Нема божого в людях. Перше були душі, а в душах — боже, тепер ні душ, ні божого в душах.

— Чим же ти Христину годуєш, коли самій нема чого в рот покласти, коли сама не стоїш на ногах?

— По-всякому... й помагають мені. Коли як.

— Таж однаково помре! — скрикує Карпо Гнилоквас,— Чудні діла твої, господи...

Роздосадуваний, іде з хати, а Домка тупцяє слідом за ним надвір, бубонить:

— Христина ще жива, бо в неї душа в грудях живе.

— Таж революція ліквідувала і попів, і душу! Дурман... От скільки я вже покійників перевозив, ніхто стільки, либонь, не перевозив, а так душі пі разу не бачив. Ні щоб за грабаркою бігла, ні біля ями, ні на цвинтарі. От коли труп, то його добре видно, бо труп є труп. А душа? Яка вона — з лопуцька? Дуту придумали попи, щоб обдурювати народ, щоб жили сотати з народу. А народ наш такий дурний, що радий. Авжеж, душа е, душа житиме на тому світі в царстві небесному.— Він стукає пужалном об землю.— Нема царства небесного — і вже ніколи не буде, ото треба жити на цьому світі.

— Хула на бога до добра не доведе. Бог, помагає віруючим.

— Бог? Де той бог? Немає бога так само, як немає душі.

— Покарає бог за такі слова.

— Покарає?.. Ось мор стоїть, земля стогне. То, може, бог карає? Карає і винуватих, і невинних, і дітей малих? А діти малі перед богом завинили чим?.. А коли не бог карає, то чом бог не заступиться за невинних? Христина, може, завинила чимось перед богом, що бог її приспав, уже скільки років спить? Ах, Домко, якби той бог був та бачив!..

— Не оскверняй уста свої богохульством,— гнівається Домка так, наче й не гнівається, бо голос у неї тихий і спікійний.— Бог перед Христиною не винуватий, а Христина перед богом безгрішна. Заморилася — й заснула. Вона провісниця була. Може, таке побачила попереду, що страх зморив її — і вона спить.

— Перечікує, ха-ха-ха.

— А я доглядала — й доглядаю сестру. Сонна — це не мертва. Сонна проснеться, а мертва ніколи не проснеться. А як проснеться, то ми її послухаємо, що вона там бачила; й чула.

— Де? — буркає Карпо Гнилоквас.

— А там, де Христина спить.

— Й чого наш народ такий дурний?— дивується Карп Гнилоквас.

— Хто дурний? — не тямить Домка.

— Народ наш дурний! — хакає той.— І ти дурна.

Та й іде до грабарки, що стоїть на шляху. Бере віжки, і вйокає на коня. Грабарку застелено мішком, з-під мішка! стримлять чиїсь тичкуваті ноги. Домка дивиться услід покійницькій грабарці, хреститься.

— Сестра спить, а все знає, все бачить. Скрізь бачить. А душа її не спить, душа її мучиться так, як кожна жива душенька, вбирає все, вбирає... Проснеться! А проснеться, то розкаже всім, чого надивилася, ой, розкаже. Набалакав Гнилоквас, нема душі ні в кого. Може, в тебе нема, бо такі не мали душі й не мають, а в Христини є душенька, балакаю з нею, як же мені без її душеньки? А я не душогубка, не душогубка...

 

Сусідка Юстина дивиться на Галю жалісливо-жалісливо, похитує головою й каже:

— Ми з тобою, Маріє, таки надівувалися колись, гріх казати. Й нажилися трохи. А що вона бачила? Як свічка...

Галя Музика справді худенька й тоненька, як свічка. Вітерець теплий хлюпостить волоссям на її голові, наче то кволе полум'я здригається, і плаття полощеться на грудях, довкола ніг. Дівчина стоїть неподалік на причілку хати під вербою й стиха співає:

Нема мого миленького,

поїхав за Десну,

сказав: «Чекай мене, дівчинонько,

на другую весну»...

— В чому й дух тримається,— зітхає Марія, сидячи під воринами побіля сусідки.— й за що її так господь покарав? То споночіє в неї в голові, то розвидниться, то споночіє, то розвидниться.

— А така славна! Дивлюсь на Галю — і її бабу згадую, а твою матір...

— Пішла на той світ, щоб на цьому не мучитись.

—- І ще її прабабу згадую, Галя й на неї схожа.

— Своєю смертю померла, одного року до ста не добрала.

— Галя і в тебе, Маріє, вдалася, і в бабу свою, і в прабабу... Краплинка води!.. І лицем чорнявим та очима карими, і співом своїм.

Доспівавши тим часом пісню, Галя починає спочатку, бо гак її та пісня заворожує:

Нема мого миленького,

поїхав за Десну...

Мати всміхається журливо:

Співає гарно. Я так не співаю гарно, як Галя. Де яке слово почує — і зразу перехоплює, ото вже вдалася. І так з самісінького малечку. Хоч би яку довгу пісню почула, та коли вже пісня влетіла в її вуха — з пам'яті не вилітає, тримається кріпко. І скільки там пісень у її серці, либонь, сама не відає.

— Як соловейко...

— Де там тому соловейку! — Марія не згоджується з Юстиною.— Соловейко знає одну пісню, співає свою пісню всю ніч. Полетить за море, і з-за моря з тією самою піснею повертається навесні, чогось не вчиться тамтешніх, не переймає. А Галя... Та це навіть не тисяча, а ціла хмара соловейків! А якби Галя полетіла за море, то хіба звідти не повернулася б з новими піснями? Перейняла б там чужих пісень, і чужі пісні стали б для неї за рідні...

Галя співає:

Ждала, ждала дівчинонька

та й на порі стала...

Зелень садків, зелень верб і тополь довкола стоїть густою-прегустою зеленою водою, якою схлюпує вітер, перелопачуючи мерехтливе срібло сонця на тремткому листі. Високо пропливає чорногуз, пропливає повільно й далеко, наче остерігається землі, наче боїться зблизька глянути на вимерле село та на сонних людей. А над їхнім обійстям чи не пісню Галину почув, що затримався у високості, пішов колом, далі другим колом пішов!.. І, зрештою, подався своєю незнаною небесною дорогою.

— Які пісні знала сама, таких і Галю свою навчила,— каже Марія.— И тепер вона знає більше за мене, більше за всеньке село. їй не тільки хочеться поспівати, а й спів свій передати, ось тільки кому передасть?.. Охо-хо-хо! Де таке бачено: ледь ходить, а співає? Нема сили, нема здоров'я, зовсім захляла. Як порятуватися? Сама для себе просиш смерті у господа бога, а для дитини своєї гріх просити. Гріх просити, хоч, може, всім було б краще, аби не мучитися.

— Бога й просити не треба,— озивається Юстина.— Тут життя таке, що, дивися, скоро над усіма змилується, щоб не страждали... Та Галю ой як жалько!.. Я таке придумала і своєю головою. Пусти завтра Галю зі мною у Петрівку.

— Галю пустити у Петрівку?— дивується Марія, мимоволі згадуючи, яких то страхів у їхньому селі набалакано на тітку Юстину, що вона така й сяка, що вона людоїдка. Але так охляла, що навіть сили нема злякатися від усіх тих згадок.— А чого їй іти у Петрівку? Й ти чого підеш?

— У мене ж там брат Сава робить на тракторі, чи ти забула?

— Не забула.

— То я оце до брата надумала навідатися, то й Галю візьму... Йому дають за трактора, Сава не голодний. Хіба не пригостить Галю? Пригостить.

Сонна пустка в душі така, що нема страху,

Галя співає на хатньому причілку.

 

На грачиному, довгоносому обличчі дядька Сави пухнасті вицвілі вуса схожі на степову ковилу, що міниться сивими полисками на пружному леготі. Сорочка на гандрабатому тілі — наче на кілках. І сорочка, й штани, й чоботи його просякли мастилом, пальним. Здається, він куриться таким caмим чадним димом, як і його трактор.

— Під'їла? — питає дядько Сава.

Лице його потемніло від роботи на тракторі і лиснить, як халява, а зуби світяться білою добірною квасолею.

Галя вдячно всміхається й питає:

Пошук на сайті: