Євген Гуцало - Княжа гора (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx90 Кб1425
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2214 Кб1130
вже та процесія не плаче й ридає, як ото за мною, живим, ридала, хоча, здається, чом не ридати, коли стільки покійників під вітряком, уже процесія кинулась поміж худоби, що реквізитори в людях реквізували для німців, уже хто свою корівчину вилучає, хто телицю, хто овечок визбирує своїх, а те гнуздає коня, бо й коней позабирано, а хто прямо сідає на воза, де печеного хліба накладено, чи на грабарку, де пшениця на посів, насіннєва, бо все брали в людей, сідають на вози — й гаття, чалі, і вйо, карі, а коні іржуть, а худоба мукає, а вівці блеють, таке ревисько реве, наче судний день настав,

і дядько якийсь у свитці наопашки, хрестик на шовковій шворці теліпається, бігає від воза до воза та все допитується, зерно в тих мішках чи, може, гроші, бо в нього не реквізували ні волів, ні коней, а лиш гроші реквізували, то він тепер бідний як церковна миша, чи немає в яких мішках грошей, а йому кажуть, що нема, що саме лиш зерно, що лиш печений хліб у мішках, авжеж, бо хто б це на такому страшному ярмарку та пустив би його руку до мішків, аби перевірив, тут тікати треба, поки гайдамаки з німцями не наспіли, поки без суду та слідства не постріляли всіх,

а в нас коня забрали з хазяйства, нам без коня — як без рук, а я в ту веремію кинувся, під сідлом стояв прив'язаний до конов'язі, де завжди коней в'язали біля вітряка, коли з помолом приїжджали, ну я — за свого коня, вже тікаю з того побоїська, а батько-мати ще лишились, бо в них овечі кожухи забрано, вони ще за овечими кожухами нипають, як отой у свитці за своїми грішми,

скочив я в сідло, вдарив босими п'ятами по кінських здухвинах — і на Княжу гору, бо хто куди від вітряка тікав, а наші сільські, що з худобою чи кіньми, все більше на Княжу, боялись і німців, і гайдамаків отих, уже я в лісі, в нетрях, аж тут сам себе лясь по лобі, ну, думаю, дурень який молодий, хутчій назад, поки не пізно, назад на той кривавий ярмарок, бо як запізнишся, то добрі люди віддячать — голову тобі знесуть,

лечу я з Княжої, вже й вітряк, таке тирловисько на околиці, забиті лежать урозкидь, і ніде ні душі живої, лиш гайвороння вихором і досі в'ється під хмарами, і засміявся я з радості, що під тополею стоїть домовина, ніхто не взяв мою дубову сорочку, хоч усе тут гребли, от висадив я той скарб на коня, бо ж знадобиться на хазяйстві людям, що споряджали мене на тому похороні, бо хіба в бурю настарчиш домовин, негоже розкидатись,

і знову гайда на Княжу гору, в ліс, де ховались наші від напасті лихої, я в тій домовині й спати вкладався під зорями, сухо й затишно, звірів ніяких уночі не боявся, бо який звір чи нечистий дух відважиться підступити, а мати з батьком їсти носили, поки я стеріг коня, слава богу, переховався, а в селі коїлось тоді таке, що не розказати, бо карателі прийшли карати, а кого покараєш, коли порозбігався народ після такого ярмарку, та однаково без біди не обійшлось,

отак мене колись несли цією дорогою в дубовій сорочці, отак хоронили, ха, в нас народ із хороби розумний, ще не таку процесію втне, аби ворога обдурити й покарати, а я ось тепер пішки скільки ходжу там, де мене колись на руках несли, трави збираю та сушу, як мій батько збирав, як батька мого батько збирав, а наш прадід теж збирав у давнину, він козаків лікував на Запорозькій Січі, це в мене, сказати б, іще запорозьке вміння,

дід Гордій розказує, і гудуть над дідом бджоли, бо такі в нього пахучі цвіт і трави назбирано в торбинки, йде в їхній музиці, неподалік із відчиненого вікна якась весела жінка сміється по радіо, сміється чи не на всеньке село, бо що їй до дідової розповіді, проїжджає мимо автобус зі снопом пасажирів, чужих до дідової думи,

а тобі здається, немов кряче те гайвороння, яке колись над вітряком та над кривавим ярмарком вихорилось, і ти покрадьки торкаєшся незаправленої в штани дідової полотняної сорочки, — чи то шукаєш у нього захисту, чи самого діда Гордія хочеш захистити від чорного гайвороння,

й так ви йдете нерозривною вервечкою, дід Гордій у пахощах трав та бджолах попереду, а ти позаду, теж у паморочливих пахощах та в густій музиці...

 

Власне, хоча Княжа гора й вигинає ведмежу спину окрай села, починається вона в них одразу за садибою, за городом. Город немов розганявся під гору, й забракло духу, захляв, перечепився об найближчі стрімчаки, розпластався рябою рядниною, де латками воронового крила лисніє чорнозем, де жовтіє суглинок, де вирваними з лисячої спини рудими жужмами світиться глина, де слизько зблискує глевкий глей, де застиглими струменями врізнобіч порскнуло мілким попелястим піском. А на межі, яка швидше скидається на городьбу, в полині й лободі навалено всякого штурпаччя й каміняччя, що за багато років викопано на городі, а ще всіляке костомаччя — спробуй утям, чиє то костомаччя, з яких бачених чи небачених звірів, коли тим костомаччям так і пре з землі, хоч копай ти її весною, хоч копай ти її восени, а костомаччя не щезає, наче земля родить не тільки картоплею та соняшниками, а й жовтим та білим костомаччям, еге ж, наче десь там у темному її глибу народжуються звірі, там живуть, там помирають, а вже на білий світ приходять ось таким костомаччям, що городь-бою вляглось на городній межі. А ще в тій городьбі й кутасте каміння, яке чи в землі саме натесалось, бо ж земля таки вміє й тесати, чи в якихось древніх печерах його колись натесано й розгублено повсюдно, — ось дід Гордій, баба Килина й ти з матір'ю знаходили й знаходите повсякчас, скидаєте на межу, бо ж куди його поскидаєш. А ще поміж каменів і кісток якого залізяччя тільки немає, й не зовсім спите іржею: уламки всякої потрощеної зброї, рваний метал осколків, якісь снаряди, якісь патрони, якісь міни-тарелі, якісь бойові замки із зотлілими пружинами, якісь стволи, якісь ободи залізні — земля не переставала й не перестає плодоносити цим брухтом, вивергаючи його зі свого лона, й хто відає, скільки його ще зосталось у темному глибу, де минулі віки не сплять, а зібрались у гурт і посилають у білий світ свої дарунки... В якому своєму дитячому віці ти станеш на городній межі, на цій городьбі, пориваючись поглядом і душею на Княжу гору, що затуляє крайнебо так, як мати затуляє від сонця долонею чоло, а городьба не пускає, вчепилась нездоланною силою. Княжа гора перед очима — немов картина, яку хочеш побачити зблизька, — й остерігаєшся, бо не тільки загадковістю віє від неї, а страхом, що шпильками протикає груди, й хоч стоїть лагідний день, та з Княжої гори немов обвалюються кам'яні громи, й кам'яними громами обвалюються на твою пам'ять легенди й перекази, які доводилось чути про Княжу гору, а з тих билиць та небилиць перед зір твій виходять вовки та ведмеді, хиже та мирне птаство, грабіжники та розбійники, половці й татари, виходять духи нечисті, всяка лісова потороча, що боїться денного світла й чаїться в глухих проваллях, а ще дивовижні лісові луни, які є чиїмись таємничими голосами, але нікому не дано побачити, яким химерним дивовижам належать оті довгі та прозорі, кришталевого дзвону лісові луни. Ти прагнеш опинитись поміж таємниць Княжої гори, там, де твій батько блукає вітром, де живе твій батько-вітер, хочеш зустрітися з ним, відчути вітер на дотик обличчям і руками, почути його прохолодний батьківський шепіт, бо має ж батько сказати своїй дитині якісь добрі й такі потрібні слова шелесткою мовою вітру, в тобі від очікування зустрічі з батьком-вітром аж бринить і мало не порветься якась струна в єстві, — й ти чомусь не можеш полинути на Княжу гору, не можеш відірватись від городьби, ноги твої в землю повростали, як повростали картопля й соняхи, вишні та яблуні. О батьку-вітре з Княжої гори, чи бачиш ти свого сина отут, під горою?!

У подолі Княжої гори стоїть шатристий ясен, мов богатир у літах, а під шатристим ясеном хатка стара в іржаво-рудій черепиці, наче в картатій хустині, світяться вікна блакитними барвінками, сінешні двері навстіж розчинено — вільно пташці влетіти, вільно хлюпнути леготу, вільно подорожньому вступити...

Заграно, забубнено, бояри побуджено —

Встаньте, бояри, встаньте,

Коники посідлайте, самі убирайтесь,

Бо приїдемо ранком попід високим замком,

Будемо замки ламати, Марусину діставати...

Ото бабі Килині завше співається цієї пісні, коли веде тебе за руку повз оту барвінкововіконну хатку під шатристим ясеном. Вітається зі старенькою, як сама, зігнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить із хатини до воріт, і снують вони, давні товаришки, тиху розмову, та, здається, переблискують у їхній мові нитки срібні та золоті, нитки білі та чорні, а також зелені й червоні. Двоє сірих оченят сидять у підбрів'ї в сивої Гайдаржі, колесом зігнутої, і тремтить в очах по росі-сльозині. Завжди в очах дзеркальна роса — хай весна, хай осінь, хай зима.

Хай весна, хай осінь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею Гайдаржею снують і снують барвисті нитки балачок, а з тих балачок проростає зелен-рута їхнього відлетілого колись життя, в яке тобі, здається, не прозирнути, але все ж прозираєш, бо такі в їхніх бесідах нитки чародійні, що тчуть і тчуть живе минуле...

У садочку дві квіточки

На світанні були

Та горілочку пили,

За малую та часиночку

Найшли собі родиночку...

А того вишневого осіннього вечора, далекого-предалекого, кінь вороний ступав через заграви, якими палахкотів ліс на Княжій горі, ступав кінь вороний через застиглі жовто-багряні вихори дерев і кущів, по розіллятому полум'ї прижухлої трави та зів'ялого листя, ступав кінь вороний через шерехи та жаскі скрики падолисту. Скільки разів кінь вороний ходив цією дорогою — хай то ніч тупоока, мов сова, хай то досвіток полохливий, мов політ крижня над Дніпром! — отож знав цю дорогу кожним своїм підкованим копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих боявся людських тіней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди? Вивели вороного з лісу на поділ Княжої гори вже смерком, коли темрява виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обійстя, прив'язали коня до воріт, розтанули в мороці ночі, а вороний вузди зубами гризе, а вороний важко присідає, наче з ляку, що дорога під ним розсядеться ось-ось.

І поверталась поночі Онися додому, навідувалась до родичів у сусіднє село, вже й свою хату видно, а біля воріт угледіла коня вороного, й серцю так терпко стало від радісного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку духмяного вирвала й аж до воріт докинула:

— Семене коханий, чекаєш на мене!..

Бо як було не впізнати коня, бо як було не впізнати на коні її судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навідувався, якого й сьогодні чекала.

— А я забарилася, Семене! — любисток голосу свого дівочого знову кинула в ніч.

Кінь переступав ногами, вухами пряв, а її судженому Семенові-будьоннівцю відняло мову.

— Ти гніваєшся? Чи заснув, Семене?

Мабуть, заснув із утоми — це ж стільки клопотів йому в сільраді та поза сільрадою! — бо погойдувався, як очеретина погойдується у воді, і плечі його опали.

— Ось я тебе розбуджу, Семене... Сходь із коня, Семене, підемо до хати, вмиєшся криничною водою, повечеряєш, білу постіль тобі постелю... Чом же ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до воріт?.. Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке, біда яка, горенько... А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову загубив?..

І дерев'яніючи тілом, і чуючи, як волосся заворушилось на потилиці, як очі гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в ніч — спершу тоненьким лементом, а далі не людським, а вовчим протяжним скриком, і той звірячий скрик Онисі впав у хащі лісові на Княжій горі, ліс відповів луною, вороний кінь гойднув гривастою шиєю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи силкувався з розпачу дістати загнузданою мордою до серпа молодого місяця в небі...

Крикнули лебеді на воді —

Заржали кониченьки на стані,

Били чолом за двором,

Придавили рученьки за столом...

Відв'язала неживими руками вороного від воріт, вела дорогою поміж осінніх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слів, наче на морозі.

— Семене рідний, чи думала я, чи гадала, що отак нині вертатимешся від мене?.. Це ж тії воріженьки-дуки, що ти в них землю відняв... А воріженькам-дукам теж голів не зносити, теж не набутись на світі білому.

Шаруділо опале листя, а лісова гущавінь Княжої гори мовчала грізно, мовби до пори до часу тамувала невимовний біль у грудях.

— Де ж твоя кохана голівонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за тиждень цієї осені, таке в нас весілля, такі в нас пісні...

Ой на горі полуцвітки процвітають,

Усю гору кам'яницю устилають...

— Таки знайду твою голівоньку, з голівонькою весілля справлю...

Ой, той журливий похід через Княжу гору судився, мабуть, тільки Онисі Гайдаржі з твого села, більше нікому не судився.

І як тільки вона здолала тоді морок ночі на Княжій горі?..

З тих пір де тільки не шукала, де тільки не видивляла голівоньку свого судженого — в полях і байраках, у шелюгах коло Дніпра, в лугах весняних, у зимових заметах, у лісових хащах на Княжій горі! Отак все життя шукала й ще збирається сто літ прожити, аби знайти, аби весілля справити із коханою голівонькою, а коли Онися весілля справить із коханою голівонькою свого судженого, тоді й переставлятись можна.

Ось тільки очі плачуть, сльозяться весь час, а якби очі. не плакали, якби не сльозилися, то вже б і знайшла, десь та голівонька чекає не дочекається на стару дівчину Онисю...

Ось твій їде,

Розмай-коса,

Потеряй-краса,

Горіховий цвіт,

Пошук на сайті: