Євген Гуцало - Княжа гора (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx90 Кб1419
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2214 Кб1124
Чудний, ти не відав, що хата — це і є вхід у печеру-чернеру, чи ступаєш у її роздзяплене війстя, з колючих чагарів назустріч летять сови золотаво-круглоокі, з гостряків на стелі звисають кажани, летючі миші шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стіни мокрі від патьоків води, іскристо зблискує вогке каміння. В печері-чернері ледь світиться, наче її осяюють нічні світлячки. З шерехом осовується глина, дзяпотять краплі, й пронизлива сирість діймає до кісток. Здається, твоє дихання відлунює так погрозливо луною, що тамуєш подих. У попелясто-сірому тумані видніє-ться рукавець, у якому начебто світліше, ти зі сторожким ляком звертаєш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерігаєшся спіткнутись на гадюччі, далі в стіні — ще світліший відгалужується рукав — і вже тут стеля повищала, під ногами зелена трава, цяткована квітами, попереду в досвітньому тумані за осокою блищить озерце, на березі озерця пасеться кінь гнідий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня і, вчепившись за гриву, ти вже їдеш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсім низько над головою висять імлисті зірки, наче кетяги калинових ягід, та дедалі грона зірок вищають, бо стеля в печері-чернері дальшае, і це вже навіть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дід Гордій так часто ходить шукати свого коня, який таки справді забіг під Княжу гору, й досі не знайшов, хоч що тут шукати Гнідка, ось він, заблуканий кінь, ситий, доглянутий, і так славно скаче риссю — вперед, і вже далеч кругом неокрая, луг обертається на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скіфська могила й кам'яні баби, ген табун сайгаків, а над ними ширяють шуліки у високості. Гнідко ірже — гримить сурмою, й наче у відповідь на кінське іржання на шовкових хвилях степової тирси зринають хижо зіщулені постаті кінних вершників у гостроверхих хутряних шапках, і занесені вгору шаблі у їхніх руках цвітуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогін, ну ж бо, Гнідко, виручай, бо зброї для захисту нема, бо лиш на тебе надія! Гнідко розпластується над землею, грива кипить окропом, ніздрі наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустріч, а в буйному степу летять назустріч кам'яні баби, сизі чайки, бабаки, дикі груші, полинні пахощі б'ють у груди, а обрій відступав й відступає, наче смуга морського прибою, повита танцівливим маревом. Кінних вершників у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у їхніх руках, серце у грудях сміється й плаче від гострої радості, а кінь уже біжить не в степу, а продирається крізь пущу, мох зеленіє на стовбурах дерев, перегукуються пугачі, якась звірина з хащів блимає жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули дві сухі мертві кістки. Ген мочарі, багно зітхає безоднею в грудях землі, примарні вогники тремтять над багном, румовисько напівзів'ялих і напівзогнилих очеретів, і така безнадія кругом, що краще б ведмідь у пралісі заревів одчайно, порушивши це запустіння, гайда. Гнідко, гайда, бо лиш на тебе й надія. Чвакає під копитами, рветься баговиння, кінь у милі, кривава піна пухириться на губах, і зрештою стелиться піщана стежка, ліс рідшає та відступає, світлішаючи, он уже знову степ вигойдується тирсою, як ізнагла за спиною, з-над лісу виринає зграя птахів, і попереду летить неправдоподібний шуліка, такий він великий, тікаймо ж. Гнідко, це за нами погоня, щоб кістки наші оббілувати, щоб наші очі видзьобати. Й коли хижі птахи вже мало на плечі твої не сідали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнідко знову опинився в печері-чернері, вузькій та похмурій, з глеюватими слизькими стінами, кінь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркітливій воді, дедалі темнішало, наче тут лише вгадувалося світло деревних світляків, і ти боявся, що в цій темряві Гнідко зникне так само зненацька, як і появився, знову пропаде в моторошних нетриськах під Княжою горою, й знову дід Гордій ходитиме на пошуки, як усеньке своє життя ходив, усе маргіо й марно. Скочивши з коня, пестив і пестив густу гриву, вдячний Гнідку, що порятував із таких страшних пригод, що тепер ось виводить із печери-чернери на світло, ну, конику, гайда-гайда, вже зовсім близько зосталось до виходу, ото дід Гордій зрадіє пропажі, яка знайшлась нарешті, ось уже й білий світ видніє попереду, тому-то ти так і хоркаєш, ніздрі роздуваєш та вухами стрижеш!

 

— Діду Гордію! Бабо Килино! Мати!

Голос твій дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому після дощу небі. Після сну голова крутиться, а тому й ранкове повітря крутиться, наче його вітром гойдає, наче й тебе разом із подвір'ям гойдає. В тій хитавиці добігаєш до діда Гордія, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку.

— Діду, ходімо! — чомусь кричиш ти, начебто дід у якійсь далечині, а ти намагаєшся докричатись до нього.

Дід зводиться з колоди на причілку хати і, в одній руці тримаючи недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою долонею, що дере так, наче дубова кора.

— Куди йти? — питає дід. — Чи ти не приболів уві сні?

— Діду! — кричиш ти — й не можеш викричати своєї радості, яка аж зір сліпить. — Діду! Ходімо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!..

— Що ж ти покажеш, дитино? Відчиняєш двері хліва — й показуєш пальцем у півморок, що пахне сіном:

— Дивіться, діду!

Дід Гордій вносить до хліва сиву голову спокійно, мовби остерігається розхлюпати туман сивої хмари, що увінчує його. Розглядається по хліву, підбирає біля жолоба кинуті вила-згрелі й ставить до стіни.

— Нічого не бачу, — бубонить.

— А кінь! — кричиш із-за порога та й ступаєш у хлів. — А кінь Гнідко?

— Який кінь Гнідко?

— А-а... ген... кінь Гнідко...

Й замовкаєш, наче тобі вмить замок накинуто на рота. Бо в темному кутку, в який цієї ночі ти з печери-чернери привів гнідого коня, лиш гребенясту білу курку видно, курка моститься на гнізді, щоб ізнестись, та, потривожена, з сердитим кудкудаканням вибігає за поріг.

— Та який кінь? — бубонить дід Гордій. — Корова вже на паші, баба Килина пасе, ось курка ніяк не вкуб-литься...

Де кінь, де кінь, де кінь? Куток у хліві, затягнутий павутинням, повижирав дерев'яні дилюки-ребра. Ось тут стояв цієї ночі, доторк гриви досі чується на пальцях, вогке дихання кінських ніздрів досі лоскоче щоки. Дід Гордій крутнувся сюди-туди по хліві та й подався латати свою саджалку, бо ж на Дніпро готується по рибу, а ти як приріс ногами до підстилки та мерви в хліві, не зрушиш і тремтиш, наче оті степовики ось-ось наздоженуть, а Гнідка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахів налетить, а як порятуватись від них без Гнідка?..

Княжа гора, увінчана короною сонця, простирається вдалечінь незбагненною загадкою, від якої не можеш відірвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тієї загадки, знову побачити все те, що привиділося цієї ночі, в печері-чернері вгледіти Гнідка, що він таки повернувся туди.

А баба Килина, прочитавши твої думки, жебонить голосом-струмком:

— Лиш у печеру не заглядай, бо там ніч стоїть, а дня в печері не буває ніколи...

 

Вечір, жовтий місяць схиляється над тобою, але чому ж він так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсім не місяць, а баба Килина схиляється, але ж чому вона замість обличчя світить місяцем і цей місяць дивиться бабиними очима й озивається бабиними губами... Хвороби, чого ви напосіли дитину, гайда з його серця — услід за сонцем ідіть, де б це мазі рудої бичачої взяти на вас! Де б це трави чорної взяти, щоб і думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби твої виймаю з вічок і вушок, із носа і рота, з мізжечків та язика, з маківки і шиї, з плечей і передпліч, із спини і хрящиків... із серця й легень твоїх, із грудей і боків твоїх, із печінки, селезінки і нирок... із черева і кишок твоїх виймаю хворобу, з міхура та з пупа... зі стегон і колін, із п'ят і стіп твоїх, із гузенця, чересел і ягодиць... із усіх кісточок твоїх, із жил та сухожил, із пальців, п'ястуків і нігтів твоїх виймаю хворобу словом своїм... Кланяючись небу високому над Княжої горою! Небо високе, пришли дятла білоспин-ного і шпака, курку сутанську і горлицю кільчасту, гуску малу білолобу і чаплю єгипетську, сову яструбину і зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку і морок свідомості. Кланяюсь водам на Княжій горі! Сині води, пришліть дерихвоста лучного і сивку золотисту, кречітку і крем'яшника, червонозобика і травника, крячка світлокрилого і крячка білощокого, хай у дитини заберуть болі болящі. Кланяюсь вершинам підхмарним на Княжій горі! Вершини підхмарні, прийдіть зеленою рутою і болотяним виноградом, барвінком хрещатим і материнкою-душинкою, іванковим зіллям і купиною, бук-травою і калганом, заберіть у дитини безмов'я й поверніть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдіте, звірі і звірята, мурахи і мурашата, прийдіть оті, що по землі повзають і землю риють, заберіть у дитини страх і неміч, а поверніть відвагу і силу... Небесам слава за ласку, землі слава за міць, повітрю слава за добро, бо дивимося на світ очима сонця, бо дихаємо вітром, бо дух наш є повітря, бо тіло наше — земля... Баба Килина з обличчям жовтого місяця схиляється низько, заклинає та молиться, просить та благає, кланяється уклінно, й хвороба легшає, тепер хвороба така — як павутинка, й тепер ти — як павутинка, й тепер твоя свідомість — як павутинка, що силою і владою Княжої гори пливе й снується в цьому світі, і здається, що то Княжа гора озивається голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь їдучою тужбою, непомірною для твого серця.

 

Жовтий місяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затихає так, як затихає весняна злива, що хлющить у смарагді молодого листя. Гнідий кінь стоїть на річковій обмілині, довкола його ніг сріблом грає дрібна риба, а чайки з хвилястими крильми літають так низько, що ось-ось самі заплетуться в розплавлену мідь пухнастої гриви, щоб маяти в ній живими квітами. Сніп сонячного проміння — немов довга прозора щітка, яка розчісує шерсть на гнідому коні, бери ту сонячну щітку до рук — і мий кінські здухвини та груди, мий мідну гриву та ноги точені! Кінь ірже, сміється сурмистими очима, б'є копитом по воді так, що срібна риба з бризками-жуками віялом спалахують над річкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальці повлипали в мідь гриви, й Дніпро приймає вас у м'які обійми, хвилі обтікають гостру кінську морду, плещуться на твоїх колінах. Від берега течія слабкіша, та далі дужчає, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б'є Гнідку в груди, треться коло твоїх босих ніг. Дикі качки спершу сполохано кидаються врозтіч, та скоро вже не бояться, зовсім близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свій качиний хоровод. Кінь долає течію тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотні течії, грають білі лебеді, схожі на розквітлі на воді лілеї, і тепер ви пливете поміж цих лебединих лілей, скоро запливаєте в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напівзатонулих корчів і стовбурів, дух їдучий, мов од вапна, б'є в очі, квачем затикає горло, тут нема ні качок, ні лебедів, ні риба не грає, ні рак не чіпляється за босу ногу, а тільки мертвотний сморід мертвої пустелі. Велика ропухата жаба сидить на слизькій колоді, очі в жаби вирячені, неживі, й раптом жаба не стрибає, а звалюється з колоди у в'язке баговиння, булькає каменем. Чапля, що сконала зовсім недавно, сидить між чорного гілля всохлого куща верболозу, а з дзьоба її стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхні скипають пухирі повітря, наче миттєві ступи, глухо лопаються, стріляючи ядушливим чадом. Очі самі склеплюються, наче повіки важніють від залізних замків, голову стиснуто обручем безнадії, на грудях лежить тягота, мовби ніколи вже не вибратися з цієї мертвої водної пустелі, та Гнідко розбиває грудьми перепони, його могутня спина вигойдується під тобою, мов дубовий човен-довбанка, тільки ось цей човен живий, і вже наче меншає кругом баговиння, корчів, корінняччя, повітря посвіжішало, на поверхні течії зблиснули чисті струмені. Очі твої розплющуються, цупкий обруч уже не стискає голову, з грудей спадає вагота, бо й мла довкола розсмоктується, крізь неї просівається проміння, і вже ось перша чайка зродилась із того сонячного проміння — й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнідко вже лисніє від сонячного молока, вже його грива пливе в чистій блакитній воді, зграйка дрібних рибок спурхує попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовиті чаші білих лілей, а трохи далі за ними цвіте на воді лебідь, наче велика жива лілея. Повітря пахтить квітами, якими міниться близький берег, і ти вбираєш у себе принесені вітерцем пахощі лугу, які зціляють і лікують серце. Вийшовши з річки на берег, Гнідко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, і краплі води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в піску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намагаєшся припасти губами до його великих губів, і смієшся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш і тягнеш в обіймах руки до кінської шиї, але чомусь уже не знаходиш Гнідка, а руки торкаються жовтого місяця, на якому несподівано проступають очі баби Килини, і ллється голос-струмок баби Килини, і в його жебонінні віддзеркалюється Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якій баба Килина дякує й кланяється, дякує й кланяється, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звірами своїми, порятувала дитину від недуги, спасибі ж тобі, Княжа горо, доземне.

Хто зі старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособляє собі залізною ковінькою, а ти для баби Килини заміняєш і костур сучкуватий, і ковіньку незламну — бере тебе баба за руку — й гайда по селу. Вона — сільське радіо на моторних ногах, вона — сільський телевізор із меткими, видющими очима.

— Та ніяке радіо зі мною не зрівняється! Радіо вночі не балака, а мені й дід Гордій не замкне на ніч рота...

Ось цього дня біжиш у бабиній руці, а що баба непокваплива, а що баба ціпами старих ніг старанно молотить пісок на стежці, то біжиш ти весь час немов на одному місці, гарцюєш віхтем полум'я у жилавій руці.

— Йдемо на весілля, світ ще не бачив такого весілля...

— Та чого вам на весілля, чи ви дівка?

— О, я не дівка, ти не парубок, а йдемо! Скільки вже бабою Килиною виходжено по весіллях, та все ж разом із тобою, бо ти в неї за посох, а такого весілля світ справді не бачив...

Пошук на сайті: