Євген Гуцало - Княжа гора (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx90 Кб1425
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2214 Кб1131
О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж і ніг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тоді справді захляв би! Ще малий, навчишся колись підкріплятись у всього, що лиш забачиш оком — хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе має силу й ладне своєю силою поділитися з людиною. А мені все за товариша й помічника — хай перстач і звіробій, хай живокіст і собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй — поклонись. У мене всякого цвіту й коріння, ягід і листя, стебел і кори є на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком біліє камінь, пролущився й мохом поріс, а там і другий камінь біліє, бачиш? Ого, скільки тут поміж трапи лобатого каміння розсипано, світиться потрощеними черепами, й так вони споконвіків тут світяться, вражі голови, так, вражі голови. Це ж тут колись у старовину чуже військо впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в своє лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'яніло, ось дощі білять-вибілюють їхні мертві голови, а сніги січуть по їхніх лобах, а вітри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очі, нема очей. Не бійся, дитино, ці голови не страшні, це така пам'ять Княжої гори. А ось тут також пам'ять, де стіна кам'яна, бачиш? А це наші воїни полягли, тільки, бачиш, земля їх прийняла, вони оцією кам'яною стіною стали, стіна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорі на ній теж квітки цвітуть і дерева зеленіють. Приглянься до цієї стіни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живі джерела, це душі їхні джерелами ллються, водою запашною й цілющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полінуйся схилитись і напийся, як рукою зніме твою втому і спрагу. Пий, дитино, пий, сто років житимеш, бо напився з грудей землі на Княжій горі, це тебе Княжа гора наче молоком напоїла з грудей, тепер тобі ніщо не страшне, ніхто не подужає. Запам'ятай цю кам'яну стіну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навідаєшся до джерел, що білою кров'ю стікають, вони і взимку б'ють, не замерзають, бо душі цих джерел і в морози не крижаніють. Яка пташка нап'ється тут, яка звірина причаститься — і вже не позичати їм сили, та, либонь, нема тут й найдрібнішого створіння, яке б не пораювало біля джерел.

 

Голоси плюскають, мов ковильний шовк на вітрі плюскає.

— Еге ж, водолази дістали з Дніпра, бо де ж це бачено, щоб таку рибу зловити без водолазів! о. — Примоцували до цієї риби залізні ланцюги...

— Бо на капронову жилку не витягли б, тріснула б капронова жилка!

— Зловили в річці навпроти Княжої гори, Дніпро беріг іще з війни, ще з тих боїв за Княжу гору... Там вир, там нурт не засинає, в тому нурті гай-гай які можуть бути страшні й чудні улови!.. Не тільки човен козацький, а й, дивися, варязький, а то й скіфський зав'язнув у мулі...

Через село повільно суне військова машина-тягач, у кабіні сидять зосереджені солдати в зелених, як молода трава, сорочках, на твердих вилицях у них зернистий піт чи то краплі дніпровської води набубнявіли, а за машиною-тягачем на морозно-блискучих тросах, наче на залізних жилах, повзе тупоносе, виловлене з річкової глибини погрозливе диво, повзе на плескатих гусеницях, погуркуючи, й жерло гармати хижо дивиться в золотаво-густу синяву дня.

Танк — у баговинні, в мулі, обснований якимсь вузлуватим корінням, обліплений черепашками, поцяткований п'явками — на сяйливих залізних жилках важко пливе сільською дорогою, зоставляючи рвані драбинки слідів у сірій пилюці, танк погримує траками, жерло гармати похмуро всвердлюється в сонячне бузкове повітря, жерло перевито кількома розквітлими водяними лілеями, либонь, хтось перев'язав іще на Дніпрі, коли танк витягували з води, й тепер лілеї цвітуть на шерехатій іржавій броні, позирають розплющеними та усміхненими очима своїми.

Танк пливе сільською дорогою в живому людському вінку, що сплетений із облич-квіток, і ці обличчя-квітки чо овічі та жіно гі, обличчя-квітки дідів та дітей, а ще його в'яжуть летючі сині ластівки, лелека перелітає через цей ідучий вінок, багряні півні бігають поміж його пелюсток — самі як гарячі пелюстки, й соняхи з-за плотів перехиляються, горнуться до цього вінка, яким наче обвито порятований у Дніпрі танк, на якому вже не побачиш зорі, хоч як видивляйся, бо згоріла зоря не в бою, а згоріла у воді, присвічуючи вдень і вночі рибам та іншій дніпровській живності, перетліло її світло у млисто-беззоряному баговинні.

— Дідуню, а де танкісти?

Дід обличчям кістлявим також цвіте в барвистому вінку, світиться сивою хмарою розмаяного волосся, і дід такий високий, що врівні з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грізний птах пригорнеться шиєю.

— Танкісти? — перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкістів, тільки відповідати не квапиться.

— їх побило, га? — питаєш, позираючи з острахом на відчинений люк танка.

— Цікаво — й страшно почути відповідь діда-всевіда.

— Танкісти? — знову перепитує, зітхаючи, і його долоня на твоїй голові — наче літепло. — А чом би їх мало побити?

— А танк затонув!.. А війна!..

— Так нема ж їх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопці. Живуть хлопці, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах... Мало де, мало що...

— Діду, ви бачили? Бачили їх? Де роблять на тракторах, де на машинах?

— Мало де!.. Скрізь. Бо їм почот, бо вони фронтовики. — Дід замовкає і додає значуще: — Пісень співають, аякже.

Лілеї білі погойдуються на жерлі, наче згідливо покивують на дідову річ, а танк уже випливає на сільську околицю, й людський вінок довкола нього меншає, збіднівши на багато облич-квіток, проте не бідніє на синіх ластівок, що в'ються-перевиваються у цьому вінку, вже скоро танк пливе у полі, поміж лискучих хвиль пшениці, й гусениці побрязкують, наче долинає з кузні відгомін ковальського молота.

— В музеї поставлять, — каже дід. І дивується: — Таку машинерію — і в музей...

Танк віддаляється — і такий здається несправжній у сонячному зеленому полі, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в куряві.

Наче вийшов допотопним мамутом зі свого далекого буття-небуття — й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття.

Замислений дід шелестить подихом-вітерцем:

— Царство їм небесне...

А може, лиш причувається тобі на сільській околиці, де піняться пшеничні смарагдові хвилі?..

 

Чорна птиця ночі вже відлетіла, де-не-де ще видніє розгублене з її крил темне пір'я — чи то тіні в ровах, чи то затінки поза хатами й хлівами; рожева птиця ранку вже простерла крила під небесами, й малинові відблиски від її швидких крил проливаються на село, над яким іще далекими краплями радісних сліз догорає кілька останніх зірок. Поміж садками і в левадах тануть, розсіюються пасма туману, й півні перегукуються клекітливо-огнистими скриками, що не прочахають у їхніх горлянках, і все відчутнішою дзвінкою Прозорістю сповнюється повітря.

В рожевому сяйві іще невидного сонця Княжа гора чорніє погордо, те рожеве сяйво все потужніше виростає з-за її верхів, падаючи відсвітами на пелюстки білих хмар, що, забарвлені, мовби обертаються на обірвані пелюстки небачених квіток. Навіть летючим птахам передається чар отого рожевого сяйва, зарожевлені птахи видаються легшими, святковішими, несправжнішими.

Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблі, а в руках вузлики з підобідком, обідом та підвечірком. Ви з дідом Гордієм ступаєте вслід за ними, дід несе косу на плечі, а в торбині через плече — всякий свій косарський надібок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро боїшся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево.

Літнього досвітку ви йдете на Княжу гору.

Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самі, бо зрідка долинають веселі скрики з лісу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилі обернутись і подивитись на село, що розбігається внизу, — теж видніються людські постаті, що поволі простують, наче течуть, із села сюди, на Княжу гору, все вище й вище.

Ось і шатристий дуб із дуплом заввишки з людський зріст, де зовсім недавно довелось перечікувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собі увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що піднісся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла — й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, і якась налякана птаха вирвалася звідти на волю, війнувши в очі порохном.

А ось і галява на схилі, всіяна лобатим каміняччям мертвих чужинецьких голів, вони похмурою ватагою сіріють у траві, насиченій духом материнки.

— Ось тут закропимось, — каже баба Килина біля камінної стіни, з якої там і сям дзюркочуть джерела.

Дід Гордій припадає до цівки, баба Килина п'є, ти з матір'ю п'єш, свіжішаючи й дужчаючи душею, а біла кров із каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землі.

Від кам'янистої стіни ступили в море молодої горішини, й раптом поміж листя заворушилось грубе гілляччя, саме собою заворушилось, і страх уступив тобі в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гілляччя ще й посунуло через кущі, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсім обмерла.

— Бач, лось який! — стиха мовив дід Гордій. І лиш по дідовій мові ти застеріг, що це й справді лось подерся через кущі, понісши на голові важкі гіллясті роги, схожі на грубе гілляччя.

— Діду, а це що таке чубате?

Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цілісіньке тобі свято, що літає, гніздо в'є, пташенят годує.

— Одуд, — сказав дід. — Присів коло свого гнізда.

Трохи далі в дубняку лунав сухий і чіткий перестук: почіплявшись пазурами за стовбури дерев, строкаті дятли знай довбали дзьобами кору, дістаючи з-під неї поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливістю вони трудились, нагадуючи і діда Гордія, і бабу Килину, і матір, які вже коли заходжувалися коло якогось діла, то так пильно, мовби оці строкаті дятли.

І ти всміхнувся своїй думці. А ще всміхнувся від утіхи: мабуть, доріс... мабуть, хоч трохи доріс до Княжої, що тебе ось сьогодні взяли з собою на гору!

Йдучи попереду, мати співала, а баба Килина підспівувала сухим голосом-комишиною:

Чорні птиці, білі птиці,

наче світлі й темні лиця...

Здавалось, що пісня не просто народжується з їхніх грудей, а йде разом із матір'ю та бабою Килиною в одному гурті, й пісня схожа на веселу дівчину, чия голова заквітчана польовим вінком, ось тільки не видно цієї дівчини і її вінка, а тільки немов голос її чується, переплітаючись із голосом матері та баби Килини.

То полинуть на чужину,

то повернуть на Вкраїну...

А довкола в хащах лісової зелені їм підспівували птиці, які таки повернулися навесні з чужини й поки що не збирались у далекі краї.

Бо ніде в світах немає

так, як є у ріднім краї...

Тут лісові хащі стали розступатися, ви вступили в море високої трави, що била високими хвилями, й тобі здалось — що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовинні, коли не триматимешся стежки, й вуста твої затріпотіли від усміху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серці, й від неї все тіло звітрювалось, прагнуло бігу.

Бо липі тутки і радіти,

поки сонця, поки світу...

Й коли нарешті опиняєшся на Княжій горі, то розумієш, що тут, піднебесна, — вона ще більший всесвіт, ніж здається тоді, коли дивишся на неї знизу, від села.

Ген унизу видніє Дніпро, прослав блакитні, повиті тоненьким маревом полотна блакитної води, яким кінця й краю не видно. А полотна води стеляться попід шелюгою на лівому березі, попід очеретами, а за шелюгою й очеретами — зблискують заводі, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густої зелені, темніють гайки та ліски, що розляглись ген-ген по всьому задніпровському безмежжю, повитому де густішими й де рідкі-шими серпанками. Здається, цей задніпровський простір не обмежений обрієм, бо коли зіркіше вдивитись удалечінь — видимий обрій відступає ще далі, він немов одпливає в ранкову сутемряву, яку творять сірий туман по низинах, сині серпанки, біласті випари, їхні непевні кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугів, над якими — сонце.

Воно ще низьке, ще неправдоподібно велике, а тому що над обрієм — зводиться й летить у височінь швидше, ніж тоді, коли воно вже зведеться у кілька дубів над землею. Здається, сонце полощеться, наче вітрило на морі, й це вітрило напнуто на якомусь невидному кораблі, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вітрило й видніє.

Твого села з Княжої гори не видно, сховалось унизу в підніжжі, за верхами дерев, а перед зором простираються великі застиглі хвилі землі, що здіймаються де крутішими, де пласкішими горбами, а поміж ними — синіють діброви, порозбігались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий відблиск пшениць, чи золотаво-жовтий відблиск соняшників, чи темно-зелений відблиск буряків, і, звісно, ще різних відтінків розбуялого зела, що ввійшло в ріст і в силу, що зараз відкривається сонцю з радістю та щирістю. І як задніпровську даль не стиснуто обручем обрію, так і горбаті поля стеляться в безмежжя, яке їм подаровано в цей ранок не тільки сонцем, ай — Княжою горою, бо лиш на такому безмежжі вона вповні й може явити перед тобою свою велич.

І весь цей простір землі немов біжить і стелиться до ніг, бо струмить пружний вітрець, горнучи й горнучи хвилі трав, а ці хвилі трав на Княжій горі збираються у важкуваті зграї, схожі на пташині, що летять низько-низько, ось хотіли б зірватись увись — і не можуть, тому-то й тріпочуть крильми не в небесах, не під самотніми пір'їстими хмарками, а тут ось, на веселих і розчублених верхах Княжої гори.

— Ну, — озивається дід Гордій, і в його примружених очах немов іде якась задумлива, млиста мряка, такі його очі далекі й непроникні. — Славно тут?

Хочеш озватись, та язик німий, мов камінь, — і лиш осміхаєшся у відповідь.

Дід Гордій, стоячи поряд, озирає ті самі нескінченні простори, зморшки на його шкарубкому обличчі здригаються, й ти не сумніваєшся, що дід Гордій бачить таке, що тобі не приступне, не відкривається ні для очей, ні для душі.

— Дідуню, — озиваєшся зрештою. І вмовкаєш, бо не годен вкласти своє зачудоване запитання в слова.

— Ну? — старий долонею гладить твою голову, підохочуючи.

— Дідуню...

Й немає слів, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей світ, скажеш про цей світ, який відкривається наокіл? Жодне слово не вмістить, лиш очі й душа вміщають — і то лиш видимий. А як побачити й відчути світ невидимий, що тоне ген там, за мінливими обріями?

Скільки людей сьогодні зібрали зелені верхи Княжої гори! Над головами перелітають журавлі, і сільський люд із косами та з граблями в руках також схожий на журавлів, і цей люд заходився не коло роботи, а коло якогось веселого й шпаркого танцю тут, де пухкі кили-.ми трав, і їхній людський танок дуже схожий на жу-ирвлиний — і дід Гордій із косою в руках зараз у такому танці, і баба Килина з матір'ю, тримаючи в руках

525

граблі, також наче витанцьовують по-пташиному, й лиш ти без діла, але тому, що метушишся поміж косарів, також схожий на малого журавлика. На малого журавлика, який уже оперюється, в якого ростуть і дужчають крила, а вміння літати — вже є, від зачаєного бажання літати аж тремтить у грудях, і ноги трусяться, і руки здригаються.

Від косарів, що танцюють журавлиний танок між кущів та між дзеркал озер, налитих весняними дощами, біжиш із вітром, що по-батьківському помагає, віючи в спину; ластівки в'ються кругом, ледь не черкаючи твого чола; квіти з трави сміються червоними, жовтими та білими очима, які трішки мружаться від бджіл. Стежка в'ється сувоєм невибіленого полотна, що зжужмався в травах, і чи то ноги твої прудкішають, чи то стежка хутчіше несе, тільки ти все стрімкіший і стрімкіший, вибігаєш на найвищу маківку, вищої за яку поблизу немає, і всі косарі позоставались ген унизу, в морі трав, — та й тут зринаєш у височінь!

Та й тут, на маківці Княжої гори, зринаєш душею у височінь і летиш над молодою літньою землею, над легким дніпровським безмежжям, летиш у густій синяві повітря, що забиває подих терпким хмелем, і тобі в цю хвилю польоту за рідного брата хіба що сонце, яке летить назустріч.

Хочеш радісно крикнути — до рідних своїх, до землі, до Дніпра, та давкий крик застряє в горлі.

І який прекрасний політ, коли душа знялась у небо й вільно долає безмежжя, а ти стоїш на маківці Княжої гори, що надійно тримає тебе всією могутністю своїх лісів і джерел, птахів і звірів, грибів і ягід, тримає урочищами й легендами, отими нескінченними підземними печерами, де на шовкових лугах пасеться споконвічне статурний і дужий кінь Гнідко.

З піднесеними руками, з відкинутою головою летиш над білим світом,

летиш над мальовничим довкружжям полів і сіл,

летиш над пісенним безбережжям Дніпра,

летиш поміж птахів, назустріч сонцю,

летиш над косарями, що косять літню квітчасту траву,

летиш над Княжою горою, —

й Княжна гора летить із тобою в небеса, до сонця, в безбережжя часу.

 

 

Сторінка 9 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Пошук на сайті: