Юрко деяку мить наче аж вагався — одв'язувати від дилюки рябу чи не одв'язувати, але недовго вагався. Діти не розбіглись, то ряба в сінях зупинилась, задерла голову й пирхнула через ніздрі. Німець підняв автомат, клацнув і різким, металевим голосом крикнув: «Паф! Паф!» Шаснули до хати, дехто надвір, а решта по кутках принишкла. Корова нарешті пройшла. Вже була надворі, коли Катерина немов отямилась, кинулася слідом, закричала:
— Юрку, то куди ти женеш її?! Юрку, та це не твоя, а наша!
— Чули, що сказано? На благо великої Німеччини!
— А свою ти хіба вигнав би з хліва? Хіба вигнав би? Юрко мовчав, тягнучи рябу до воріт.
— Своєї б ти не вигнав, а-а-а… — залементувала.
Юрко зупинився, круто вигнув шию і бухнув із самих грудей:
— А хіба чужу жену? Хіба не свою?
— А-а-а-а…
Мати впала на сніг, а босі діти стовпились навколо неї. Проте дивились не на матір, а на рябу. Юрко вже відчиняв ворота, староста йому помагав. І тут Катерина помітила старого Вільготу. Стояв на ганку, але не зовсім висунувся, а лише так, щоб можна спостерігати, що відбувається. Скочила до тину:
— Іване, скажіть ви їм!
Вільгота голову ввібрав у плечі, хотів у темне провалля сіней шаснути, але в останню хвилю спинився.
— Чого ви мовчите, скажіть!
Сусід подивився в один бік, потім у другий, далі погляд його під ноги впав. Нагнувся, підняв якусь хворостину, почав її в кільце скручувати, ніби важливішого зараз нічого не було. Катерина ж усією своєю постаттю тягнулась до нього, наче він був її останньою опорою й захистком.
— Та скажіть їм!.. Юркові своєму скажіть!..
— А що власті скажеш, — півголосом промимрив Вільгота, ведмедкувато повернувся й провалився у чорних сінях.
Катерина раптом задивилась на своїх дітей: постоять на правій нозі, ліву підігнувши, а потім навпаки. Постоять на одній, а потім — на другу. Наче маленькі червонолапі боцюни позлітались на її подвір'я й почали танцювати. Скільки ж тих боцюнів і чого вони скачуть, невже не можуть крильми змахнути й злетіти на стріху, щоби босоніж на снігу не стояти?..
Півпарубка перевів подих, а потім уже через шпарку в дверях взявся розглядати подвір'я. Не подвір'я, а стовковисько, і червоні плями на снігу. Наче хто кришені на борщ буряки розлив, але хто б це їх розливав? Мабуть, кров… Він зразу помітив ті червоні клаптики пелюсток, але чомусь не хотів сам собі зізнаватись, що то кров. Дуже йому кортіло, щоб цього дому ніколи не навідувало нещастя, щоб тут завжди були мир і спокій, а горе — на провалля та на бескеття повіялось.
— Це ти, Олексо?
З хати визирала Галя. Була якась перелякана, все в неї сумне — і руки сумно звисали вздовж тіла, і губи сумно склались, і складка на переніссі. Серце в пів-парубка занило, в горлі грудка застрягла. Він ковтнув ту грудку, але нічого сказати не міг.
Меланка лежала на тапчані. Була вкрита грубим рядном, а руки склала так на грудях, ніби вмирати зібралась. Непорушний зір втупила в стелю. Синці на щоках, садна на лобі робили її страшною. Галя одвернулась до вікна, закривши обличчя долонями. Півпарубка спинився біля тапчана й силкувався заглянути в очі жінки. Але тому, що погляд був спрямований угору, нічого не міг прочитати в її зорі. Олекса, опустивши голову, одійшов убік і задивився у друге вікно — на крислаті яблуні, що тримали на гіллі білі пелехи інею. В хаті корчилась, беззвучно конала тиша. Врешті Галя не витримала, кинулась до матері, нахилилась над нею:
— Обізвіться…
Меланка тільки повіками змигнула, і знову її погляд втупився в сволок, по чорному тлі якого вирізано химерне лапате листя. Галя й собі хутенько зиркнула туди, ніби сподівалась щось побачити, але зразу ж одвернулась і прикусила губу. Наблизився півпарубка, але дивився вже не так непорозуміло й розгублено, як перше, а сердито й насуплено.
— Озвіться, мамо!
— Води…
Проте, коли Галя принесла води, пити не змогла. Струмочки побігли по підборіддю, по шиї, стукала зубами об вінця кухля.
— Хто ж це її? — запитав Олекса.
— По мене приходили, а я ж у погребі. Не знайшли, то її почали мордувати. Отой Юрасьо, що до мене колись учащав. Він же й поклявся — коли не в могилу мене зведе, то в Німеччину спровадить… Сиджу я, картоплею присипана, а мені наче хтось нашіптує: вийди, вийди! Знала, що облава, а не всиділа. Заглянула в хату — нікого, надвір — мати на снігу лежить. Я й не спам'яталась, як її на плечі звалила й сюди. Говорю до неї, а вона мовчить. Мабуть, багато крові збігло, мабуть, не тільки печінки, а й дух відбив.
Одвернулась, щоб не бачив, як скривилось її лице. Півпарубка торснув за плече:
— Мати кличе.
Меланка й справді намагалась так ворухнути рукою, ніби підкликала до себе. Дочка прудко скочила, з надією почала вглядатись у зжовклі, змертвілі риси лиця.
— Сховайся в погріб, — шепотіла Меланка, — сховайся…
— А й справді, — почув той шепіт півпарубка. — А я побуду біля неї.
— Е-е, ні! — мало не скрикнула Галя. — Не хочу в погріб, годі вже з мене. Я там сидітиму, а тут… — і не доказала.
— Вони тебе, дочко, з'їдять, — шепотіла Меланка. У голові їй наморочилось, туманилось. — Благословенна ти в жонах… і благословен плід… чрева твого…
Півпарубка катував себе зараз у думках, що нічим не може зарадити, допомогти. Що життям покараний — стояти й спостерігати, бо чужим ранам, як і власним, не допоможе ні доторк, ні слово, винуртуване з глибини, ні подих, переповнений співчуттям. Півпарубка стояв і з кожною хвилею все більше обертався на стужавілий клубок, в якому до краю понапиналися нерви.
— Галю, — підійшов до дівчини, виразом очей кажучи більше, ніж словами, — послухай матір…
— А-н! — гнівно стенула плечима.
— Галю…
— Чого тобі?
Яблуні стояли байдужі, вишні — заспані. Прогуркотіла машина по вулиці, а яблунь не розтривожила; провели когось поза тином, а вишень це не розбудило. Й півпарубка не розбурхало, ніби не тутки відбувалось, хтозна-де. Чого він сюди прибіг? Чи його кликали, що він прибіг? Скільки вже сюди ходить, а його ж і разу не запрошували. Усе в цій хаті до нього байдуже. І яблуні… Ех, якби оживити зараз Галину матір, якби зібрати все здоров'я своє докупи — і їй у вуста вдихнути. Аж кулаки постискував од безсилля.
Зойк розітнув тишу. Півпарубка наче сіконули ножем по тілу. Галя приклала до рота долоню, немов хотіла затамувати той крик, що рвався з грудей. Півпарубка повільно, немов чужими ногами, пішов до тапчана. Ішов — і побоювався йти, бо не хотів, щоб справдилось його передчуття.
Меланка вже лежала з заплющеними очима. Галя взяла її за руку й шепотіла:
— Мамо… мамо… мамо…
Так минуло з півгодини, а може й більше. Оте «мамо» крапля за краплею падало в Олексину голову і дзвеніло там, мов у лункій пустці. З кожною тією краплею тіло його мертвіло — ну наче зовсім у нього не було тіла.
— Піду до діда Катеринки, — обізвався півпарубка.
Й не доказав. Забракло снаги, щоб доказати. Аж згодом:
— Земля тверда…
І ще перегодом:
— Візьмемо сокиру, ломок… Якось викопаємо…
Галя впустила материну руку, вражено дивилась на нього. Видавалася такою лихою, аж старою. Поспитала надсилу:
— Про що ти?
— Могилу ж.
Вона немов спитувалась утямкувати — із усім світом щось недобре коїться чи вона збожеволіла?
— Ти… про що?
Відчув, що вгрузає в долівку.
— А хіба…
— Ти вже хочеш її закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги твоєї не було!
— Галю…
— Совісті не маєш! Чого стоїш? Га?.. Оживе!..
Неквапно повернувся й з опущеною головою почвалав геть.
Із Соболівки гнали кілька корівчин, кілька дівчат, а ззаду — п'ятеро чи шестеро дядьків — серед них і Юхима — із заступами. Не такі вони й дядьки, щоб кріпкі та при здоров'ї, але кращих і не позоставалось, а окопи копати й такі зможуть, лиш тільки присилувати треба. Чернега прямував од берега, начебто й не знав і відати не відав, що коїться на кутку, ніс собі мішечок лепехи за плечима. То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту, погнали з усіма. Попереду — худоби кількоро хвостів, за нею кількоро дівчат, яких із печі постягували, зі схованок, а за ними вже дядьки. Чернега спершу тюпав у гурті, а потім кинув мішок об дорогу, сам біля нього опустився, — не піду, мовляв, далі, бо на чому ж це я піду? Метнулись до нього, хотіли прикладами підняти, то котрийсь із поліцаїв підкотив йому штанину, дерев'яний протез показавши. Рудобровий, вузьколиций мадяр недовірливо щиколоткою постукав по дерев'яшці, потім так само Чернегу по лобі, — і всі рушили далі, зареготавши. Чернега сидів на снігу й не міг устати: геть-чисто знесилів од злості. Пролетіла над ним ворона, каркнула.