Мертва зона – Євген Гуцало

Та й думалося, що, може, не палитимуть, розладиться в них там чи в останню хвилю несподіване щось трапиться… Далі розмірковувати остерігався, несподіване — та й годі, але і в тому несподіваному, якого не випускала свідомість, його вже повинен був захистити старший син Макар, котрий пішов із червоними.

Олена перейшла від ліжка до столу, хотіла взяти ніж чи ложку — і він насів на неї:

— Сядь каменем і не шастай мені, бо?..

Але вона таки взяла ніж, одрізала скибку хліба і, посоливши, почала їсти. Його це вразило невимовне — дивився, як розтуляє рота, як пережовує, як під зморшкуватою шкірою в неї перекочується борлак. Те, що їй зараз закортіло їсти, він чомусь сприймав як образу, як глум. Уже не міг відірвати од неї погляду, з кожною миттю все більше наливаючись сліпим гнівом.

— Що ти робиш? — прошепотів.

— Їм, — відповіла Олена.

Йому хотілося скочити, вирвати той кусень із її рук, розтоптати, але він тільки невідривне дивився, як вона неквапливо, зі смаком пережовує. Ковтнув слину і відчув, що також хоче їсти. Бо із самісінького ранку нічого й на зуб не встиг покласти. Усе ще сердячись, встав, підійшов до столу й одрізав хліба собі. Найшов цибулину, почистив і, мочаючи в сіль та хрумтячи, почав пережовувати.

— То, може, снідатимеш? — поспитала Олена.

З'їв одну миску кулешу, за нею ще — і не відчув ситості. Знову хрумтів цибулиною. Уже недавнього гніву на Олену не було, але страх не полишав його істоту. Страх тонесенькими цівочками заповзав у його істоту — сам собі здавався великим решетом, повним тривожного весняного вітерцю. І голова його більшала, виростала в голові болісна пустка, — раптом він із здивуванням подивився на цибулину, його занудило, — і він відклав її.

Невже згорить увесь куток?.. Піймав себе на тому, що цікаво б подивитись на пожежу. Вдень, звичайно, воно не так грізно й страшно горить, як уночі, але ж це палахкотітиме не одна хата, а весь куток, яких-небудь вісімнадцять обійстів. Йому аж на душі потепліло, коли уявив те чорно-золоте пекло, оті двигтючі велетенські віхті, що пожадливо прагнутимуть сягнути неба і вишини трохи вкусити. Але нараз пригадав, що біда не обмине і його хати, що вона також обернеться на купу попелу, — і стало йому нудно й млосно.

Олена взялася латати спідницю. Засилила в голку довгу нитку й мусила далеко відводити руку. Їй добре, подумав Вільгота, бо їй нічого не шкода. Живе на цьому світі, то й добре. Має сяку-таку стріху над головою — задоволена, а коли позбудеться, то чекатиме, поки він, Іван, спроможеться на нове накриття. Бо вона баба. Присмокталася до нього — і все своє життя тільки те й знає, що смокче його, смокче… Ненавидів її зараз, але без тієї злості, яка іноді в ньому проявлялася, — треба було моці на злість, а він зовсім ослаб.

Коли палитимуть, то повинні б не з одного краю заходити, а з обох боків почати, щоб швидше, щоб менше людей повислизало. Це ж, значить, кому судилося першому нюхнути димку? Дідові Катеринці й Шамрайці. Ну, дід Катеринка таки свого доскочить, бо ж повинен уже колись доскочити оцей балакун, баляндрасник і реготайло, для якого нічого на світі святого нема, який з усіх насміхається і все висміє, який у землю не вростав, а котився по ній і котиться, мов перекотиполе. А Шамрайці ніколи не таланило, то чого ж це їй аж тепер має поталанити? Зі своїм першим чоловіком пожила півроку — та й не стало його: чи сам утопився в ополонці, чи хтось турнув під лід — до сього часу ніхто не знає. За другим порозкошувала трохи більше, аж рік, і вмер од сухот. Ніхто вже більше не сватався — побоювались чоловіки, що й вони довго не протягнуть, а гарна ж була Шамрайка, з хороби гарна!.. Біля діда Катеринки сидить Самійло Турик — із тих, що коли вже вхопляться за що зубами, то швидше без зубів зостануться, ніж випустять. Самійло сам голий, зате правду вже любить, так любить, що й тебе голим примусить ходити в ім'я тої сучої правди. Еге ж, правдолюб!.. Він, мабуть, сам собі подобаєтся за свою чесність, а якби не подобався, то й не гавкав би за неї, авжеж, і тут ухитряються урвати кусок для себе!.. Хай горить!.. А біля Шамрайки — хто ж це там? — ага, Тодось Бохонко, божий чоловік, смирний, не говорить, а медом маже, а що вже церкву ту любив та любить — і днює й ночує там, бо на цьому світі непогано пожив, то й на тому хоче випросити тепленьке місце. Ану, побачимо, змилостивиться над тобою твій бог, чи подасть помічну руку, чи буде тобі й на небі так тепло, як сьогодні на землі, ха-ха-ха!.. Біля Самійла сидять Куниці — дві старі діви, які на живого парубка завжди дивились, як на чорта з рогами та з ратицями, котрий на рівному та на твердому так тебе проведе, що неодмінно посковзнешся і гепнешся. Сестри Куниці жили з того, що ткали людям полотно, помагали підгортати картоплю, бавили дітей, — не мали вони свого кореня в житті, таких і легкий вітерець викорчовує без сліду, не те що буря. Звичайні, здається, люди, сірі, як осіння сльота, а як приглянешся, то в кожному більшовицьке щось сидить. Це зараз по-причаювались, а колись же в активістах ходили, голови задирали високо… У закамарках душ такими й позоставались, хресійбо!

Усіх їх сьогодні спалять. Що ж, така в них доля. Така доля і в Парійчуків, і в Постоюків, і в Хоменків, і в Чуйків, і в Грипечуків, і в Чернег — у всього їхнього кутка, у всієї Соболівки. Така доля! Згорять вони — на їхньому місці родичі Вільготині поселяться, які вже з ним, Іваном, житимуть у злагоді, та й він з ними не ворогуватиме.

Олена одягнулася, перев'язалась мотузком, яким тягли з криниці воду, почала класти за пазуху дерев'яні ложки, риночку поклала, веретено.

— То вже підемо, чи що? — похмуро запитала в нього. — Пересидимо в Юрка або в церкві. Коли що — у яр скочимо, той, що біля Юркового городу, там багато снігу…

Говорила вона спокійно й тихо, наче аж байдуже; таким тоном можна обговорювати дрібні господарські клопоти — замішано свині чи ні, внесено з погреба картоплі на сніданок чи не внесено…

— Йди, — мовив Іван, — а я за тобою.

— Разом безпечніше, — спробувала наполягати. — Нема чого зоставатись…

— Йди, — повторив Іван. — Бо коли вдвох подамось, то сусіди можуть запідозрити щось.

— Хати не замикай, — сказала Олена. — Зайдуть усередину, подивляться, що нікого нема, то, може, помилують. А буде замкнуто — подумають, що поховались.

Вона вже вийшла в сіни, як він побачив біля печі коцюбу. Хай би взяла… Але чомусь не схопив, не побіг наздоганяти. Слухав, як прохрумкотіли її ноги попід вікнами, стихло, сліпе мовчання стало за плечима, пильно придивлялося до нього. Вільгота різко обернувся, наче сподівався щось побачити ззаду, але, крім обдертих голих стін, там більше нічого не було. Зостався сам, гостро відчував самотність, бо навіть рідна хата не створювала затишку.

— Тьху, зараза, прости господи, — сказав дід Катеринка, — заступ зламався…

Дід стояв у могилі по груди, з досадою крутячи в руках зламаний заступ. Ото такий талан, ото таке везіння. Тепер пальцями не вкопаєш, сокирою багато не вигребеш, а могилу ж треба кінчати.

— І де тільки в мене та сила береться на старість, — бубонів дід. — Замолоду нікого не міг подужати, а тепер…

— Мабуть, багато каші почали їсти, — докинув півпарубка. — Доведеться мені йти по заступ. У млині там усякої всячини є…

— Галя йде до нас, — мовив Чернега, сидячи на викопаній землі. — А хто ж то з нею?

Дивилися на дорогу, що вела із Соболівки до села. По дорозі справді йшла Галя — простоволоса, роздягнута, руки склала на грудях, ніби так хотіла захиститися од холоду. За нею простував Юрко Вільгота. Ось вони зупинилися обоє, задивилися сюди, на цвинтар, потім звернули — й до них рушили. Галя широко ступала, волосся порошилося над її чолом, а рук од грудей не віднімала. Тільки ближче підійшли — і втямили всі, що це Юрко зловив дівчину, веде її до управи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: