— З млина нікуди тебе не випущу, — сказав півпарубка. — А коли прийдуть і сюди, то буду боронитись.
Галя як сіла під стіною, як впустила голову на коліна, так і не підвелась. Але в її поставі він уловив недовір'я.
— Це вже не млин, а трухлятина. Три літа не мололи тут, не навідувався ніхто. Не повинні б… Та коли що — тебе не віддам. Чуєш?
Галя мовчала. Півпарубка зігнувся, підвів їй голову. Очі в дівчини напіврозплющені, пашіли сухим блиском. Благальне силкувався заглянути в їхню глибину, наче хотів випросити бодай натяк на згоду. Але дівчина дивилась на нього — й не бачила. Він це добре відчував — вона його не бачить, бо все єство її зосередилось на своєму, на болючому.
— До матері… — врешті видушила вона.
Півпарубка все не відпускав її голову.
— Хай смеркне-Обізвалася Мотря з Торбою:
— Може, ви їсти хочете? У мене тут назбирано… Ось варена картоплина, сухарики є, а ще сушені грушки. Дали буряк в якійсь хаті, але ж його спекти треба, бо сирий. Я печені буряки люблю…
Все те витягувала з торби, розглядала, обдмухувала. Шкоринка здалась її зацвілою, то понюхала, взялася нігтем зчищати цвіль. Головку часнику видобула, червоненьку цибулину. Дуже хотілося їй, щоб у торбі знайшовся кусник сала, але скільки порпалась там — не було. Таки не подали їй сала за останній тиждень ні разу. І ганчір'я всякого почало менше перепадати — ген на ногах, обв'язане мотузками, уже позношувалось, треба б цілішого. Мотря зітхнула й заходилась переминати в беззубому роті оту шкоринку, — не засувати ж її назад, щоб зовсім пропала.
Так вони й сиділи — півпарубка з Галею біля стіни, а прошачка під стовпом. У млині все потроху насуплювалось, і кутки блимали на них з глухуватою неприязню; з дірок у стелі проціджувалось чи те примарне світло дня, чи то рідесенький, розпорошений попіл вечора. Хоч би тобі вода шелеснула чи тоненько, по-пташиному пискнула внизу під колесами, — ні, тихо, позамерзало все, скуте кригою. Тільки різким, пропахлим старою курявою холодком дме з-під дощок, і павутиння важко пообвисало по стінах, обсипане чи то давнім борошном, чи то інеєм.
Півпарубка насторожився — наче голоси знадвору вчулись. Приклав вухо до стіни, але хіба вловиш що-небудь через таку грубу?.. Одхилив двері, а під млином троє дітей. Блискають переляканими очима й туляться одне до одного, бо роздягнуті й босі. Він спершу й не впізнав їх — може, які приблудні чи біженці, бо хіба мало зараз таких по світу скитається?.. Але по очах їхніх застеріг, що впізнали його, і зразу ж майнуло: Чернежині!
Спершу не хотіли йти в млин, то він їх позатягував. І все сварився, що вони своєї хати не тримаються, що позавіює їх де-небудь, аж весною познаходять кості.
— І за чим ваш батько дивиться, га? Якби в мене такі були, то з ранку до вечора тільки те й робив би, що березовою кашею годував… Ну, чого мовчиш, Марку? Обізвись. Диви-но, які шмаркляки позамерзали під носом.
Марко, наступаючи собі ногою на ногу, щоб тепліше було, сказав:
— Тата вбили.
— Отакої! — вихопилось у півпарубка. — Та ми ж недавно з ним на цвинтарі були… Це що він торочить, Ганко?
У Ганки тремтіли руки — чи від холоду, чи від страху. Одвернулась, наче й не хотіла говорити з півпаруб-ком. А Марко:
— І хату нашу спалили. А Саньку в огонь жбурнули, то мати за нею кинулась.
— Це правда, Павле? — вицвілим, якимось жалібним голосом звернувся півпарубка до найстаршого серед дітей. — Чого ж ти мовчиш?
Павло не одвернувся, не одвів погляду, прямо дивився на півпарубка. Й нічого не відповідав.
— А потім, — взявся далі розказувати найменший, Марко, — тато як крикнуть нам: «Тікайте! Хто куди!» Ми й побігли. Та підстрелили Марійку, Максима і Федька теж підстрелили… А Михайла аж у полі догнало. Він щось кричав, але ми далі побігли.
— Марку… Ганко… Павле…
— Весь куток палять. Я хотів подивитись, то вони, — показав на брата й сестру, — не дали мені.
Раптом Галя скочила і до дверей метнулась. Півпарубка наздогнав, схопив її за плечі й не пускав.
— До матері, — виривалась дівчина. — Пусти!
— Не пущу, — борюкався з нею півпарубка. — Нікуди не пущу.
Але дівчина зовсім розуму відбігла. Била його ліктем, дряпала і все поривалась до дверей. Півпарубка навіть не одвертався од її ударів, тільки коли по лицю перепадало, то щулився.
— Чого присмоктався? Чого до мене липнеш? Куди не повернуся — все ти і ти. Ще ніколи такого ворога не мала.
А він тільки губи закушував — то верхню, то нижню, і все не обзивався, ніби язик проковтнув. І крапельки крові вогко поблискували на губах. Ось Галя тернула їх ліктем, розмазала — і наче одблиск пожежі впав на його лице.
Врешті вона вгамувалась. Раптово тіло її обм'якло, зір прижухнув, наче мрякою заволокло. Півпарубка якусь хвилю пригортав дівчину однією рукою до себе, потім перехилився набік, потягнув до стіни.
Мотря з Торбою встала, підійшла до дітей. Давала їм сушені грушки, цвілі шкоринки, але діти не брали. Вони стояли тісною купкою, наступали собі на ноги та ще розглядались по боках, немов їх оточували палаючі стіни, немов ось-ось мала впасти на їхні голови стеля.
— Взути вас треба, — сказала Мотря. — Ось я зараз… Нагнулася за мішком і почала дерти його навпіл. Потім найшла кілька мотузочків і взялася тією мішковиною обмотувати Маркові ноги. Запримітила в кутку жмуток закостриченого клоччя, обтушкувала ним підошви й литки, потім ще мішковиною, а тоді вже мотузками. Діти з увагою стежили за нею.
— Не пропадати ж, — бубоніла Мотря. — Коли такі малі повмирають, то що буде? Хай уже по мені невзабарі одспіває метелиця, але ж ви, зелененькі, не в'яньте, не сохніть, хай уже я…
Мішків вистачило ще для Ганки, а для Павла — лиш на одну ногу, то Мотря повисипала все зі своєї торби і нею обмотала.
— Тепер, — сказала, — знімати не треба. Так і ходіть, так і спіть. А коли надибаєте які лахи, підніміть і намотайте собі.
Діти слухали її поради, мовчали.
— Не пропадете, — говорила Мотря. — Будете ходити зі мною, світ не без горя, але й не без добрих людей. Навчитеся гарні слова говорити, а за ті слова буде вам шана й оддяка. Ось повторюйте слідком за мною: не збирайте собі скарбів на землі, де міль і тля їсть і де злодії підкопуються і крадуть.
— …підкопуються і крадуть, — прошепотів найменший, Марко.
— Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні тля не їсть і де злодії не підкопуються й не крадуть.
— …не підкопуються й не крадуть.
— Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше.
— …буде й серце ваше.
— Блаженні вбогі духом, бо такі втішаться. Блаженні сумні, бо такі втішаться. Блаженні тихі, бо такі осягнуть землю. Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситяться. Блаженні милостиві, бо такі будуть помилувані.
— …будуть помилувані.
— Ви сіль землі: коли сіль звітріє, то чим солити? Ні на що не годиться вона, тільки щоб викинути геть і щоб топтали її люди. Ви світло світу…
— …світло світу… — мимоволі, тихенько повторював Марко, бо слова ті падали на його душу, як зерно на спраглу землю.
Сутеніло; наливався темрявою глухий млин. Тихе Мотрине казання ледь-ледь чулось і примарне, таємниче згасало. Та ще раз у раз підпалювало дитячі очі, які спалахували гіркуватим, заглибленим вогнем. Галя спала, й півпарубка відчував своєю долонею, як б'ється її серце. Він так прислухався до того тукання, що не чув ні Мотриних повчань, ні того, як здалеку доноситься гуркіт моторів. Та врешті гарчання моторів заглушило биття серця, і він скочив, виглянув за поріг. Зразу ж відсахнувся, почав зачиняти двері на грубий залізний прогонич. Замкнув — і побіг до коша, де під купою дерті був схований автомат.
Але на півдорозі його спинив глухуватий голос, у якому прокльовувалась тонким живчиком пристрасть. Мотря повчала:
— І коли права рука блазнить тебе, відітни її й кинь од себе; більша-бо користь тобі, щоб один із членів твоїх згинув, а не все тіло твоє вкинуто в пекло.