— …вкинуто в пекло.
— Ти бач! — здивувався півпарубка. — І складно ж ви чешете, тітко. Але нащо їх такого навчати?
— Коли ж око твоє праве блазнить тебе, вирви його… — бубоніла, наче й не чуючи його, Мотря.
— Та годі, годі! — закричав півпарубка, бо мотори вже сопли під млином. — Не забивайте дітям памороки, чуєте!
Був уже біля коша, рука нишпорила під дертю, ось пальці наткнулись на холодне залізо. Не збирався так просто віддавати своє життя. Не хотів, щоб безкарно вбивали оцих дітей, яких не зуміли вистріляти гуртом. Не дасть, бо він не безтямне дерево, він не бездушний камінь.
Посіявся сніг за шию — задер голову й крізь велику шпарину побачив біло-рожеву пелюстину молодого місяця. Чи то тільки здалось, що місяць?..
Полоснув чергою по машині — й вона звернула вбік, та зразу ж забуксувала. Темні постаті скочили на сніг, і півпарубка, навіть не цілячись, скосив одного, другого… Оце вам! За все!.. За все…
З натугою розклеплювала повіки, а вони ж обважніли, наче згори покладено мідні п'ятаки. Вона й рукою хотіла ворухнути, щоб зняти п'ятака, але рука лежала мертвою колодою. Опитувалася зітхнути, але сили не було, то тільки в думках зітхнула. Мороком повнилась голова; здавалось, дрімає. Але… звідки цей чад? Невже хтось каглу заткнув? Це ж треба встати й відіткнути, бо хіба ж довго задихнутись?
Врешті розплющила очі. Побачила над собою низький, задимлений сволок — наче зовсім опустився, лежить мало не на грудях. Треба буде якого чоловіка закликати, щоб стовпа поставив, бо й стеля отак завалиться, а хата ж їхня стара, давно ставлена.
Шибки поблискують — невже під вечір випогодилось та місяць уповні зійшов? Силкувалась повернути голову, щоб глянути у вікно, але в'язи ниють, немов туди цвяхів понабивано. І кожен цвяшок так жалить, так впивається! Хай жалять, хай упиваються, бо коли вона не встане сама, то хто її зведе? І, крекчучи, почала вставати.
Але ж хіба це місяць так світить? Ген, за воринням, жахкотить того вогню, наче хура хмизу горить. Поволеньки злазила на долівку — і хата попливла, закрутилась. Добре ж побито її, добре змордовано, щоб вас так свята земля мордувала. Що ступінь — то все на тебе падає, а перед очима кружала, наче решета, повні блакитного жару.
Горіла вся Соболівка. Кожна хата мала золотий верх, була вшита не сніпками, а миготливими язиками полум'я, які струменисте збігали догори, а то зненацька іскристий віхоть виростав, виростав — і сягав мало не до неба.
Меланка відчувала, що той жар починає пекти її тіло. Одійшла на задвір'я — її хата стояла незачепана і, освітлена з боків, здавалось, ось-ось також спалахне. Меланка пройшла по межі, але й тут було важко дихати, бо дим котився на неї, і часом на город лягали криваві смуги. Вона одступила ще далі, ближче до берега, і тут, поміж лозами, під обвислим вербовим віттям, теж не було чим дихати. Немов між небом і землею повигоряло все повітря, а зостався лише дим, дим, дим…
Пішла через кущі, і тут якийсь клубок пролетів перед нею і з шумом упав попереду, застрявши поміж лозою. Меланка спинилась, приглядаючись, а потім — якась спорожніла й байдужа — рушила прямо на той клубок. Це був півень. Меланка підняла його й притулила до грудей.
Від села долинули постріли, і вона стала. Потім звернула ліворуч, перебрела, спотикаючись, через верболози — й опинилась у полі. Йшла і йшла, притискаючи півня до грудей. Опинившись на горбку, знову глянула на Соболівку — віддалік пожежа здавалась не така бурхлива, хати догоряли рівно й спокійно.
Півень у її руках мовчав. З його очей стриміли, здається, тремтячі вістря вогнистих шпильок.
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Євген Гуцало
Мертва Зона
повість
Півень насторожено витягнув шию. У цій глухій норі, де ніколи не розвидняється й куди ні разу не проникало сонячне світло, просидів уже чимало. Проте завжди вгадував настання світанку і вітав його здушеним, хрипкуватим криком. Того співу ніхто не чув, бо нора знадвору, під хатньою загатою, вона глибоченька й добре затушкована бараболинням, ганчір'ям та черепками.
Півень спробував розправити крила. Але крила вдарились об стіни нори, і кілька дрібних грудочок землі впало йому на спину. Півень чи то зітхнув, чи то глухувате кахнув, сердитий і невдоволений. Потім усе-таки випростався, напружив груди — і закукурікав. Гарної пісні не вийшло, і півень зніяковіло забулькав горлом.
Прислухався — чи ніхто не відповість. Адже звик, що завжди саме після його співу спочатку зчиняється веселий півнячий перегук на їхньому кутку, далі, наче вогонь, перекидається на сусідній, потім перегук лунає з усіх повіток, хлівів у селі, горищ, курників. Півень звик, що разом із його співом наставав день, а тому — коли ще був на волі — іноді здавалось: варто йому не заспівати — і морок нічний не розсіється… Півень прислухався, але зараз у норі не розвиднілось, не долинула нізвідкіля пісня іншого ранкового сурмача. Йому відповіла сліпа тиша, глуха на обидва вуха.
Проте півень почувся впевненіше. Він ще крутіше випнув шию, ще завзятіше кукурікнув. На цей раз пісня вдалась — протяжна й зухвала, а то навіть весела, переможна. Півень потупцяв пазуристими лапами по долівці — й знову прислухався.
Сліпу тишу не порушував жоден звук.
— Мамо!
Її наче що в груди штрикнуло. Легко зіскочила з лежанки на холодну глиняну долівку. Ось тут, на тапчані, завжди спала Галя. Вчулося чи справді?.. Пошастала рукою — нікого. Подушка незім'ята й вогкувата, і рядно не зжужмане. Вчулося… І це вже не вперше. Отак лежить, а посеред глупої ночі раптом чи то присниться, чи то примариться їй рідний голос. Ні очі не присняться, ні руки, а тільки голос. І є в тому голосі й скарга, і щемлива ніжність.
Сіла Меланка на лавці, куняла. І раптом знову:
— Мамо!
Достеменно вже знала, що вчулось, проте перехопило подих. У скронях зашуміла кров, а ноги віднялись, і руки віднялись. Пробує звестись — не може, пробує долоню до грудей прикласти — не в силі. Господи, що ж це з нею таке? Чи не занедужала часом? Таке верзеться, що сама собою звладати не годна.
Таки відпустило поволеньки. Встала — і в голові закрутилось, наче то хата закружляла кругом, ніби то жива долівка під ногами ворухнулась. Устала — тоді вже й зовсім полегшало. Думала каганця засвітити, щоб розгледітись, щоб на себе глянути, та… чи варто? Хоч вікна й позавішувано ряднами та мішками, але ж рань ще яка — все може бути.
Ступила в сіни — і вклякла, прислухаючись, чи не чути нікого за дверима. Тихо начебто. В щілину дихало морозцем, і тонко так просочувався дух сухого снігу. Меланка поторгала засув, знову прислухалась. Але мовчала вулиця, мовчав і великий старий садок.
Вернулася в хату і, відхиливши пічну затулу, длубалася в попелі. Зостався жар учорашній чи вигас? Ворушила патичком, ворушила, — блиснуло іскрою. Підгорнула ближче, почала роздмухувати. Приклала до вуглика кукурудзяний листок, а коли спалахнув, то вже й каганця засвітила. А жарину — назад у попіл загребла.
Тинком долоні захистивши вогник, вийшла в сіни, відхилила ляду в погріб. Дихнуло на неї густим, теплим повівом підземелля, картоплею, буряками. Хиткий струмочок вогню злякано гойднувся, і Меланка некліпливо стежила за ним, поки вгамувався. А вгамувався, почала спускатись по драбині. Порипували щаблі, а їй здавалось, що то її костомахи порипують. Стала на землю і глянула вгору — ляду не зачинила! І як це їй вилетіло в голови? Хоч воно наче байдуже, але ж… І що це з нею ниньки? Примостила бликавку біля діжечки з квашеними огірками, а сама таки полізла зачиняти.
А вже згодом покликала тихенько:
— Галю!
Хоч би тобі миша писнула! Полізла на картоплю, а там уже, в кутку, одклала вбік буряки, відхилила дошку — й заглянула в сховок.
Галя спала. Каганчик ледве-ледве освітлював її обличчя, і здалось воно матері чорним, наче аж струпешілим. Великі, похмурі западини очей надавали їй страшного вигляду. Меланка присвітила каганцем з другого боку — і лице помоложавіло, стало смагляве та вродливе, таке, як завжди. Й полегшало на душі в матері. Вона замилувалась дочкою.