Мертва зона – Євген Гуцало

Груди його ходили ходором, з рота вилітали не слова, а гарячий присок. Зрештою замовк, тільки зіпав. Руки тремтіли, немов коріння, яке підмиває вода.

— А який тепер толк із тих дітей? — мовила Меланка. — Ти його доглядай, сама не спи, недоїдай, а тут загуркотіло, прийшли оці — та й забрали, та й погнали, нема, наче й не було.

— Не в кожного забрали, — Юхим на те.

— А в кого не забрали, то стеряє здоров'я по ямах та льохах, куди воно буде судне! Оце як подумаю, що поженуть дитину, то ладна руки на себе накласти, щоб не відати й не чути…

Юхим совався на лаві й позиркував на Мотрю з Торбою. Хотів поговорити про Галю, але при цій хіба поговориш? Авжеж, божа це людина, божа, але чужа! Таки змовчав, ковтнувши слова, що на язик просились. І про своє вже:

— Ми таки з Тетяною горнята потовкли, а я повіявся — і нічого не взяв із собою.

— А-а-а… — тільки й протягла Меланка, маючи своє на думці.

— Бо в чому ходитиму? І сорочки ж усі там зостались, і штани. Що з нею вдвох настарались — поділимо, що моє — заберу.

Меланка нічого не відповіла, дивилась у піч, і по її лицю скакали, а то рівно блищали бліді спалахи вогню. Зір стуманів, і в живих застиглих сльозах заворушились золоті іскрини.

— Хату вдвох ставили, — правив своєї Юхим, — поділимо безпремінно. Жити там не житиму, то зможу половину розібрати або ж продам комусь. Та ні, краще, либонь, розібрати й на другому місці поставити.

— Тю на тебе, — глухо, з самих грудей, заговорила Меланка. — А в чому ж Тетяна житиме, коли ти півхати повалиш?

— А то мені голова болить про це? — всміхнувся безпечно Юхим. — Стелі не буде, то долоню проти дощу наставлятиме.

Мотря з Торбою знову задрімала й пробурмотіла крізь сон:

— …милість же моя яко облак утренній… Юхим кинув на неї хутеньким поглядом, але зразу ж і заспокоївся. З пришелепуватих та блаженних дивуватись не треба, бо то хіба вони говорять, то їхніми вустами злиденна, згорьована доля обзивається.

— Згрібай, Олено, сміття. Згрібай усе й на горищі, і в коморі, і в хліві, й те, що попід хатою.

Не питала — навіщо. Знала, що рано чи пізно про це довідається, що її Іван щось задумав. Розуму в нього, може, й небагато, зате твердий і темний, в нього, коли вже там що заквасити, то неодмінно вибродить. Та й нащо людині багато розуму? Хіба ті, що мають його багато, такі вже й вдатні до всього, такі вже й удачливі? Де там! З розумом тим ще лиха наберешся, біди всякої, бо розум без гордості не ходить, а гордість без честі не днює й не ночує. Нащо вже ліпше — хитрість. І громада за хитрість не зневажає, а поважає, то й собі ж од неї ніякого збитку нема.

Гребла те сміття на горищі. Ще де яке сінце чи лепешка, то відкладала вбік, бо хто зна, як воно та що, а зима ж надворі й корову годувати якось треба. Всяку пилюку драпаком докупи мела, потерть визбирувала, бо ж за роки позбиралося чимало. А потім сяйнуло їй у голові: господи, це ж коли все палитимуть, то хіба сіно не згорить чи лепешка? Все димом пойметься, все за вітром піде. Здушило їй груди… Щось тре буде придумати, бо коли рятувати, то все рятувати.

Потім у коморі порпалась. Ну, тут багато не назбираєш. Присвічувала каганчиком, вимітала павутиння по кутках, порохняву. Ось борошенце просипалось — жаль його збирати й до сміття валити, це ж для курей можна щось зготувати… І знову сяйнуло їй: не шкодуй, жінко, бо погорить усе! Але… не могла саму себе подужати, не могла не шкодувати.

Вишпортувала вилами гній з-під корови. Зимою не дуже й чистили, холодно ж, а як-не-як у гною тепліше лежати. Вибравши свіжіше, почала лопатою та сокирою колупати таке старе, що не тільки ніс забивало смородом, не тільки в горлі давким квачем стояло, а навіть очі ядуче виїдало. Ого, як заков'язло! І не тільки гній заков'яз, а й сморід… На якусь хвилю одверталась, бо в голові наморочилось, потім знову бралась. Гною не шкодувала. Хоч би й де його подіти, однаково не пропаде, у землю ляже та вдобрить її.

Вже таки розвиднілось, і Вільгота, набравши перший мішечок отого сміття, неспішне почимчикував надвір. Став і розглядався по боках, наче роздумував, куди податись. А насправді ж вишукував тотим оком, чи ніхто часом не бачить його. Ні, коли нікого нема, то не треба й квапитись. Скинув мішечок додолу, дістав тютюну, скрутив цигарку, закурив. Це ж не може бути, щоб ніхто його не побачив — із Меланчиного вікна чи з Чернежиного. Ті Чернеги спершу переговорять між собою, що, мовляв, дядько Вільгота стоїть із мішком у себе на обійсті, а тоді вже почнуть одне за одним надвір вибігати, щоби зблизька глянути. О, так і є. Середульше вискочило, босоноге, стоїть на порозі, сюди стріляє-зиркає вибалушеним чорносливом та й зразу — круть і до нужника подріботіло, аж сніг закурів. Ну, значить, ось і сам Чернега вийде…

— Доброго ранку, сусіде! — першим привітався Вільгота, коли вийшов Чернега, стукнувши об поріг дерев'яним протезом і блиснувши в його бік соковитим, давно дозрілим чорносливом очей.

— Як живеться, як можеться? — поспитав Чернега. І тут же на свого середульшого насів, що вертав із нужника. — Ти чого, харцизяко, босий бігаєш? Знову будеш мені бухикати?

— Та ви ж самі казали, тату, що мене ніяка хороба не бере…

— Ага, воно ще й на батька зіпає!

— А що ж я взую, коли одні чоботи в хаті — та й ті на вас…

— Отакі ниньки діти, — сказав Вільгота, коли середульший, схопивши запотиличника, шаснув повз батька в сіни. — Ти йому те, а воно тобі інше… А ми ж оце надумали трохи почистити на горищі й попід хатою, то я сміття виношу… Став посеред подвір'я та й думаю: куди ж його висипати?..

— А ти, Іване, не думай. Висип у рів — та й край.

— Наче й невдобно сипати в рів, бо багато всякого мотлоху завелось…

— Можна і в глиняники, тільки це далекувато.

— Отож і я думаю туди, — зрадів, почувши про глиняники, Вільгота. — А далеко, то що я пороблю…

— А чого ж це ви посеред зими?.. Та й у свято…

— Де ще те свято, аж увечері. Бог простить, він усе прощає… Тільки як отаке нехлюйство в хаті і коло хати, то на душі важко.

— Та неси вже, Іване, бо чи ж те сміття варте, щоб про нього стільки торочити?

Закинув Вільгота мішечок на плечі, подався з двору. Бач, як той Чернега куснув його: не варто стільки й балакати. Так куснув, ніби здогадується про щось. Але добре, що сусід заговорив першим про глиняники, а не він, Іван… І за свято згадав… Мабуть, щось закрадається йому в голову, почне стежити, він такий, то тре обачнішим бути.

Походив над глиняниками туди-сюди, вибираючи глибшу яму, таку, щоб убік була вибуртувана. Потім підняв високо мішок і висипав повільно. Мовляв, дивіться, кому охота підглядати! Висипав — та й подибав назад. А вже за другим разом не просто собі мішечок ніс із самим тільки сміттям та потерухою, але й таке-сяке дрантя поклав. І коли висипав, то вже не згори, а донизу спустився, закинув те дрантя чимдалі, притрусив його старанно. Еге ж, як ото мудро зметикував він, щоб у глиняниках схованку влаштувати, і не вночі, а посеред білого дня: догадуйтесь, хто вдатен! Ніколи ще не був такий вдоволений собою, як зараз оце. За третім заходом уже взяв дещо і з ціннішого — чоботи там неходжені, новенькі зовсім, юхт на передки. Той крам ще за Оленою дістався йому, й до цього часу не справив їй нового взуття: то не було коли, то майстра путнього чортма, а коли відверто — то й не хотілося. Бо поки крам — то він крам: і в руках є що потримати, і подивитись любо, а коли зшиєш чоботи, колись же й озути треба, а озуватимеш — стопчуться, а там, дивись, і порвуться. Ні, не марнотратниця його жінка, нащо там брехні зводити на неї, проте вже так заведено, що чобіт мусить дертись, коли він чобіт. Навіть тоді, коли й не ходиш у ньому.

Позаносив Вільгота у глиняники й одежину, яку раніше не встиг заховати і яка ще висіла то там то сям; позаносив також свій столярний інструмент — а гарний у нього інструмент, бо ж і майстер він не з гірших у селі, а з кращих; та й не позичав нікому, як інші, бо знав, що поки воно в твоїх руках — твоє, а піде по позичках, попливе по чужих руках — не чекай уже від нього ні толку, ні роботи… Заніс Вільгота також сапи та лопати, познімавши з них держаки, з вилами зробив те саме, сокирами, колуном, серпи позаносив, коси. А ще яке було там хазяйське причандалля, поскладав на тачку, зверху всипав гноєм і також відпер. Коли вже склав усе в яму, то картати себе почав: і нащо це гній повіз аж сюди, хіба так хазяїн зробить? Це ж коли придивиться хто — неодмінно щось запримітить недобре, бо коли це було видано, щоб Вільгота добриво не на город одвозив, а по ямиськах розкидав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: