Мертва зона – Євген Гуцало

— Будуть палити!..

І здивувався: як хрипко й тихо прозвучав голос його. Одкашлявся, приклавши долоню до грудей, і швиденько позирав то на матір, то на батька.

— Ну? — мовив під тапчан Вільгота. — Хто сказав? — І, здавалось, у тоні його не було ні страху, ні занепокоєння.

— Ніхто не казав, але з усього видно, що збираються… Позавчора у Дериколівці палили, вчора у Псярівці, а сьогодні…

— За що?

— А німця ж отого хтось порішив на вашому кутку.

— У полі ж, а не на кутку.

— Хіба не однаково?

Батько вже випростався і стояв перед Юрком високий і похмурий. Наче аж вищий, ніж завжди, і лице стьмяніле, а під очима провалля. І нічого не здригнеться. Дивиться. Ніби запитує: чи знаєш, що сказав? І мати так само дивиться, те саме запитує.

— Всіх? — запитав Вільгота.

— Не повинні б усіх, — видихнула мати.

— Ото вони розбиратимуть! — несподівано верескнув Юрко. — Вони підряд усіх палять, не дивляться, хай їм трясця! А ваш куток — неодмінно, бо ж від Збаража, а в Збараж не сьогодні, то завтра червоні прийдуть.

— Всіх і палитимуть? — знову перепитав Вільгота, і знову в його тоні не пробилось ні страху, ні занепокоєння. — Не всі ж винуваті за того німця. Хтось один… Є такі, що мовчать, попричаювалися… Більшовиками були — й зостались.

— Думаєте, вас помилують? Для них зараз усі однакові… Облава буде… Пошлють рови копати, околи. Ритимуть біля лісу і там, де Дідькова Задниця… Нас усіх посилають на облаву. Не думайте, тату, що вдасться одкрутитксь, чи що. Бо з нами і за нами ходитимуть дойчі й мадяри.

— Ти поліцай, сину, — мовила мати, — то, може б, так зробив, щоб тебе на наш куток опреділили?

Юрко тільки рукою махнув. Мовляв, що ви, мамо, торочите. Хто ж це пошле мене на Соболівку, коли всі знають, що ви тут живете? Хіба не знаєте нашого старосту Самця? Під ним земля западається, то він ладен усіх потопити та повбивати — і своїх, і чужих.

— Треба все ховати, — мовив Юрко і зробив такий жест руками, наче підгрібав до себе весь світ. — Усе треба поховати, щоб нічого ніде не лежало.

— Та й так не лежить, — мати.

— Знаю, — все більше опановуючи себе, кинув Юрко. — Знаю, позакопували все, що могли. Але й решту треба так сховати, наче його й не було.

— Де ж тих схоронів набрати? Хіба землю зараз угризеш чим-небудь? Та й люди бачитимуть…

— Що ви мені одне й те ж туркочете — люди та люди! У погріб нічого не клали? Складайте все в погріб!.. Одгорніть картоплю — й під картоплю. На самісіньке дно валіть, — не бійтесь, через кілька днів усе повиносите. Головне — зберегти, щоб не пропало.

Вільгота дивився на свої руки, ніби вперше їх бачив. Широкі, плескаті, з кістлявими горбиками щиколоток, з короткими сучкуватими пальцями, зарослі рівно висіяним рудувато-вогнистим волоссям, його руки лежали на колінах спокійно, вони повинні б вселити впевненість у душу, але не вселяли. Наче ці руки належали не йому, а були чужими і лежали осторонь.

— Тільки робіть так, щоб ніхто не бачив і не знав, бо потім усе на мою голову звалиться, — додав Юрко.

— А коли ж почнеться? — поспитав батько.

— Може, вдосвіта, може, ополудні, а може, й увечері.

— А облава?

— Мабуть, по сніданню.

— Ти ще кому-небудь казав?

— Нікому.

— Тітці Оляні не казав і дядині Олександрі?

— Ви хочете, щоб мене скарали? Тільки вам. Ніхто з поліцаїв про це не знає, навіть Самець… Оце мені вдалось підслухати.

— Чого ж це вони? — знову мати.

— Чого! Чого! — перекривив Юрко, не в змозі перебороти роздратування. — Бо прищикнули їм хвоста, мусять тікати.

— Що ж це з тобою буде? Він так і вибалушився на неї.

— Часу маєте з заячий хвіст, а розбалакуєте, — мовив якось сумирно, наче аж винувато.

— Може б, ти, Юрку, і собі десь зараз заховався, га? — обізвався Вільгота.

— Мені не можна. Бо до сім'ї прийдуть, та й вас не обминуть.

— Я знайшов би, де тебе заховати… — ніби й не слухав батько.

Юрко змовчав. Провів долонею по шиї, по чолу — так піт і літню втому стирають, а потім:

— Ну, я пішов, бо світатиме ось-ось. Вільгота встав — і знову виріс перед сином чи не до стелі, важкий і насуплений.

— То поженуть мене на окопи? — запитав.

— Якщо не сховаєтесь.

— Ну, я сховаюсь, а що з нею зроблять? — кивнув на Олену.

Юрко не відповів. Наклав шапку, зав'язав поворозки, повільно дістав із кишень рукавиці, неспішно натягнув їх. Здавалось, поспішав — і наче не квапився. Зрештою ступив до порога, зігнувся, бо двері були низькі, проте не відчинив їх, а обернувся. Сумовито глянув на матір, але так нічого й не сказав.

Тільки кашлянув, уже в сінях.

Вільгота не пішов його проводжати.

Рипнули двері протяжне, наче зітхнули, й на порозі став Юхим. Голомозий, розхристаний, одна штанина заправлена у валянок, а друга — ні. Колючі бровенята його попідлітали вгору, а злетіти назад чи забули, чи не в спромозі. І одчайдушний він зараз на вигляд, і трохи смішний. Смішний, бо навіщо отакому дрібненькому й непоказному чоловікові, як Юхим, одчайдушність у ранню пору?

— Приймеш, Меланко, чи не приймеш?

— А що, знову? — поспитала.

— Знову! — весело відповів гість. Глипнув на Мотрю з Торбою, що сиділа, вже куняючи, на лаві, і собі примостився поруч.

Меланка саме ставила в піч два горщики з водою — в одному збиралась варити картоплю на сніданок, в другому борщ на обід. Навіть головою докірливо не похитала — не вперше вже їй приймати отак свого брата Юхима… За що це вони? У такий час…

— А за що? — обізвався Юхим. — Ти піди в неї спитай.

— Та ти ж заводіяка…

— Я заводіяка? — щиро обурюється Юхим. — Я тихий і божий, нікого не зачеплю, слова лихого нікому не скажу. Ти ж бо знаєш!

— Авжеж, знаю…

— Ти мені хоч кілок на маківці теши, то змовчу. Що вже плохий, то плохий, як та стара курка. Ти ж бо знаєш!

— Авжеж, знаю… — ховає очі Меланка. — Ось час який… Не сьогодні, то завтра наші прийдуть, а ти казишся. О господи, якби вже швидше, то, може б, ти за розум узявся… Га, Юхиме?

— Якби швидше! Хоч і немолодий я, та попрошусь в солдати. Може, візьмуть?

— Авжеж… — ховає очі Меланка.

… Час од часу Юхим розходиться зі своєю жінкою. Це трапляється раз на один чи два роки. Пити не п'є, та коли приходить додому веселий, Тетяна вже здогадується, чим це може скінчитись. Сидить у кутку на ослоні, чоло її затьмарюється зморшками, руки кам'яніють. Стежить, як чоловік вештається по хаті, як перевертає порожні відра, як чіпляється ногами то за тапчан, то за стіл. Слухає, як він береться наспівувати щось сороміцьке чи розповідає про свої походеньки, — і поступово меншає під тягарем журби. Юхим умощується з чобітьми на ліжку, ось-ось повинен уже вгомонитись. Проте ніби між іншим згадує про свою жінку, що сидить у кутку, й дивиться на неї довгим поглядом, який усе дужче торопіє і тупіє. На обличчі показується брезкле невдоволення, од нього чорніє й колющиться зір, а губи звужуються й наче дерев'яніють.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: