У Ганки тремтіли руки — чи від холоду, чи від страху. Одвернулась, наче й не хотіла говорити з півпаруб-ком. А Марко:
— І хату нашу спалили. А Саньку в огонь жбурнули, то мати за нею кинулась.
— Це правда, Павле? — вицвілим, якимось жалібним голосом звернувся півпарубка до найстаршого серед дітей. — Чого ж ти мовчиш?
Павло не одвернувся, не одвів погляду, прямо дивився на півпарубка. Й нічого не відповідав.
— А потім, — взявся далі розказувати найменший, Марко, — тато як крикнуть нам: «Тікайте! Хто куди!» Ми й побігли. Та підстрелили Марійку, Максима і Федька теж підстрелили… А Михайла аж у полі догнало. Він щось кричав, але ми далі побігли.
— Марку… Ганко… Павле…
— Весь куток палять. Я хотів подивитись, то вони, — показав на брата й сестру, — не дали мені.
Раптом Галя скочила і до дверей метнулась. Півпарубка наздогнав, схопив її за плечі й не пускав.
— До матері, — виривалась дівчина. — Пусти!
— Не пущу, — борюкався з нею півпарубка. — Нікуди не пущу.
Але дівчина зовсім розуму відбігла. Била його ліктем, дряпала і все поривалась до дверей. Півпарубка навіть не одвертався од її ударів, тільки коли по лицю перепадало, то щулився.
— Чого присмоктався? Чого до мене липнеш? Куди не повернуся — все ти і ти. Ще ніколи такого ворога не мала.
А він тільки губи закушував — то верхню, то нижню, і все не обзивався, ніби язик проковтнув. І крапельки крові вогко поблискували на губах. Ось Галя тернула їх ліктем, розмазала — і наче одблиск пожежі впав на його лице.
Врешті вона вгамувалась. Раптово тіло її обм'якло, зір прижухнув, наче мрякою заволокло. Півпарубка якусь хвилю пригортав дівчину однією рукою до себе, потім перехилився набік, потягнув до стіни.
Мотря з Торбою встала, підійшла до дітей. Давала їм сушені грушки, цвілі шкоринки, але діти не брали. Вони стояли тісною купкою, наступали собі на ноги та ще розглядались по боках, немов їх оточували палаючі стіни, немов ось-ось мала впасти на їхні голови стеля.
— Взути вас треба, — сказала Мотря. — Ось я зараз… Нагнулася за мішком і почала дерти його навпіл. Потім найшла кілька мотузочків і взялася тією мішковиною обмотувати Маркові ноги. Запримітила в кутку жмуток закостриченого клоччя, обтушкувала ним підошви й литки, потім ще мішковиною, а тоді вже мотузками. Діти з увагою стежили за нею.
— Не пропадати ж, — бубоніла Мотря. — Коли такі малі повмирають, то що буде? Хай уже по мені невзабарі одспіває метелиця, але ж ви, зелененькі, не в'яньте, не сохніть, хай уже я…
Мішків вистачило ще для Ганки, а для Павла — лиш на одну ногу, то Мотря повисипала все зі своєї торби і нею обмотала.
— Тепер, — сказала, — знімати не треба. Так і ходіть, так і спіть. А коли надибаєте які лахи, підніміть і намотайте собі.
Діти слухали її поради, мовчали.
— Не пропадете, — говорила Мотря. — Будете ходити зі мною, світ не без горя, але й не без добрих людей. Навчитеся гарні слова говорити, а за ті слова буде вам шана й оддяка. Ось повторюйте слідком за мною: не збирайте собі скарбів на землі, де міль і тля їсть і де злодії підкопуються і крадуть.
— …підкопуються і крадуть, — прошепотів найменший, Марко.
— Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні тля не їсть і де злодії не підкопуються й не крадуть.
— …не підкопуються й не крадуть.
— Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше.
— …буде й серце ваше.
— Блаженні вбогі духом, бо такі втішаться. Блаженні сумні, бо такі втішаться. Блаженні тихі, бо такі осягнуть землю. Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситяться. Блаженні милостиві, бо такі будуть помилувані.
— …будуть помилувані.
— Ви сіль землі: коли сіль звітріє, то чим солити? Ні на що не годиться вона, тільки щоб викинути геть і щоб топтали її люди. Ви світло світу…
— …світло світу… — мимоволі, тихенько повторював Марко, бо слова ті падали на його душу, як зерно на спраглу землю.
Сутеніло; наливався темрявою глухий млин. Тихе Мотрине казання ледь-ледь чулось і примарне, таємниче згасало. Та ще раз у раз підпалювало дитячі очі, які спалахували гіркуватим, заглибленим вогнем. Галя спала, й півпарубка відчував своєю долонею, як б'ється її серце. Він так прислухався до того тукання, що не чув ні Мотриних повчань, ні того, як здалеку доноситься гуркіт моторів. Та врешті гарчання моторів заглушило биття серця, і він скочив, виглянув за поріг. Зразу ж відсахнувся, почав зачиняти двері на грубий залізний прогонич. Замкнув — і побіг до коша, де під купою дерті був схований автомат.
Але на півдорозі його спинив глухуватий голос, у якому прокльовувалась тонким живчиком пристрасть. Мотря повчала:
— І коли права рука блазнить тебе, відітни її й кинь од себе; більша-бо користь тобі, щоб один із членів твоїх згинув, а не все тіло твоє вкинуто в пекло.
— …вкинуто в пекло.
— Ти бач! — здивувався півпарубка. — І складно ж ви чешете, тітко. Але нащо їх такого навчати?
— Коли ж око твоє праве блазнить тебе, вирви його… — бубоніла, наче й не чуючи його, Мотря.
— Та годі, годі! — закричав півпарубка, бо мотори вже сопли під млином. — Не забивайте дітям памороки, чуєте!
Був уже біля коша, рука нишпорила під дертю, ось пальці наткнулись на холодне залізо. Не збирався так просто віддавати своє життя. Не хотів, щоб безкарно вбивали оцих дітей, яких не зуміли вистріляти гуртом. Не дасть, бо він не безтямне дерево, він не бездушний камінь.
Посіявся сніг за шию — задер голову й крізь велику шпарину побачив біло-рожеву пелюстину молодого місяця. Чи то тільки здалось, що місяць?..
Полоснув чергою по машині — й вона звернула вбік, та зразу ж забуксувала. Темні постаті скочили на сніг, і півпарубка, навіть не цілячись, скосив одного, другого… Оце вам! За все!.. За все…
З натугою розклеплювала повіки, а вони ж обважніли, наче згори покладено мідні п'ятаки. Вона й рукою хотіла ворухнути, щоб зняти п'ятака, але рука лежала мертвою колодою. Опитувалася зітхнути, але сили не було, то тільки в думках зітхнула. Мороком повнилась голова; здавалось, дрімає. Але… звідки цей чад? Невже хтось каглу заткнув? Це ж треба встати й відіткнути, бо хіба ж довго задихнутись?
Врешті розплющила очі. Побачила над собою низький, задимлений сволок — наче зовсім опустився, лежить мало не на грудях. Треба буде якого чоловіка закликати, щоб стовпа поставив, бо й стеля отак завалиться, а хата ж їхня стара, давно ставлена.
Шибки поблискують — невже під вечір випогодилось та місяць уповні зійшов? Силкувалась повернути голову, щоб глянути у вікно, але в'язи ниють, немов туди цвяхів понабивано. І кожен цвяшок так жалить, так впивається! Хай жалять, хай упиваються, бо коли вона не встане сама, то хто її зведе? І, крекчучи, почала вставати.
Але ж хіба це місяць так світить? Ген, за воринням, жахкотить того вогню, наче хура хмизу горить. Поволеньки злазила на долівку — і хата попливла, закрутилась. Добре ж побито її, добре змордовано, щоб вас так свята земля мордувала. Що ступінь — то все на тебе падає, а перед очима кружала, наче решета, повні блакитного жару.
Горіла вся Соболівка. Кожна хата мала золотий верх, була вшита не сніпками, а миготливими язиками полум'я, які струменисте збігали догори, а то зненацька іскристий віхоть виростав, виростав — і сягав мало не до неба.
Меланка відчувала, що той жар починає пекти її тіло. Одійшла на задвір'я — її хата стояла незачепана і, освітлена з боків, здавалось, ось-ось також спалахне. Меланка пройшла по межі, але й тут було важко дихати, бо дим котився на неї, і часом на город лягали криваві смуги. Вона одступила ще далі, ближче до берега, і тут, поміж лозами, під обвислим вербовим віттям, теж не було чим дихати. Немов між небом і землею повигоряло все повітря, а зостався лише дим, дим, дим…
Пішла через кущі, і тут якийсь клубок пролетів перед нею і з шумом упав попереду, застрявши поміж лозою. Меланка спинилась, приглядаючись, а потім — якась спорожніла й байдужа — рушила прямо на той клубок. Це був півень. Меланка підняла його й притулила до грудей.