Мертва зона – Євген Гуцало

Юрко сидів на лаві, поклавши шапку на коліна, а мати дивилась на нього тужливим зором. Були в неї круглі, чорно-зелені очі з каштаново-коричневим зблиском у зіницях, були в неї повні й незів'ялі вуста, було в неї дорідне й смагляве лице, на якому днювали й ночували чисті, дівочі рум'янці.

— Як там Зоя? — запитала про невістку. Юрко скинув на неї неспокійним оком, так, ніби не розчув.

— А діти? —цікавилась уже близнятами його — Павлом і Лавром, що народились минулої осені двома огірочками.

— А-а… Зоя пошила собі нову спідницю з того рубчика, що ви набрали… Павло чогось бухикає, а Лавро веселий.

Вільгота вніс із сіней сніпок житньої соломи, почав розв'язувати перевесло, наче не було нагальнішої справи. Вузлуваті, хижі пальці попаслись по тугому та скрученому — і жовті стебла шурхнули на долівку. Юрко дивився на батька, проте той тримався так, наче, крім нього та жінки, нікого в хаті й не було. Потім поліз під тапчан, почав ворушити там якесь дрантя, стоптані шкарбуни, — мабуть, онучі шукав. Юрко встав, набрав у чашку води, але пити не став, тільки до рота підніс. Потім сказав якось зразу:

— Будуть палити!..

І здивувався: як хрипко й тихо прозвучав голос його. Одкашлявся, приклавши долоню до грудей, і швиденько позирав то на матір, то на батька.

— Ну? — мовив під тапчан Вільгота. — Хто сказав? — І, здавалось, у тоні його не було ні страху, ні занепокоєння.

— Ніхто не казав, але з усього видно, що збираються… Позавчора у Дериколівці палили, вчора у Псярівці, а сьогодні…

— За що?

— А німця ж отого хтось порішив на вашому кутку.

— У полі ж, а не на кутку.

— Хіба не однаково?

Батько вже випростався і стояв перед Юрком високий і похмурий. Наче аж вищий, ніж завжди, і лице стьмяніле, а під очима провалля. І нічого не здригнеться. Дивиться. Ніби запитує: чи знаєш, що сказав? І мати так само дивиться, те саме запитує.

— Всіх? — запитав Вільгота.

— Не повинні б усіх, — видихнула мати.

— Ото вони розбиратимуть! — несподівано верескнув Юрко. — Вони підряд усіх палять, не дивляться, хай їм трясця! А ваш куток — неодмінно, бо ж від Збаража, а в Збараж не сьогодні, то завтра червоні прийдуть.

— Всіх і палитимуть? — знову перепитав Вільгота, і знову в його тоні не пробилось ні страху, ні занепокоєння. — Не всі ж винуваті за того німця. Хтось один… Є такі, що мовчать, попричаювалися… Більшовиками були — й зостались.

— Думаєте, вас помилують? Для них зараз усі однакові… Облава буде… Пошлють рови копати, околи. Ритимуть біля лісу і там, де Дідькова Задниця… Нас усіх посилають на облаву. Не думайте, тату, що вдасться одкрутитксь, чи що. Бо з нами і за нами ходитимуть дойчі й мадяри.

— Ти поліцай, сину, — мовила мати, — то, може б, так зробив, щоб тебе на наш куток опреділили?

Юрко тільки рукою махнув. Мовляв, що ви, мамо, торочите. Хто ж це пошле мене на Соболівку, коли всі знають, що ви тут живете? Хіба не знаєте нашого старосту Самця? Під ним земля западається, то він ладен усіх потопити та повбивати — і своїх, і чужих.

— Треба все ховати, — мовив Юрко і зробив такий жест руками, наче підгрібав до себе весь світ. — Усе треба поховати, щоб нічого ніде не лежало.

— Та й так не лежить, — мати.

— Знаю, — все більше опановуючи себе, кинув Юрко. — Знаю, позакопували все, що могли. Але й решту треба так сховати, наче його й не було.

— Де ж тих схоронів набрати? Хіба землю зараз угризеш чим-небудь? Та й люди бачитимуть…

— Що ви мені одне й те ж туркочете — люди та люди! У погріб нічого не клали? Складайте все в погріб!.. Одгорніть картоплю — й під картоплю. На самісіньке дно валіть, — не бійтесь, через кілька днів усе повиносите. Головне — зберегти, щоб не пропало.

Вільгота дивився на свої руки, ніби вперше їх бачив. Широкі, плескаті, з кістлявими горбиками щиколоток, з короткими сучкуватими пальцями, зарослі рівно висіяним рудувато-вогнистим волоссям, його руки лежали на колінах спокійно, вони повинні б вселити впевненість у душу, але не вселяли. Наче ці руки належали не йому, а були чужими і лежали осторонь.

— Тільки робіть так, щоб ніхто не бачив і не знав, бо потім усе на мою голову звалиться, — додав Юрко.

— А коли ж почнеться? — поспитав батько.

— Може, вдосвіта, може, ополудні, а може, й увечері.

— А облава?

— Мабуть, по сніданню.

— Ти ще кому-небудь казав?

— Нікому.

— Тітці Оляні не казав і дядині Олександрі?

— Ви хочете, щоб мене скарали? Тільки вам. Ніхто з поліцаїв про це не знає, навіть Самець… Оце мені вдалось підслухати.

— Чого ж це вони? — знову мати.

— Чого! Чого! — перекривив Юрко, не в змозі перебороти роздратування. — Бо прищикнули їм хвоста, мусять тікати.

— Що ж це з тобою буде? Він так і вибалушився на неї.

— Часу маєте з заячий хвіст, а розбалакуєте, — мовив якось сумирно, наче аж винувато.

— Може б, ти, Юрку, і собі десь зараз заховався, га? — обізвався Вільгота.

— Мені не можна. Бо до сім'ї прийдуть, та й вас не обминуть.

— Я знайшов би, де тебе заховати… — ніби й не слухав батько.

Юрко змовчав. Провів долонею по шиї, по чолу — так піт і літню втому стирають, а потім:

— Ну, я пішов, бо світатиме ось-ось. Вільгота встав — і знову виріс перед сином чи не до стелі, важкий і насуплений.

— То поженуть мене на окопи? — запитав.

— Якщо не сховаєтесь.

— Ну, я сховаюсь, а що з нею зроблять? — кивнув на Олену.

Юрко не відповів. Наклав шапку, зав'язав поворозки, повільно дістав із кишень рукавиці, неспішно натягнув їх. Здавалось, поспішав — і наче не квапився. Зрештою ступив до порога, зігнувся, бо двері були низькі, проте не відчинив їх, а обернувся. Сумовито глянув на матір, але так нічого й не сказав.

Тільки кашлянув, уже в сінях.

Вільгота не пішов його проводжати.

Рипнули двері протяжне, наче зітхнули, й на порозі став Юхим. Голомозий, розхристаний, одна штанина заправлена у валянок, а друга — ні. Колючі бровенята його попідлітали вгору, а злетіти назад чи забули, чи не в спромозі. І одчайдушний він зараз на вигляд, і трохи смішний. Смішний, бо навіщо отакому дрібненькому й непоказному чоловікові, як Юхим, одчайдушність у ранню пору?

— Приймеш, Меланко, чи не приймеш?

— А що, знову? — поспитала.

— Знову! — весело відповів гість. Глипнув на Мотрю з Торбою, що сиділа, вже куняючи, на лаві, і собі примостився поруч.

Меланка саме ставила в піч два горщики з водою — в одному збиралась варити картоплю на сніданок, в другому борщ на обід. Навіть головою докірливо не похитала — не вперше вже їй приймати отак свого брата Юхима… За що це вони? У такий час…

— А за що? — обізвався Юхим. — Ти піди в неї спитай.

— Та ти ж заводіяка…

— Я заводіяка? — щиро обурюється Юхим. — Я тихий і божий, нікого не зачеплю, слова лихого нікому не скажу. Ти ж бо знаєш!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: