Мертва зона – Євген Гуцало

— …буде й серце ваше.

— Блаженні вбогі духом, бо такі втішаться. Блаженні сумні, бо такі втішаться. Блаженні тихі, бо такі осягнуть землю. Блаженні голодні й жадні правди, бо такі наситяться. Блаженні милостиві, бо такі будуть помилувані.

— …будуть помилувані.

— Ви сіль землі: коли сіль звітріє, то чим солити? Ні на що не годиться вона, тільки щоб викинути геть і щоб топтали її люди. Ви світло світу…

— …світло світу… — мимоволі, тихенько повторював Марко, бо слова ті падали на його душу, як зерно на спраглу землю.

Сутеніло; наливався темрявою глухий млин. Тихе Мотрине казання ледь-ледь чулось і примарне, таємниче згасало. Та ще раз у раз підпалювало дитячі очі, які спалахували гіркуватим, заглибленим вогнем. Галя спала, й півпарубка відчував своєю долонею, як б'ється її серце. Він так прислухався до того тукання, що не чув ні Мотриних повчань, ні того, як здалеку доноситься гуркіт моторів. Та врешті гарчання моторів заглушило биття серця, і він скочив, виглянув за поріг. Зразу ж відсахнувся, почав зачиняти двері на грубий залізний прогонич. Замкнув — і побіг до коша, де під купою дерті був схований автомат.

Але на півдорозі його спинив глухуватий голос, у якому прокльовувалась тонким живчиком пристрасть. Мотря повчала:

— І коли права рука блазнить тебе, відітни її й кинь од себе; більша-бо користь тобі, щоб один із членів твоїх згинув, а не все тіло твоє вкинуто в пекло.

— …вкинуто в пекло.

— Ти бач! — здивувався півпарубка. — І складно ж ви чешете, тітко. Але нащо їх такого навчати?

— Коли ж око твоє праве блазнить тебе, вирви його… — бубоніла, наче й не чуючи його, Мотря.

— Та годі, годі! — закричав півпарубка, бо мотори вже сопли під млином. — Не забивайте дітям памороки, чуєте!

Був уже біля коша, рука нишпорила під дертю, ось пальці наткнулись на холодне залізо. Не збирався так просто віддавати своє життя. Не хотів, щоб безкарно вбивали оцих дітей, яких не зуміли вистріляти гуртом. Не дасть, бо він не безтямне дерево, він не бездушний камінь.

Посіявся сніг за шию — задер голову й крізь велику шпарину побачив біло-рожеву пелюстину молодого місяця. Чи то тільки здалось, що місяць?..

Полоснув чергою по машині — й вона звернула вбік, та зразу ж забуксувала. Темні постаті скочили на сніг, і півпарубка, навіть не цілячись, скосив одного, другого… Оце вам! За все!.. За все…

З натугою розклеплювала повіки, а вони ж обважніли, наче згори покладено мідні п'ятаки. Вона й рукою хотіла ворухнути, щоб зняти п'ятака, але рука лежала мертвою колодою. Опитувалася зітхнути, але сили не було, то тільки в думках зітхнула. Мороком повнилась голова; здавалось, дрімає. Але… звідки цей чад? Невже хтось каглу заткнув? Це ж треба встати й відіткнути, бо хіба ж довго задихнутись?

Врешті розплющила очі. Побачила над собою низький, задимлений сволок — наче зовсім опустився, лежить мало не на грудях. Треба буде якого чоловіка закликати, щоб стовпа поставив, бо й стеля отак завалиться, а хата ж їхня стара, давно ставлена.

Шибки поблискують — невже під вечір випогодилось та місяць уповні зійшов? Силкувалась повернути голову, щоб глянути у вікно, але в'язи ниють, немов туди цвяхів понабивано. І кожен цвяшок так жалить, так впивається! Хай жалять, хай упиваються, бо коли вона не встане сама, то хто її зведе? І, крекчучи, почала вставати.

Але ж хіба це місяць так світить? Ген, за воринням, жахкотить того вогню, наче хура хмизу горить. Поволеньки злазила на долівку — і хата попливла, закрутилась. Добре ж побито її, добре змордовано, щоб вас так свята земля мордувала. Що ступінь — то все на тебе падає, а перед очима кружала, наче решета, повні блакитного жару.

Горіла вся Соболівка. Кожна хата мала золотий верх, була вшита не сніпками, а миготливими язиками полум'я, які струменисте збігали догори, а то зненацька іскристий віхоть виростав, виростав — і сягав мало не до неба.

Меланка відчувала, що той жар починає пекти її тіло. Одійшла на задвір'я — її хата стояла незачепана і, освітлена з боків, здавалось, ось-ось також спалахне. Меланка пройшла по межі, але й тут було важко дихати, бо дим котився на неї, і часом на город лягали криваві смуги. Вона одступила ще далі, ближче до берега, і тут, поміж лозами, під обвислим вербовим віттям, теж не було чим дихати. Немов між небом і землею повигоряло все повітря, а зостався лише дим, дим, дим…

Пішла через кущі, і тут якийсь клубок пролетів перед нею і з шумом упав попереду, застрявши поміж лозою. Меланка спинилась, приглядаючись, а потім — якась спорожніла й байдужа — рушила прямо на той клубок. Це був півень. Меланка підняла його й притулила до грудей.

Від села долинули постріли, і вона стала. Потім звернула ліворуч, перебрела, спотикаючись, через верболози — й опинилась у полі. Йшла і йшла, притискаючи півня до грудей. Опинившись на горбку, знову глянула на Соболівку — віддалік пожежа здавалась не така бурхлива, хати догоряли рівно й спокійно.

Півень у її руках мовчав. З його очей стриміли, здається, тремтячі вістря вогнистих шпильок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: