— Та ви ж не кожух!
— За що й дякую господу-богу.
— А якби кожухом стали?
— Теж дякував би! Тепер як? Скажуть, що ти розумний, — добре. Скажуть, що дурний, — теж добре.
Непоказний, наче якийсь аж зачучверілий, з кругленькою, як кавунчик, головою на короткій шиї, з бровами, що ніколи не знають спокою, а скачуть, здригаються, насуплюються, Юхим, здається, ні в кому не пробуджує співчуття, а тільки незлостиву насмішку. Проте незлостиву ту насмішку він сприймає як приязне ставлення — і ладен душу свою перед будь-ким відкрити, ладен про все розповісти.
— Що прив'язує до одного місця, коли ти не камінь? Ну хата, ну жінка. Хату не спалиш, бо рука не підніметься, а бабу покинути можна, баба — це хоча й набуток, але не прибуток. Є вона — податку не платиш, нема її — теж не платиш. А я літати хочу, на всі чотири! В горобця скільки того мозку, га? Скажіть, хіба в нього так багато мозку? А не сидить на одному місці, літає.
Розумніший од чоловіка. Ні свиней у нього на хазяйстві, ні городу нема, ні горшків… Не сіє і не жне, а їсть і п'є.
— То чого ж ви до жінки сватались? Було з горобейкою шлюб узяти, в неї мозку ж менше.
— Не пізно, ще не вмер, то й до горобейки сватів послати можу, аби охота була.
Працював Юхим до війни у школі їздовим, ходив біля двох конячок, які, крім того, що орали присадибні ділянки й возили паливо, правили для вчителя зоології за живу наочність. Юхим був задоволений своєю роботою: по-перше, за неї не писали трудодні, за які можна щось одержати чи й не одержати восени, а щомісяця видавали гроші на руки; по-друге, він в будні і в свята спілкувався з сільською інтелігенцією, завдяки чому набирав у своїх очах неабиякої вартості, і хоча не вважав себе за інтелігента, а й не за простого собі їздового, котрий знає тільки конячі хвости, поцвьохкує батіжком, та й годі.
Якось викликав Юхима до себе директор школи, їздовий наперед здогадувався, про що йтиметься, і наперед приготувався виправдуватись. Директор недавно демобілізувався з армії, любив дисципліну в усьому; завів, наприклад, що діти на перерву виходили правим боком коридора, а повертались у класи — лівим; завів також, що педагогічна нарада не може відбуватись, якщо на неї не прийде бодай один учитель, — це спричинялось іноді до того, що нараду скликали по шість, а то й більше разів, поки відбувалась вона аж у неділю, а деякі вчителі почали ворогувати між собою.
— Ви працюєте не в колгоспі, а в школі, — сказав директор. — Ви про це пам'ятаєте?
— А чого ж, — підтвердив Юхим.
— І пам'ятаєте про те, що перебуваєте серед дітей, що за кожним вашим учинком стежать сотні очей?
— А чого ж…
— Розпуста моральна, розпуста побутова — це не ваша особиста справа, це справа колективна.
— А коли надоїсть, то як?..
— Свобода — це усвідомлена необхідність. Зрозуміли?
— Вроді… ні…
— Маєте час, щоб зрозуміти. Йдіть.
Про ту «усвідомлену необхідність» Юхим чималенько думав. Охоплював руками голову, напружувався, ось-ось, здається, вхопить смисл, докопається, ось-ось вилущить горішок із шкаралупки — аж воно блисне й зникне, тільки нудний біль зостається в голові. Ніби й правду йому сказано, не обдурено, а почнеш міркувати — й нічого не зловиш розумом, от чудасія!
А тут ще й школярі — відрада й не відрада. Налетять, сипнуть йому в вуха сміху та крику:
— Дядьку, підвезіть!
— Найшли підкову, що гнідий загубив?
— Глядіть, глядіть, буланий вашого батога догризає!
А той буланий — і не збирався. А той гнідий — і не губив нічого. А сам дядько Юхим не їде зараз, а тільки йде, понурившись, по шкільному подвір'ю, та й годі…
Живе в сестри тиждень, живе другий. Виганяти — ніхто не виганяє, годувати — годують. Та все ж таки це не власна домівка, де захотів — уночі спиш, удень сидиш, а захотів — цілу ніч можеш мишей ловити, зате вдень відсипатись. Тут і ходиш якось не так, як завжди, а вдома й не думаєш про це, хоч і рачкувати можеш, бо ніхто не дорікне. У чужій хаті весь час пам'ятаєш, що ти в чужій хаті, а хіба в своїй власній треба про це пам'ятати? Хіба коли маєш волю, то щодня торочиш про неї, а не забуваєш, бо живеш тією волею?
І щоб до якоїсь молодиці подався Юхим, то ні. По-перше, на приміті такої не мав, по-друге, ніхто й не приманював його. А якби приманювали, то добре помізкував би, йти чи ні, бо, коли правду сказати і рідної сестри ж таки послухатись, — не молодий уже… З часом душа його в чужій хаті починає марудитись, щось у ній стогне — спочатку тихо, а потім голосніше, руки його хоч і працюють, а журяться, очі запечалені. Немов кореня мав якогось у житті — вирвали його, нема кореня, ходить Юхим викорчуваний, може зогнити — сліду не зостанеться. Як тут не зітхнути?
Здибає нарешті якусь сусідку чи сусіда на вулиці, говорять про всяку всячину, а потім Юхим і питає:
— Як там моя, бігає?
— Бігає, чого їй!
Відповідь неприємно вражає Юхима. Ти бач, не сталося нічого, хоч і пішов од неї. Він тут забути про неї не може, а вона — бігає! Казав якомога недбаліше:
— Ну, хай-хай!..
Після того ходив хмарою. Де не був, що не робив, а думки навертались до покинутої хати, до жінки, яка без нього живе, мабуть, не гірше, ніж із ним. Кортіло піти до неї, посваритись, щось побити, порушити її спокій.
Коли знову здибав когось із сусідів, то казав:
— Тетяні передайте таке: хай заколе отого кабанчика, що я в районі на покрову купив, горілки хай дістане для родичів — і шле до мене людей, щоб перепрошували. А коли не захоче свого кабанчика колоти, то щоб позичила м'яса в Киндяків, свіжину вони мають, на базарі всього не спродали. І ще передайте, що Киндякам пізніше віддамо м'ясо, зі свого.
На перших порах чекав, що жінка й справді пришле до нього людей з перепрошуванням. Уявляв собі, що говоритиме, як дорікатиме Тетяні, як відмовлятиметься повертатись додому, а потім нарешті згодиться. Проте посланці від жінки не приходили, не з'являлась і сама жінка, — Юхимові ставало ще марудніше, не знав, де себе подіти, як дивитись у сестрині очі. Не хотів, а воно само якось добре так думалося про жінку. Згадував, як побрались ще до колгоспу, в злиднях, тоді самим тільки духом теплим і годувались; згадував, як ходив у старих подертих черевиках, а зима, холодно, простудишся — й готово, дав дуба, та одного разу прийшов додому, а на лаві новісінькі чоботи стоять («Чиї це? — запитав. «А твої», — відповіла Тетяна вдавано спокійно. Справді, таки для нього вона постаралась ті чоботи — продала все своє ще дівоцьке вбрання, крадькома справила йому); згадував, як поспішав із далеких країв, із лісосплаву, в своєму селі вже, за горбком їхня хата, а дійти ніяк не може, ноги не несуть, відібрало з радості, і коли підійшов близько — Тетяна стоїть за ворітьми, чекає, ніби знала, що він повертається… Отже, всього випало на їхню долю, терпіли вдвох — горе від того було не таке вже й гірке, а щастя — солодше. Одного дня складав свої пожитки й казав сестрі:
— В гостях добре, але в мене ж і свій дім є. Бо як-не-як не сидів я склавши руки. Щось таки маю.
— Хто ж каже, що ти не роботящий чи з нехлюйського, роду? Своє маєш, аякже.
— Це ж і доглядати його треба, ніхто за мене цього не зробить. Чи там щось розвалюється, чи поламалось.
— Йшла, то бачила, як чиясь корова в садок ускочила — геть-чисто перевернула тин біля тієї яблуньки, що ти позаторік посадив.
— О-о, це ж доведеться наново тин городити, бо хіба то тин? Саме тьху, прости господи, від людей стидно.
Повертаючись додому, вибирав споночілу пору, щоб менше бачили. Не обходилось без того, щоб і не зустріти когось. Юхим ховав свої пожитки за спину й казав:
— Чого це я маю валандатися десь? Живу у сестри, далі можна жити, ніхто не виганяє, але ж є своя хата. Треба ж їй якусь раду давати, бо ж розсиплеться.
— Що правда, то не гріх, — ховали від нього насмішкуваті очі. — А як з горобейкою? — питали.