— Доброго ранку, сусіде! — першим привітався Вільгота, коли вийшов Чернега, стукнувши об поріг дерев'яним протезом і блиснувши в його бік соковитим, давно дозрілим чорносливом очей.
— Як живеться, як можеться? — поспитав Чернега. І тут же на свого середульшого насів, що вертав із нужника. — Ти чого, харцизяко, босий бігаєш? Знову будеш мені бухикати?
— Та ви ж самі казали, тату, що мене ніяка хороба не бере…
— Ага, воно ще й на батька зіпає!
— А що ж я взую, коли одні чоботи в хаті — та й ті на вас…
— Отакі ниньки діти, — сказав Вільгота, коли середульший, схопивши запотиличника, шаснув повз батька в сіни. — Ти йому те, а воно тобі інше… А ми ж оце надумали трохи почистити на горищі й попід хатою, то я сміття виношу… Став посеред подвір'я та й думаю: куди ж його висипати?..
— А ти, Іване, не думай. Висип у рів — та й край.
— Наче й невдобно сипати в рів, бо багато всякого мотлоху завелось…
— Можна і в глиняники, тільки це далекувато.
— Отож і я думаю туди, — зрадів, почувши про глиняники, Вільгота. — А далеко, то що я пороблю…
— А чого ж це ви посеред зими?.. Та й у свято…
— Де ще те свято, аж увечері. Бог простить, він усе прощає… Тільки як отаке нехлюйство в хаті і коло хати, то на душі важко.
— Та неси вже, Іване, бо чи ж те сміття варте, щоб про нього стільки торочити?
Закинув Вільгота мішечок на плечі, подався з двору. Бач, як той Чернега куснув його: не варто стільки й балакати. Так куснув, ніби здогадується про щось. Але добре, що сусід заговорив першим про глиняники, а не він, Іван… І за свято згадав… Мабуть, щось закрадається йому в голову, почне стежити, він такий, то тре обачнішим бути.
Походив над глиняниками туди-сюди, вибираючи глибшу яму, таку, щоб убік була вибуртувана. Потім підняв високо мішок і висипав повільно. Мовляв, дивіться, кому охота підглядати! Висипав — та й подибав назад. А вже за другим разом не просто собі мішечок ніс із самим тільки сміттям та потерухою, але й таке-сяке дрантя поклав. І коли висипав, то вже не згори, а донизу спустився, закинув те дрантя чимдалі, притрусив його старанно. Еге ж, як ото мудро зметикував він, щоб у глиняниках схованку влаштувати, і не вночі, а посеред білого дня: догадуйтесь, хто вдатен! Ніколи ще не був такий вдоволений собою, як зараз оце. За третім заходом уже взяв дещо і з ціннішого — чоботи там неходжені, новенькі зовсім, юхт на передки. Той крам ще за Оленою дістався йому, й до цього часу не справив їй нового взуття: то не було коли, то майстра путнього чортма, а коли відверто — то й не хотілося. Бо поки крам — то він крам: і в руках є що потримати, і подивитись любо, а коли зшиєш чоботи, колись же й озути треба, а озуватимеш — стопчуться, а там, дивись, і порвуться. Ні, не марнотратниця його жінка, нащо там брехні зводити на неї, проте вже так заведено, що чобіт мусить дертись, коли він чобіт. Навіть тоді, коли й не ходиш у ньому.
Позаносив Вільгота у глиняники й одежину, яку раніше не встиг заховати і яка ще висіла то там то сям; позаносив також свій столярний інструмент — а гарний у нього інструмент, бо ж і майстер він не з гірших у селі, а з кращих; та й не позичав нікому, як інші, бо знав, що поки воно в твоїх руках — твоє, а піде по позичках, попливе по чужих руках — не чекай уже від нього ні толку, ні роботи… Заніс Вільгота також сапи та лопати, познімавши з них держаки, з вилами зробив те саме, сокирами, колуном, серпи позаносив, коси. А ще яке було там хазяйське причандалля, поскладав на тачку, зверху всипав гноєм і також відпер. Коли вже склав усе в яму, то картати себе почав: і нащо це гній повіз аж сюди, хіба так хазяїн зробить? Це ж коли придивиться хто — неодмінно щось запримітить недобре, бо коли це було видано, щоб Вільгота добриво не на город одвозив, а по ямиськах розкидав.
За якихось години півтори зайшов до хати, а вона тільки голими стінами світить. Це ж треба попередити жінку, щоб і на поріг нікого не пускала, а то почнуть розпитувати та вивідувати. Сів на лавку, роздумував. Проте відчував, що не все ще зробив, що не все заховав. Ось ця лавка і стіл. Згорять, а де він потім дістане? Це ж тепер таке врем'я, що все палять і трощать, — тим більше треба берегти. Узяв сокиру й почав розбивати стіл. Повитягував ніжки, а тоді й дошки повідокремлював. Вийшов надвір, попід хатою шасть у садок, а тут уже й під сніг застромив. Добре, що снігу намело по коліна, можна поховати те та се, а лиха година мине — повизбирує. Кухлі там, чашки, ложки теж у сніг розтикав — між кущами.
Як навинулась у хату жінка, то тільки руками сплеснула:
— Де ж ти все подівав?
— А подівав. Угадай!.. — Колов її зіницями, наче колючками. — Пропив…
Вона й не усміхнулась на те. Тільки:
— Якби ще хату можна сховати… Коли б за пазуху влізла — їй-богу, сховала б…
Вільгота тупнув спересердя ногою об долівку. Та якби змога, то він би цю хату на край світу заніс, та він цю хату й не ставив би тут ніколи, — якби ж то знаття! Кому-кому, а собі вже підстелив би…
— Значить, так, — сказав. — Коли що… Заховав я все в глиняниках, присипав потерухою, а решту — в снігу між смородиною та порічками. Коли що…
— Іване…
— Чого тобі? — визвірився, вловивши в її голосі жаль. — Ніхто про смерть не думає, але готовим бути треба.
— Чи ж з нами буде гірше, ніж із людьми? Таж і Юрко…
— Що Юрко?! Всім одне вготоване, ніхто не відкрутиться, коли що… Тут ні Юрко не поможе, ніхто…
— Якби ж корову де сховати. Бо так берегли її, так ховалися з нею, а може пропасти… Це якби подумати…
— Думай чи не думай, а багато не надумаєш. Треба щось робити — то найліпше думання…
Босі й голі оті Чернеги, а живуть весело. І чого, здавалося б, тішитись? Ну чого радіти, скажімо, самому Чернезі? Що в нього молотарка ногу відірвала, бо, підпивши, заліз туди, куди твереза людина не тільки свою, а й чужу ногу не встромить? Або чого радіти Чернежисі? Здоров'я в неї не таке вже й міцне, а дивись — щороку по дитині, а в урожайні роки — то й по двоє. Робочих рук у хаті не хтозна-скільки, а годувати усі ті роти треба, щодня в пельку щось мусиш покласти. Щоправда, й діти бідові: його наче й доглядати не треба — само себе доглядає, само й на ноги спинається ще перед роком, само собі і їсти знайде — чи листок квасцю весною, чи яблуко і стручок гороху влітку. До роботи всякої беручкі, силувати не треба, це так, але ж… юрмовисько яке!
Зупинився на хвилю Вільгота в чужих сінях — зирк одним оком на ляду до погреба, другим на драбину, прихилену до стіни. Жердка висить на мотузочках, на жердці — однісінька пір'їнка здригається від протягу. Та й з горища пусткою віє, бо якби яка в'язка сіна, то ще з осені продали б, не втерпіли б. А в погребі коли є ще трохи на денці картоплі та буряків, то добре, бо може тільки півтора корінця й лежати від буряків та недогризена мишами шабатурка з-під моркви.
О, вже почули, що хтось у сінях є, вже хтось біжить до дверей. Узявся за клямку — зразу ж і розчинилось перед ним. Темненька, як галченя, дівчинка засвітила на нього чорним зором. Вільгота відсторонив її, ступив у хату.
— Доброго ранку.
Хоч у хаті стояли гамір та шарварок, проте його помітили, почули. Жінка від печі, господар з лежанки, діти хто звідки (з тапчана й з-під тапчана, з-за столу, з-під лави, з печі, зі скрині, з припічка, з-за материної спідниці та з-під материної спідниці) — всі дивились на гостя з цікавістю, аж наче переполошено. Ніхто у відповідь не побажав Вільготі доброго ранку, і він, важко ступаючи, підійшов до ослона, витер долонею, сів. Скакнув поглядом по хаті — все в ній говорило про нестатки, убогість, а потім поманив пальцем оту дівчинку, що стрів на порозі. Дівчинка й не думала підходити. Він поманив ще раз — і вона, дивлячись спідлоба, повільно підійшла. -Мабуть, думала, що матиме якийсь гостинець. Проте Вільгота незграбно погладив її по голові й усміхнувся. Всміхнувся так, як би то чорна земля всміхнулась — невміло, без тепла. Дівчинка насупилась і відбігла вбік.