Мертва зона – Євген Гуцало

Проте жінка вела далі, наче й не помітила того лихого погляду.

— Тому — те, а тому — інше. Сім раз одміряй…

— Скільки ж можна міряти! — сердито заперечила Меланка. — Він уже двадцять сім років міряв, а різав — то все по серцю та по печінці.

— Людині ніхто вгодити не може. Ото хто в неї найближчий та найрідніший? Вона сама ж. Але живе так, що й з душею своєю не мириться, що сама собі ворог найлютіший.

— Це ж хто для мене ворог найлютіший? — поспитав, нічого не втямивши, Юхим. — Це я собі ворог?

— А то ж хто? — підтримала Меланка.

Проте Юхим наче й не чув її. Він сікався до прошачки.

— Я собі ворог? А хто ж тоді мій товариш? Чи не вчорашній недруг? Я всім лиха завдаю, я й сам себе поїдом їм, так? Усі милі та божі, тільки я один убоїсько несосвітенне!

Мотря з Торбою нічого не казала, тільки дивилась на нього переполошено. Губи її, два тоненькі мотузочки, здригались, але голосу не чулось. Її оторопіння ще дужче піддавало охоти Юхимові.

— Авжеж, я не вмію жити, не вмію слова сказати, не вмію ногою ступити! Дурний! Нічого не надбав, нічого не накрав! Ворог сам собі! А ви всі годні і жити, й ногою ступити. А ви і надбали, й наховали! Бач, яку торбу носиш! Це ж, певно, і напросиш, не буває порожня. Авжеж, ти собі не ворог. Бо такий час, людиська мруть, як мухи, а ти «алілуйя, алілуйя» — от уже й маєш яку цілушку. А я собі ворог, бо й здоров'я немає, бо й виробився, бо й дітей нема…

Груди його ходили ходором, з рота вилітали не слова, а гарячий присок. Зрештою замовк, тільки зіпав. Руки тремтіли, немов коріння, яке підмиває вода.

— А який тепер толк із тих дітей? — мовила Меланка. — Ти його доглядай, сама не спи, недоїдай, а тут загуркотіло, прийшли оці — та й забрали, та й погнали, нема, наче й не було.

— Не в кожного забрали, — Юхим на те.

— А в кого не забрали, то стеряє здоров'я по ямах та льохах, куди воно буде судне! Оце як подумаю, що поженуть дитину, то ладна руки на себе накласти, щоб не відати й не чути…

Юхим совався на лаві й позиркував на Мотрю з Торбою. Хотів поговорити про Галю, але при цій хіба поговориш? Авжеж, божа це людина, божа, але чужа! Таки змовчав, ковтнувши слова, що на язик просились. І про своє вже:

— Ми таки з Тетяною горнята потовкли, а я повіявся — і нічого не взяв із собою.

— А-а-а… — тільки й протягла Меланка, маючи своє на думці.

— Бо в чому ходитиму? І сорочки ж усі там зостались, і штани. Що з нею вдвох настарались — поділимо, що моє — заберу.

Меланка нічого не відповіла, дивилась у піч, і по її лицю скакали, а то рівно блищали бліді спалахи вогню. Зір стуманів, і в живих застиглих сльозах заворушились золоті іскрини.

— Хату вдвох ставили, — правив своєї Юхим, — поділимо безпремінно. Жити там не житиму, то зможу половину розібрати або ж продам комусь. Та ні, краще, либонь, розібрати й на другому місці поставити.

— Тю на тебе, — глухо, з самих грудей, заговорила Меланка. — А в чому ж Тетяна житиме, коли ти півхати повалиш?

— А то мені голова болить про це? — всміхнувся безпечно Юхим. — Стелі не буде, то долоню проти дощу наставлятиме.

Мотря з Торбою знову задрімала й пробурмотіла крізь сон:

— …милість же моя яко облак утренній… Юхим кинув на неї хутеньким поглядом, але зразу ж і заспокоївся. З пришелепуватих та блаженних дивуватись не треба, бо то хіба вони говорять, то їхніми вустами злиденна, згорьована доля обзивається.

— Згрібай, Олено, сміття. Згрібай усе й на горищі, і в коморі, і в хліві, й те, що попід хатою.

Не питала — навіщо. Знала, що рано чи пізно про це довідається, що її Іван щось задумав. Розуму в нього, може, й небагато, зате твердий і темний, в нього, коли вже там що заквасити, то неодмінно вибродить. Та й нащо людині багато розуму? Хіба ті, що мають його багато, такі вже й вдатні до всього, такі вже й удачливі? Де там! З розумом тим ще лиха наберешся, біди всякої, бо розум без гордості не ходить, а гордість без честі не днює й не ночує. Нащо вже ліпше — хитрість. І громада за хитрість не зневажає, а поважає, то й собі ж од неї ніякого збитку нема.

Гребла те сміття на горищі. Ще де яке сінце чи лепешка, то відкладала вбік, бо хто зна, як воно та що, а зима ж надворі й корову годувати якось треба. Всяку пилюку драпаком докупи мела, потерть визбирувала, бо ж за роки позбиралося чимало. А потім сяйнуло їй у голові: господи, це ж коли все палитимуть, то хіба сіно не згорить чи лепешка? Все димом пойметься, все за вітром піде. Здушило їй груди… Щось тре буде придумати, бо коли рятувати, то все рятувати.

Потім у коморі порпалась. Ну, тут багато не назбираєш. Присвічувала каганчиком, вимітала павутиння по кутках, порохняву. Ось борошенце просипалось — жаль його збирати й до сміття валити, це ж для курей можна щось зготувати… І знову сяйнуло їй: не шкодуй, жінко, бо погорить усе! Але… не могла саму себе подужати, не могла не шкодувати.

Вишпортувала вилами гній з-під корови. Зимою не дуже й чистили, холодно ж, а як-не-як у гною тепліше лежати. Вибравши свіжіше, почала лопатою та сокирою колупати таке старе, що не тільки ніс забивало смородом, не тільки в горлі давким квачем стояло, а навіть очі ядуче виїдало. Ого, як заков'язло! І не тільки гній заков'яз, а й сморід… На якусь хвилю одверталась, бо в голові наморочилось, потім знову бралась. Гною не шкодувала. Хоч би й де його подіти, однаково не пропаде, у землю ляже та вдобрить її.

Вже таки розвиднілось, і Вільгота, набравши перший мішечок отого сміття, неспішне почимчикував надвір. Став і розглядався по боках, наче роздумував, куди податись. А насправді ж вишукував тотим оком, чи ніхто часом не бачить його. Ні, коли нікого нема, то не треба й квапитись. Скинув мішечок додолу, дістав тютюну, скрутив цигарку, закурив. Це ж не може бути, щоб ніхто його не побачив — із Меланчиного вікна чи з Чернежиного. Ті Чернеги спершу переговорять між собою, що, мовляв, дядько Вільгота стоїть із мішком у себе на обійсті, а тоді вже почнуть одне за одним надвір вибігати, щоби зблизька глянути. О, так і є. Середульше вискочило, босоноге, стоїть на порозі, сюди стріляє-зиркає вибалушеним чорносливом та й зразу — круть і до нужника подріботіло, аж сніг закурів. Ну, значить, ось і сам Чернега вийде…

— Доброго ранку, сусіде! — першим привітався Вільгота, коли вийшов Чернега, стукнувши об поріг дерев'яним протезом і блиснувши в його бік соковитим, давно дозрілим чорносливом очей.

— Як живеться, як можеться? — поспитав Чернега. І тут же на свого середульшого насів, що вертав із нужника. — Ти чого, харцизяко, босий бігаєш? Знову будеш мені бухикати?

— Та ви ж самі казали, тату, що мене ніяка хороба не бере…

— Ага, воно ще й на батька зіпає!

— А що ж я взую, коли одні чоботи в хаті — та й ті на вас…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: