Замовкла і притихла також корова, їй уже почало здаватись, що пора б і додому. У її повільному мозкові важко затупали повільні спогади про всякі страшні запахи вночі, спогади ці задирали хвости і ревли, ремиґали один одного і тяжко ляпали на землю свіжим коров'ячим гноєм з переляку.
Затихло також у кущах за вовковою спиною, але п'ятиліток був не з таких, щоб забувати. Треба було обдивитися кущі, і він повернувся до них мордою, силкуючись проти вітру розпізнати причину таємничого шелесту.
Раптом щось важенне, гостренне, вогненне ударило його просто в писок і одразу лісом шугнув близький грім. Він хотів тікати і не міг: очі йому засліпило, ніс не чув нічого і лапи скрючувались конвульсивно не в тому напрямі, що треба. Він не міг довше ні лякатись, ні бігти, ні навіть стояти. Він ліг і вмер.
Тоді з кущів вийшов студент Орест Перебийніс і похмурою ходою побрів до нього. — Бродячий собака замість крижня! — гірко посміхались йому напівстулені вуста. Але треба добити, щоб не мучився, і студент Орест Перебийніс засвітив сірника над трупом.
"Здоровенний псюга!" сказав він ухвально. "Акурат перебив йому носа. Але що це за порода? Це не сільський кабздох. Невже це німецька вівчарка? Це — вовк! Не може бути! Ні, це вовк!"
Хвиля буйної радости залляла Перебийносову голову. Це, мабуть, чи не краще від крижня. Він підняв вовка за передні лапи і витяг перед собою. Голова вовка упала йому на плече і ляснула мертвими зубами.
Почувши цей ляск, климова корова далі вже не могла вагатись. Вона виповзла з болота і важко затюпала по лісі галопом. Вона задерла хвіст і ревла, і з переляку тяжкі балабухи гною з гупом ляпали на землю.
XXIV
Сірий вовк ізробив своє діло — він знову зблизив коханців, роз'єднаних добрим древонасадцем — і він умер. Тож доводиться, взявши за руки розумних читачів і прекрасних читачок, поспішати, скільки духу, до шале доброго древонасадця, де серед ночі біліла прекрасна Альчеста, світліша від каламутного шуму селянського полотна, а край дерев'яного ліжка сидів учений доктор Леонардо.
На жаль і на біду розумний читач із прекрасною читачкою спізнилися на цілі три хвилини. Поки відбувалися події коло климової хати і побіч крижневого озера, вже встигли закінчитись довгі роки подорожі доктора Леонардо.
Він уже втиг устати і повалитися як сніп у дзвінке сіно, навалене на призьбі. І тут, лежачи, як неживий, у срібному від роси сіні, він найнезвичайніші пережив секунди.
Затятий шопенгауеріянець, він поясняв собі ці секунди так, що задоволена, пересичена воля заснула на мить, і визволений на цю коротку мить інтелект виблиснув, як далека блискавка серед глибокої темряви підневільного існування на службі у волі. От що пережив у осяйному від місяця сіні доктор Леонардо:
Живлюще тепло розійшлося по тілі, по руках, по ногах, дійшло самих пальців і заснуло. Усі м'язи охляли і розпустилися як сіль у літеплі. Тіло перестало існувати, те тіло, що за хвилину тому могло перевернути горілиць землю і запліднити прагнуло світ.
Ладо моє! Попливли самотворні образи, він не уявляв їх собі, він бачив їх перед собою крізь темряву, барвистіші від життя, яскравіші від галюцинацій.
Перед ним у сутьмі став Дон Хозе Перейра. Руки схрищені на грудях під киреєю. Обличчя сумне й суворе і брови схрищені зморшкою над хвороватими очима. Зморшка заглибилася і простяглася, і от це була долинка — в ній біг сірий вовк, зайда з далеких лісів. Жовті очі йому спалахнули в темряві, як фари, і от це був льокомотив, без наспи і без рейок, він вибирався болотом нагору і сичав між кущами. Кущі настовбурчили вуха, як зайці, і шугнули врозтіч полями. Племенем у полях ішли поляни і добирали місце для веси, де оселитись, і от уже закучерявився дим і було так тихо — не затремтіло нієдине било, а дим звивався довгий — як дерево дим і насправді став деревом.
Дерево ж вийшло над підлісок і стануло серед літа, між землею і небом. Коріння його пронизало всю землю, крона його закрила хмари, у кору його, як жовтогарячий жучок, заповзло сонечко, і стало темно. Доктор Леонардо заснув.
XXV
Тим часом Дон Хозе Перейра, межи бровами кого біг сірий вовк туги, не спинився коло призьби, де лежало сонниве сіно, а ввійшов у кімнату і ліг коло прекрасної Альчести і вона віддалася йому, вшановуючи свою до нього ненависть. Він зник у передосвітньому тумані, намість його з вовчою шкурою зайшов дорогою студент Перебийніс напитись води до древонасадця і теж ліг коло прекрасної Альчести; доктор же Леонардо спав і бачив усе це в сіні вві сні. Орест Перебийніс тихо пішов далі, а в кімнату, розпалюваний старою ярістю, вдерся добрий древонасадець. Він випив сам свої універсальні ліки, зробився молодий і прекрасний, волосся під носом розквітло, як гіяцинти, ями на обличчі поросли замість щетини райським крином, і він теж став підлазити до прекрасної Альчести.
Та вона саме встала й була коло цебра з водою. Так сталося, що добрий древонасадець відразу витверезився від любови і від настояного на спирті зілля і, мокрий, але ввічливий, спитав звичайненько в прекрасної Альчести, чи не пора наставляти самограйчика, щоб напитися їй чайку.
XXVI
А ніч, передчуваючи свою скору загибель, творила далі чудо за чудом. Селянин черепаха і хазяїн Клим остаточно замирилися і, поцілувавши один одного в вухо, постановили іти ловити рибу. Забрали з собою дві пляшки горілки і одну цибулину і, підготовані так, були пішли на Дінець. Забули тільки взяти вудки.
Але ніч творила диво за дивом і вудки їм не знадобилися. Селянин черепаха так і не зміг перейти через дорогу.
Це була зачарована ніч. Високо-високо він підіймав ногу, щоб ступити на шлях, але нога спускалася і він знову був у траві. І так через усю ніч він підіймав ногу аж до зірок, що сяяли просто над ним, і нога знову падала в траву, а він не посувався вперед ні на ступінь, хоча спину його міцно підтримувала й підпирала земля.
Клим же навпаки не міг підняти ногу. Нога його так добре спиралася на землю, що тільки землю пробивши, можна було її підняти. І зірок не бачив Клим, ані однієї. Перед очима йому була темна, вогка, беззоряна ніч, до того сира й піскувата, що земля набивалася йому межи зуби і в ніздрі.
XXVII
Від подиву й гніву й страху перед такими чудесами ночі селинин черепаха і хазяїн Клим заснули, не дійшовши Дінця.
А ніч, конаючи, творила далі чудо за чудом. Потяг народив на станції цілу купу малих дитинчат, не таких, що боязко чіпляються за материні клунки і обтирають віскряки об спідницю, а веселих, сміливих дитинчат, що тільки народившись від потяга, захопили станцію і перон, мав ластівки, що з мільйоновим цвірґотом обсідають поночі очерет Білого озера.
Із ними на перон вийшов невеликий чоловічок з чорними вусами, у засмальцьованому кепі. Це й був слюсар Шарабан і він почав натоптувати в люльку тютюнець. Він чекав світанку.
Та до світанку ще було неблизько, і ніч знову творила чудо за чудом.
Студент Перебийніс дещо тривожно спостеріг, що місцевість геть змінилася навколо. Де були стежки, поросла буйна трава. Де були прогалини в лісі, буяв необхідний, непролазний підлісок. Світла дорога виширилася в цілу колосальну смугу стерні і розчинилася в колючих борознах. І скрізь була вода. Порозливалися нові величезні озера, що їх ні обійти, ні перейти вбрід. Усяка чорна смуга була — очерет і за очеретом була вода. Перебийніс уже вимок до пояса, але все не ставало мілше. Він поплив, але й плисти не можна було — латаття обплутувало ноги і тягло його вниз. Нарешті він покинув шукати сухої дороги і пішов просто туди, де блищала чиста вода між чорних берегів. Там можна було хоч пливти вільно, і він допливе до станції.
Але ніч творила чудо за чудом. чиста вода, що блищала попереду, була — пісок серед сосон — сухий, білий пісок, але це ж був другий бік Дінця — задінецькі хутори. За цю заворожену ніч береги помінялися місцями. Пісками пішов студент Орест Перебийніс, але куди, то знала тільки ворожка-ніч.
На тому не спинилася ніч і зайшла ворожити аж у самий Зміїв. Кооператори, зібравшися на передбазарну нараду, установили ціну на цибулю, і ціна та, нічним чудом, була вища від приватницької.