Майк Йогансен - Подорож ученого доктора Леонардо (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx154 Кб2175
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2381 Кб2249
            Але й так древонасадець прочитав його. Тепер цей дим, — він зробив з паперу цигарку, загорнув у неї тютюн і закурив.

           

            Єсть у цій химерній країні такі люди, що вважають, ніби курити махорку в віршеві є непростимий, безпросвітний вандалізм. Але я б цього не сказав.

           

            Коли, проходячи вулицями Слобожанської Столиці, містяни бачать наполовину зідраний плякат, вони нахмурюються й насуплюють брови. Їм здається, що зривати плякат — це дике, нічим не виправдане хуліганство. Я розумію їх — вони прочитали в плякаті прекрасні льозунґи, ті льозунґи, що колись визволять усесвіт з-під капіталістичного гніту. Вони роздивилися яскравий енерґійний малюнок, що в ньому ще раз був повторений той льозунґ . Вони цілком сприйняли плякат.

           

            Вони забули тільки одне — що в плякаті, окроме льозунґів і фігур, є ще одна субстанція, яку вони давно перестали помічати. Ця непомітна для них субстанція, цей матеріяльний субстрат плякату — це папір.

           

            По вулиці іде дядько: він прийшов пішки за півсотні верст зі свого села у Слобожанську Столицю добувати правди. Він ще не ззів того хліба, що йому вдосвіта поклала в торбу його жінка. У нього ще єсть у широченному кисеті добра міцнюща махорка. Але він уже позавчора скурив весь шматок газети, що його викинув йому з вікна пасажир м'якого вагону. І от він, ідучи містом о тій ранній годині, коли службовці тільки беруться розпалювати примуси, а двірники замітають вулиці, побачив на стіні ПАПІР, багато паперу, стільки паперу, що все його село і два сусідніх хутори могли б, сівши кружка навколо, скрутити собі з того паперу по цигарці.

           

            Невже ж ти тепер засудиш нашого доброго древонасадця за те, що, одірвавши від вірша рядок:

                        З серця точить кров — і кров стає суниця —

            бо з цього рядка найдовша могла скрутитися цигарка, тепер з синім солодким димом пихкає він ці теплі слова у незміряний простір ранішнього всесвіту!

           

            Тим більше, що він усе-таки сам попереду прочитав вірша, цей добрий древонасадець.

           

                       

            IV

           

            «Чого ти шукаєш у моїм ридикюлі, о Леонардо? — спитала прекрасна Альчеста. — Коли ти шукаєш там олівця, щоб записати вірша, або грошей, щоб заплатити древонасадцеві за вірш, або, може, ти шукаєш у моїм ридикюлі отой вчорашній вечір — коли ти цього шукаєш, то там не знайдеш».

           

            «Я вже знайшов», — одповів доктор Леонардо і показав Альчесті невеличку мідно-бронзову цівку з яскраво-червоним кінцем. На білій стіні губним олівцем прекрасної Альчести Леонардо змалював пурпуровою лінією Дінець від Змійова й до першої гори, ширшою одзначив кривавою смугою путь відпершої до Козачої гори, накреслив ліворуч Біле озеро і ближче ліворуч — Косач з намистом озір аж до Білого озера, намалював затоки й коліна Дінця за Короповим хутором і Тридінчя, що веде до Бешкинів. Сміливими штрихами накладав він на стінку лісові гори, що їх археолог назвав би «змієвим валом», і взявся малювати верхній плив Дінця з Черемушної та Якубина до Ззідьок і паперового млина. Карта зростала й ширилася, уже вона доходила до долівки внизу і хапалася розгиллям своїм стелі вгорі, а Леонардо все малював губною фарбою озера й затоки, й коліна... Зненацька олі-вець задирчав у його руці і, намість ясно-червоної лінії, полишив за собою на стінці тільки синю дряповину.

           

            «Ти вималював увесь мій губний олівець! — скрикнула перелякана Альчеста. — Чим я тепер фарбуватиму вуста? Це був такий прекрасний закордонний олівець. Чи ж може твій древонасадець зварити мені хоч щось подібне у своїм самограї? Немилосердний, неуважний Леонардо!»

           

            І, одібравши в нього недоламок олівця, вона уже зафарбувала йому червоним полум'ям його довгий клясичний ніс і лагодилася прикрасити так само його високе чоло, коли розчинились двері і в кімнату увійшов древонасадець.

           

            «Самограй готовий, — сказав він. — Коли я був молодий, я ходив дуже швидко, за одним ступнем, як надмуся, так і перемахну сажнів п'ять, а може, і вісім. Раз поспорились ми з тестем, що він конем, а я пішки — хто раніше буде в Змійові. Він виїхав парою кіньми, а я так іду, немов не йду, а перелітаю сажнів чотири, п'ять, а то й десять. Прийшов, узяв хліба, оселедця, випив, закусив, а тесть ще онде — коло Провалля їде парою кіньми. От так я ходив, а самограй готовий, а це ви їм здорово розмалювали носа!»

           

             

            V

           

            Древонасадець був чоловік високий і кремезний.

           

            Сиве волосся, вистрижене, як щітка, рясно вкривало його круглу голову. Віспувате обличчя дивилося парою маленьких чорних очей, нюхало двома колосальними ніздрями, з яких, мов сталактити в печерах, звисало буйне волосся, воно ж росло з вух, з шиї, з кінця носа, з вилиць і з троглодитського підборіддя. Древонасадець міг би одночасно служити реклямою масти для волосся і реклямою безпечних бритов.

           

            Як бритва подолівала на лиці древонасадця буйне волосся, так у душі його культура перемагала дикі селянські інстинкти.

           

            Він працював тяжко, цей шестидесятилітній древонасадець. Щодня він возив у своє шале воду в бочці — на собі — впрягаючися в брезентову шлейку. Він поливав свої дерева і косив межи ними свою люцерну. Цю люцерну він по тому зносив на собі в стіжки. Зібравши урожай, він ішов за дев'ять верст пішки до Змійова, купував горілку і напивався п'яний. Напившися п'яний, він страшно осиплим голосом співав пісень.

           

            Та він ніколи не забував попрохати вибачення в усіх за те, що він — необузданий хохол — п'є горілку і співає вголос. А на великдень його культурність розцвітала повним цвітом. Він голив своє покопирсане обличчя, а також голив свій округлий череп. Далі він одягав білу сорочку і застібував її в горлі бронзовим ґудзиком. Після того він убирався в чорний сурдут з фалдами, взував нові чоботи, одягав нові нансукові штани, а на голову напинав чорного бриля котелком. Елеґантно придержуючи котелка правою рукою, він у лівій покручував паличку з монограмою, люб'язно вклонявся направо й наліво сусідам і кожного разу ласкаво повертав голову на голій, зморшкуватій, мов у черепахи, шиї.

           

            Так акуратно жив і працював шестидесятилітній древонасадець у своїм шале на гірнім берегові Дінця.

           

                       

            VI

           

            Але ефемерна баба, створена нашою нестримною фантазією, коли б вона, ця ефемерна баба, ідучи далі з Змійова на Коропів хутір, проходила б повз шале доброго древонасадця, могла б ще багато чого розповісти з його біографії.

           

            Уявіть собі, що ця фантастична баба іде стежкою серед молодої ліщини, що поросла на порубі трохи вище від хати доброго древонасадця. Я думаю, вам траплялося, ненароком наступивши на кінець великої сухої гілки, раптом почути хруст за своєю спиною і уявити собі постать когось, хто йде за вами — ще й вітер зашарудів у сохлім листі — ви трохи злякано оглядаєтесь і бачите, що на стежці нема нікого.

           

            Тепер вам легко буде уявити собі, що на стежці не тільки зашаруділо листя, не тільки хруснула гілка, а й запахло злегка борщем і печеним хлібом і бабиним потом — і от з-поза куща вишкандибала вона сама — леґендарна баба.

           

            Але тепер я вимагатиму від вас ще куди дужчого напруження уваги. Ви мусите уявити собі, що ця фантастична баба, яку нам так не легко було вивести втілену і вдягнену в чорну з горошком спідницю на стежку поміж ліщиною, трохи вище від хати доброго древонасадця, — що ця фантастична баба є не просто собі баба, а перша жінка доброго древонасадця, яку він за голодних часів був вигонив з хати, щоб менше було їдців.

           

            Я знаю, що уявити собі таку річ дуже нелегко. Тепер у нас не середнєвіччя, щоб здоровий мужик міг мати за жінку якийсь привид, деякий фантом, таку собі альгебраїчну формулу замість справжньої живої баби. Такі фантоми замість жінок тепер задовольняють тільки інтеліґентську молодь, що боїться венеричної зарази і радше воліє мати діло з фантомами. Та все ж уявити собі сказане треба. Ця баба, уявімо собі, була першою жінкою доброго древонасадця.

           

            Він вигонив її з хати взимку, її й двох дітей, щоб не об'їли його. Вона пішла десь світ за очі, одна дитина пропала, мов здимніла, а хлопець ходить з безпритульними і, кажуть, навіть з'являвся до древонасадця і пробував з ним балакати на дистанції. Балачка була недовга, бо древонасадець, добравши в чім справа, бадьоро вскочив у хату й різво вибіг знову надвір, клацаючи по дорозі замком берданки і закладаючи в неї патрон.

           

            Правда й те, що поцілити йому не довелося зовсім, бо безпритульний син зник у ліщині, і древонасадець, стріливши вслід, тільки обсипав шротом кущі.

           

            Листя зашаруділо, хруснула якась гілочка, і все змовкло. На стежці нікого вже не було. Безпритульний син щез. Старий ще раз дико вилаявся і увійшов у хату. Вітер ущух, і кущі, і стежка, і небо над ними застигли на мить, мов намальовані.

                         

           

            VII

           

Пошук на сайті: