Майк Йогансен - Подорож ученого доктора Леонардо (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx154 Кб2159
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2381 Кб2232
            З кущів долетів дзвін і тріск, і хруст, і сік. То студент Орест Перебийніс рубав гілля на засідку — він добрав, що то кричала крижачка і готувався до моменту, коли полетять крижні на хлібні поля. Він забув усе, пожадливим оком він вибирав найрясніші, найбуйніші галузі, рубав їх і складав на купу, аж скоро тільки голова його витикалася з-посеред зеленого полум'я багаття, ніби він сам замірявся себе спалити як індієць на повільнім вогневі вогкого листя.

           

            "Покиньмо його!" стиха сказав доктор Леонардо, "він ще не дозрів до любови. Пам'ятаєш той коридор в очеретах, де він забув про тебе. Ти забула, ти забула сама, що було тоді в небі? У небі летів ключ качок, і Орест забув про Альчесту. Покиньмо його і не заваджатимемо йому божеволіти в кущах край крижневого озера. Ходімо, дорога Альчесто. Ходімо, добрий древонасадче!"

           

           

            IX

           

            Ні доктор Леонардо, ні прекрасна Альчеста, ні добрий древонасадець не відчували ще таємної зміни, що верстала собі путь у природі. Вони знову вибралися горячою стежкою до шале доброго древонасадця, і от на тій самій галяві, де колись коханці втратили один одного, їм треба було спинитися для відпочинку. Спідня половина галяви ще гуляла під сонцем, але горішня вже затопла в вогкій тіні. Там прекрасна Альчеста вибрала собі пенька, щоб посидіти, але, не дійшовши пня, побачила щось надзвичайне внизу під горами.

           

            Половина мосту через Дінець ще була, але половини вже не було — натомість коливалася біла хмара, що пожерла вже й придорожні шелюги і випила половину води з великого Дінця.

           

            "Це — вечірній туман!" сказав доктор Леонардо і, дійшовши сам вогкої сутемряви, теж перейнявся великою зміною в природі.

           

            Інакше увіходили і інакше видихнули його груди — глибше і солодше, ніж доти. Це законився вечір, і сонце готове було запасти за обрій. Ураз швидко закалатало йому серце, здригнулись коліна і він боязко випустив теплу руку прекрасної Альчести.

           

            Добрий древонасадець зігнувся, як корява верба над ставком, і зірвав якусь рослину.

           

            "Оця травичка", сказав він, "теж допомагає від хворости", і приєднав її до цілої купи листя й трави, що вже була в його кашкеті. "Як прийдемо додому, я вас вилікую. Оцей листочок — від пранців, оця квіточка — від наговору, оце зіллячко — від уроків, від пристріту тобто".

           

            "Як же ви ними лікуєте?" спитав доктор Леонардо неживим голосом. "Я ж теж трохи доктор". І він опустився, як стояв, на траву.

           

            "А як", розважно сказав добрий древонасадець. "Потовчу оце все, настою на горілці гамузом і пийте. Одне не допоможе, так друге підсобить. Тут тридцять три трави буде в одному настої. То вже ж, я думаю, хоч яка з них та й вижене хворобу, не ця, так друга".

           

            Але доктор Леонардо Пацці не слухав його. Він думав про людську долю. Він знову ремствував на викривлення людської природи.

           

            Людина — денний звір, древесний денний звір. Уночі людина ховається від холоду й ворогів. Уночі людина спить, натомлена й налякана.

           

            З якої ж речі те, що тепер має відбутися в нього з прекрасною Альчестою після довгих років подорожі, по довгих ночах поспиту і випроби, по довгих днях відлюблення, з якої речі це мало статися вночі, між ними, перевтомленими і переляканими вночі, а не серед ясного дня, під ясним небом?

           

            Він почував себе як той злодій, божевільний аматор малярства, що вкрав мадонну Крівеллі і осліп, не зміг на неї дивитись. Він почував себе як той леґендарний дервіш, що через усе життя йшов понад морями і над гори, щоб побачити Каабу, дійшов до неї вночі і, не втерпівши чекати до ранку, завісився на своїй чалмі коло самих дверей Кааби. Доктор Леонардо, учений, медик і природознавець, ремствував на спотворення людської натури і боявся.

           

            Він боявся, що тепер, коли він уже стоїть перед дверима Кааби і вони розчиняться перед ним, він не зможе туди ввійти і впаде неживий. А після того зоставалося тільки завіситися. Доктор Леонардо поволі стяг з себе шкіряний подорожній пояс і провів по ньому роздумливими пальцями. Але тоді краще завіситись, не побачивши дверей Кааби — цей ремінь витримає його тіло — доктор Леонардо випустив ремінь з пальців і став оглядатися навколо, роздивляючись на вікодавні дуби. Пояс упав коло нього на траву.

           

            "Леонардо, любий", зацвів у свідомості його теплий безкраїй голос. "Я піду вперед з цим добрим дідом. Тобі нема чого ховатись. Я розумію тебе і підожду вище, на стежці. Роби, що тобі треба".

           

           

            X

           

            Доктор Леонардо швидким рухом підняв пояса. "Мені нічого не треба", посміхнувся він. "Я йду з тобою".

           

            І вони дійшли стежкою до шале доброго древонасадця. Альчеста забігла трішки наперед і розчинила двері перед Леонардо, зробивши прекрасний реверанс.

           

            Тим часом природа висипала, немов з квітчастого подолу грушки, познаку за познакою того, що зайшов вечір і западало сонце за землю. У житі прокинувся заєць, про всякий випадок злякався і втік, але, пробігши з півкілометра, зчувся, що життя в житі пахло прекрасно, і повернувся на пашу.

           

            На узліссі з нори виліз лис і довго вслухався носом у теплі запахи, що пливли за вітром. Нарешті, дібравши серед безладного хору ароматів ховрашкових, жаб'ячих, собачих, людських, коров'ячих, конячих і заячих запах дохлого барана, вирішив і вирушив прогулятись у ту сторону, де лежала ця делікатеса.

           

            Туман, немов німий сом, мовчки підплив і заглинув усі ріки, річки та озера, і на крижневому озері качки почали нудитись. чимраз частіше вони випростували крила, лопотіли і молода крижачка тривожним кличним звуком викликала сусідні озера на відповідь.

           

            Стедент Перебийніс нарешті скінчив різати гілля і зчувся, що нарубав на п'ять засідок. Тож він ухопив чималу в'язку і побіг, тремтячи від хвилювання, на сусідню воду, понад яку мали летіти качки з лісових озір. Там при березі він позастромлював гілля колом, усередині зробив сідало і забрався туди, чекати, поки полетять крижні.

           

            чимраз тоскніше кричала крижачка, але дуже поволі в її наївну неграмотну голівку заходили рвучкі потяги й потуги, помалу-малу оформлюючись у думку: летіти!

           

           

            XI

           

            Та й то думка ця аж ніяк не була подібна бодай до тих процесів, що відбуваються в голові історика зоологічної літератури. Історик зоологічної літератури мислить приблизно таким способом:

           

            У животі своєму він чує наясне шкабурчання, і відчуває ніби якусь неприємну порожнечу. Та порожнеча, як пишеться в хеміях, стремить заповнитись одбивною котлетою з горошком, гур'ївською кашею і пльомбіром. Так зароджується перша думка — поїсти.

           

            Одночасно язик подає про себе знаки, що він ніби висох і міг би освіжитися спиртом, розведеним водою і заправленим калканом, чи зубрівкою. Так законяється друга теза — випити. єднаючись з першою тезою, вона дає першу мислительну операцію — акт комбінаторного мислення: випити й закусити!

           

            Розвиваючись далі, ті процеси ускладняються, доходячи ефемерних тонкощів аналітичного порядку. Випити й закусити — але за які гроші.

           

            Математичні операції — облік та аддиція грошей в кишені показують йому, що зайвих сум окрім призначених на прозаічне, буденне прожиття в істориковій кишені немає. Так народжується третя теза — підробити ще грошей, а на ті, щоє випити й закусити.

           

            Після цього правда синтетичні процеси ідуть уже порівняно просто. Жертву знайти просто — цеє той самий кільчатий черв'як, що живе на дні Тихого океану біля Малайського архіпелагу. Він водиться тільки в цім самім місці і ніде більше. Ні один професор ще не написав ні одної строчки про цього гробака.

           

            На двох заспиртованих екземплярах червачка, геолог виясняє з чого той червак живе, що він їсть, як він парується, чим він відрізняється від інших черваків, чому він становить собою зовсім нову відмінну породу, при цьому зоологові не на хвилину не виходить з голови, що, власне, спирт у банці пропадає по дурному — і пишеться стаття.

           

            Ця статтяє початок наукової кар'єри зоолога. Байдуже, що людськості нема ні найменшого діла до цих черваків, байдуже, що актуальні теми аж кричать до нього з усіх усюд — на актуальних темах не зробиш кар'єри — там усе вже відкрито і розроблено. Зоолог їде в ресторан. Випити й закусити.

           

            Все це, звичайно дуже складно і показує, що людинає вінець усіх тварин. У примітивній же... голові відбувається тільки от що:

Пошук на сайті: