Майк Йогансен - Подорож ученого доктора Леонардо (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx154 Кб2175
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2381 Кб2249
            Доктор Леонардо схопився з ліжка і почав ходити по кімнаті, палячи папіросу по папіросі. Подекуди він підходив до кривобокого комоду і давав йому стусана ногою. Коли нарешті в сусідній хаті знову захропло, як у давно неремонтованому моторі, він узявся до роботи.

           

            Кривобокий комод він перетяг через усю кімнату і в шухлядки всяку чисто вагу, яку тільки міг знайти в хаті. Згори він навалив каменюку, на якій у кутку був стояв цебер з водою. Цебер теж умостився на комоді поруч із каменюкою. Два ослони навхрест лягли поверх комоду. Він забрав з ліжка більшу половину подушок і рядюг і завалив ними двері згори.

           

            Шукаючи важких речей, він надибав десь старого мідного п'ятака, зважив його в руці і теж поклав згори на барикаду. Потому він знову сів край дерев'яного ліжка, на якому біліла прекрасна Альчеста, ніччю світліша від святих сувоїв селянського полотна. І знову як не було ярости.

           

           

            XX

           

            Так сидів він довго, аж почув хтось плакав за вікном, не тихо плакав плачем давньої удовиці, а завивав і скавчав, як чоловік, кому силоміць одрубано руки і він хоче зубами перегризти ворогам пельку.

           

            Це був новий гість із найглибшої ночі, що перейшов двадцять п'ять кілометрів лісом від свого житла, щоб тільки прийти до хутора, де він знав, що його ніхто не прийме до хати.

           

            Ті двадцять п'ять кілометрів він ішов не шляхом і навіть не стежками, а навпростець через яри й гори, проз кущі й чагар, крізь буревали й вітроломи. Ні разу не ступив він розважно там, де бувала людська нога і такі місця перебігав, як вовк, як вітер, як дикий звір, не оглядаючись назад.

           

            Він підійшов до хутора і завив, бо знав, що ніхто не пустить його до хати, а йому цієї ж ночі треба було вертати назад за двадцять п'ять кілометрів через яри й гори, проз чагар і кущі, крізь вітроломи й буревали.

           

            Прекрасна Альчеста схопилася з ліжка і всім тілом приникла до Леонарда. Але доктор Леонардо не виявив ніяких познак хвилювання.

           

            "Це вовк", сказав він. "Коли його ніхто не прожене, він може, бува, вкрасти гуску, а то й зарізати лоша. Імовірно, що він дуже хоче їсти".

           

            "Але нас він не з'їсть?" спитала прекрасна Альчеста з властивою південцям гіперболічною уявою про вовків.

           

            "Ні", коротко відповів Леонардо. "Покинь думати про нього. У насє страшніші й поважніші справи".

           

            І сірий зайда з лісів знову зблизив коханців, роз'єднаних добрим древонасадцем.

           

           

            XXI

           

            Сам зайда ніби добрав, що він непотрібний, а може занюхав десь собак, тільки він відійшов назад і став обходити хутір обережним, широким колом.

           

            Це був ще молодий вовк — п'ятиліток, але прекрасний вояка і випробуваний боєць. Дарма що він був худий, як турецький святий, що ребра стирчали йому з-під шерсти, що на стегнах немов два роги, випиналися голі кістки, але всі м'язи його сухого тіла були скоординовані бездоганно, він пройшов двадцять п'ять кілометрів і міг пробігти ще п'ятдесят і не захекався б. Він легко міг би зарізати дворічне лоша, та голод і тренінґ спонукували його на ще більші подвиги.

           

            Обійшовши три четверті хутора, він схопив запах коня з південним вітром: до запаху цього не домішувалися аромати гною і аміячний дух стайні. Запаховий образ коня опукло вставав з зеленого оточення травнистих ароматів; це був індивідуальний портрет здорового, годованого коня, але чужого для цих містин.

           

            П'ятиліток почав обережно наближатись до апетитного портрету, ідучи зиґзаґом так, щоб ні на одну мить кінь не міг потягти носом з-під вітру його власний запах.

           

            Кінь-чужинець спокійно пасся коло загорожі скрайньої південної хати, де хутір сходив до бічних заток Дінця. Він був стриножений, але це не дуже йому заваджало, бо трави росло тут привілля і не треба було її шукати.

           

            Хазяїн його був у хаті і довго не виходив звідти, тож кінь упорався витягти з підводи торбу з вівсом, розгриз її і заклав субстанціяльний фундамент для легкої трав'яної закуски, якої йому вистачало на всю ніч. Він стрибнув двічі і в цю мить трохи перекинувся вітер. Кінь заклав вуха і став, готуючись скакати за своє життя до ранку — бо на одну коротку секунду він зачув запах вовка.

           

            Але він забув, що передні ноги йому зв'язувало путо. Це був вірний кінь Володька, кінь селянина черепахи.

           

           

            XXII

           

            П'ятиліток уже йшов просто на коня, залягаючи під кожним кущем і розпалюючись чимрах яріше. З коротких стрибків, що долітали до його слуху, він урозумів, що кінь був стриножений і твердо постановив будь-що-будь ззісти його — такий кінь не міг не оборонятись, ні тікати.

           

            П'ятиліток перейшов галявинку до останнього дубового кущика і ліг у цьому кущі. Кінь стояв непорушний і тільки дико сопів та харчав. Далі чекати було непотрібно і п'ятиліток вийшов з куща.

           

            Саме тоді селянин черепаха вийшов з кумової хати перевітритись і виригнути ту частину горілки, що вже не давала йому сидіти і хилила ноги його на сон.

           

            П'яний, як ніч, він підійшов до підводи і звичним жестом помацав по рядюзі, перевіряючи чи всі речі на місці. П'яний, як дим, він проте одразу завважив, що немає торби з вівсом.

           

            На одну хвилинку він замислився. Перший проєкт у нього був такий: піти й провалити череп кумові пляшкою, щоб не крав вівса. Але селянин черепаха добре і п'яно пам'ятав, що хазяїн Клим не виходив з хати.

           

            Ясно було — хоч у голові все йшоло обертом, хоч зорі налазили одна на одну, хоч у воза скрізь були колеса, колеса й колеса, на які він поспіль тричі налітав коліном — ясно було, як тверезому вдень, що овес украв вірний кінь Володька.

           

            Отже селянин черепаха заніс руку з порожньою пляшкою над свою голову і, балянсуючи немов на цирковій линві, спробував дійти до вірного коня Володьки.

           

            Коли він виринув з глибокої тіні на місячне гало, він спостеріг, що вірний кінь Володька не їсть, а застиг у дикій жахливій позі, коло нього ж недалеко лежить здоровенний сірий собака.

           

            Цей факт поклав край його ваганням. Собака не міг украсти овес, це правда, але навіщо ж карати свого вірного коня Володьку, коли можна скарати чужого сірого собаку.

           

            Це було настільки очевидно, що селянин черепаха розмахнувся пляшкою і пустив нею в собаку. Хльось! боляче рубонула вона по ребрах. Собака стрибнув і зник з очей. Ні звука! Селянин черепаха навіть почав сумніватись, чи він його влучив. Удар був здоровий, але собака не заскавчав. чому не скавчав собака? Селянин черепаха замислився. Його допитливий розум не полюбляв невирішених проблем. Він узявся до проблеми досконально.

           

            Попереду він виригав на траву частину горілки разом з неперетравленими шматками кислого огірка і всяким капустяно-буряковим хоботтям. Він удивлявся пильно в вириганий матеріял, але там не знаходив рішення проблеми про мовчазного собаку.

           

            Підвода з шістьма колесами, вірний кінь Володька з шістьма ногами і двома головами, зорі, що налазили одна на одну, як горобці — все це були чудові конкретні факти, але і в них не було сліду до проблеми мовчазного собаки.

           

            Селянин черепаха одригнув ще частину горілчано-огіркового крюшону, і стало ясно, що без горілки цю справу не розбереш. Отже він, посварившись кулаком на підводу, на коня і на зорі, повагом подався назад до хати.

           

            Тим часом п'ятиліток біг, не оглядаючись, до лісу.

           

           

            XXIII

           

            Уперше за життя свого він бачив коня, що стриножений, бився на таку відсталь по ребрах. Це був зачарований кінь, і п'ятиліток квапився покласти якнайбільше кілометрів між ним і собою. Проте в проворітті між двома гаями, де були три долинки, він спинився. Щось тюпало, хлипало і брьохало в середній долинці.

           

Пошук на сайті: