Майк Йогансен - Подорож ученого доктора Леонардо (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.docx154 Кб2159
Скачать этот файл (Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2)Majk_Johansen_podorozh_uchenoho_doktora_Leonardo.fb2381 Кб2232
            Навпаки, того птаха, що, як ти бачиш, ніби спинився над бором у долині, люди ще не привчили класти яйця і жити на дворі. Це степовий орел...»

           

            «Це орел! — скрикнула Альчеста, хапаючи бінокля. — Я думала, це ворона. Невже ж тут ще є орли!»

           

            «Це степовий орел, — сказав доктор Леонардо. — В бінокль тобі видко його тупі, незагострені крила. Один такий орел сидів тут, у зміївськім лісництві, років двоє тому, поки його не перевезли в Слобожанську Столицю. Я дізнався про це з еспанських газет.

           

            Тепер подивися на цей широкий поділ, на ці сотні озір, колін і заток. Ліворуч ти бачиш піскову дюну і на ній бір. Праворуч од нас — Бахтин, а далі почнуться гори. Колись увесь цей поділ був одна широчезна синя ріка, і це було не за царя Томка, коли була земля тонка, а значно пізніше, приміром, за князя Мономаха.

           

            Навіть доплив допливу допливу цієї ріки, славнозвісна річка Лопань, колись була чималою рікою. Журавлівський крамар Нечипір Убийбатько міг би розповісти тобі про те, як у Лопані за його пам'яті ловили аршинних коропів і навіть точно показати довжину такого коропа на своїм прилавкові. І в не таку сиву давнину, значно ближче до наших часів, коло молдавського млина утопився не зовсім тверезий візник.

           

            Взагалі глибінь вод у всім Союзі колись була куди більша й страшніша. Є таке місто Ряжськ десь у Тамбовській губерні, і перед вокзалом там є й досі чимала калюжа. Але коли мій батько був ще студентом і віддавався всією душею своєю вивченню римського права, в тій самій калюжі перед вокзалом, випадково туди забрівши, утопився дорослий нормального розміру кінь».

                         

           

            V

           

            «Епіорніс, у яйцях якого і досі чорні тубільці носять воду, як у цебрах, зник, і ми вже ніколи-ніколи його не побачимо. Але ріка весною показує, яка вона була колись, коли вона затопляє ввесь поділ і лівим берегом для неї бір, а правим — ліс. Вона збиває телеграфні стовпи і примушує задончан ходити до лиманської церкви замість до зміївської. Вона збиває телеграфні стовпи, й покірні стихії задончани тепер замість стовпів становлять соснові дрюки, зваживши, що все одно й стовпи знесло б водою. А раз знесе, то навіщо їх і ставити, вирішили задончани, і пустили стовпи на сволоки...»

           

            «Леонардо, любий, — сказала Альчеста, — в дитинстві я була така ж розумна, як вони. Я не хотіла мити рук, бо вони ж усе одно забрудняться. Тепер я мию, правда, але ж я завжди, завжди ношу тепер рукавички».

           

            Вона схопилася і простягла до Леонардо пару незвичайних рученят. Човен злегка схитнувся, і Альчеста оперлася правилкою на борт. Човен нахилився трохи направо, і Альчеста, в чарівнім зусиллі вирівняти його, налягла на лівий борт. Човен перекинувся і накрив собою подорожнього, доктора Леонардо, і елеґантну Альчесту, яку він ще не мав щастя любити остаточно і повно, хоч і подорожував з нею вкупі протягом довгих років.

           

            Степовий Дінець не глибокий, і доктор Леонардо не злякався ні на мить. Домінантне почуття в його душі була радість. Він дочекався того моменту, коли можна врятувати Альчесту, винести її на руках на беріг, зняти з неї щасливими руками її мокру одіж, піти з нею берегом, несучи в руках її ніжну білизну, і скромно дивитись на маленькі пальці ніг, що переступають у сонячній траві.

           

            Вони йшли радісно і просто. Сонце стало в зеніті. Струмінь Дінця, підкрадаючись до берега, віяв злегка холодом, і Леонардо почав складати вірші. Він почував, що несе у руках своїх свою найщасливішу річ, і довгі роки подорожі склалися в два мовчазні рядки:

           

            Як ми з нею луками ішли,

            Розцвітали луки на путі...

           

            Він глянув назад на човен, на те місце коло осоки, де він виносив її на беріг:

           

            Під ногами не було землі,

            Ні пливти, ні стати, ні іти.

           

            Альчеста теж оглянулася за ним. І от ступінь за ступнем склалися стопа за стопою:

           

            В берегах давно дрімав Дінець,

            Мов косар на спину спати ліг.

            Вона глянула — й родився вітерець,

            Вона стала — й вітерець затих.

           

            Як заснув у небі білий шум

            І забув пливти за океан,

            Як перо, що ним тепер пишу,

            В сонний затопилося стоян.

                       

            Сонце! Леонардо вже бачив, як воно заходить для нього, щоб дати простір його радості!

             

            Як спалив зелену лісосіч

            І погас рудіючи Ромен,

            Як минали ніч і день, і ніч,

            Як минали день і ніч, і день.

           

            Я не можу засудити доктора Леонардо за те, що він склав такий ніжний вірш для неглибокої і неосвіченої женщини, яка ще й до того носила лайкові рукавички, а зараз ішла поруч з ним гола і несмілива в луках над сонним Дінцем.

           

            Любов не хоче знати нічого про розумову нерівність і недостатню освіту. Може бути, що доктор Леонардо збирався перевиховати і навчити цю ніжну й капризну женщину, що гола тепер здавалася йому сімнадцятилітнім дівчам. Але можливо, що він і не збирався її перевиховувати і вчити.

           

            Адже ж доктор Леонардо був зовсім не комуніст і навіть не громадянин Радянської Республіки. Як показує вже само його прізвище, він був італієць. У книгах невеличкої церковці недалеко Болоньї й досі можна знайти запис про те, як тридцять сім років тому у Александро Пацці, повіреного цієї самої церкви св. Франческа, народився син Леонардо Пацці.

           

            Це й був наш подорожній, доктор Леонардо.

           

                       

            VI

           

            Покиньмо на деякий час наших героїв, щоскоро вже обсохнуть і одягнуться, не заглядатимемо поки що в їхні душі, в яких уже доспіло щастя, не згадуватимем і того, що по самому тілу Леонардо, як вітер по струменю, пробігало тремтіння найтоншої, найніжнішої радости. Повернімось до вигаданої нами абсолютно нереальної баби і до другого, на совість сказати, теж вигаданого, абстрактного персонажа — селянина Черепахи.

           

            Уявім собі, що ці два альгебраїчні знаки зустрілися немов плюс і мінус у тім конкретнім геометричнім місці, де вулички з Бахтину увіходять у базарний майдан. Баба, коли б вона була живою, реальною бабою, саме встигла б дійти до майдану і зустріти Черепаху, що, роз'ятрений незчисленними промовами до пасажирів і перспективою випити, промовляв уже сам до себе, хоч і дуже голосно.

           

            «Балакаєш, дурню, — суворо сказала б баба, — пожди, набалакаєш собі хліба. Овес будеш у мене брати чи вже проп'єш і цього карбованця?»

           

            «Почім овес, бабо?» — спитав би селянин Черепаха, обережно уникаючи розмови на моральні теми.

           

            «По три з половиною», — одповіла б баба незаперечним голосом.

           

            «Мабуть, так, що завтра заїду, а мо', й післязавтра», — сказав би селянин Черепаха, одтягаючи скількимога день тверезости.

           

            «Післязавтра буде по чотири», — сказала б баба, вирушаючи знову в путь.

           

            Селянин Черепаха дуже хотів би сказати чортовій бабі, що за тижнів двоє овес буде в Змійові по сім гривень, бо буде новий, але утримався. Могло б статися, що після такої реплі-ки бабин овес подорожчав би ще на півкарбованця, а більше ніде вівса не добудешся. Ця баба щоосени закуповувала тисяч зо дві пудів вівса по п'ятдесят копійок, а по весні і влітку продавала його по два, по три і по чотири карбованці за пуд.

           

            Селянин Черепаха, бувши далеко розумніший за панів, бо пани, як він з'ясував собі вже давно, нічого не розуміють у селянських справах, цілком, одначе, визнавав розумову перевагу цієї баби. Сама механіка її вівсяних операцій видавалася йому хитрою і мудрою аж до геніяльности.

Пошук на сайті: